Архів новин

За сніговою сльотою Сосонок | Газета 7 Днів

За сніговою сльотою Сосонок

10.11.2016 11:28
Переглядів:361

Василь БАСАРАБА – відомий рівненський поет – несподівано кілька років тому порадував читачів своїм першим романом «Страшний суд». Він одразу був поміченим – роман відзначили дипломом у «Коронації слова». Крім того його автор став лауреатом міської літературної премії імені Уласа Самчука.

Сьогодні ми пропонуємо увазі читачів уривок з нового роману Василя Басараби – «Блекота». А саме той страшний епізод, в якому йдеться про трагедію Сосонок. Достовірність почуттів і вражень, переданих у цих сторінках, – невипадкова. Автор народився у Білій Криниці – селі «за трьома горбами», як він окреслив цю відстань у романі, від Сосонок. За тими трьома горбами 75 років тому два дні люди чули лемент страчуваних в урочищі під Рівним євреїв. Автор знає про цю трагедію не з чужих слів і не з архівних документів, а зі свідчень своїх рідних та односельців…

«Блекота» – так називається новий роман Василя Басараби, в якому автор торкається трагічних сторінок історії, які не минають з часом, а виринають у наші дні і відлунюють у майбутньому. Блекота – отруйна бур’янова рослина, яка в прямому і в переносному значенні одурманює людський розум… 

«Мало людині треба. Всього краплина отрути, щоб убити мозок і душу. А коли та отрута ллється на голови згори густим дощем, коли тиранія на найвищому рівні робить з тебе бездумного і бездушного звіра, якому дозволено все… Тоді тебе вже нема…»

Ті дні були наповнені дощем і снігом. А ще – кривавим криком. Два дні найбільшої трагедії людей, знищених за етнічною ознакою…

У пропонованому уривку з твору – розповідь про трагедію Сосонок у сприйнятті підлітка, трагедію, яка глибоко вразила юну душу і залишила свій слід на все життя.

***

Вперше я побачив німців у селі, біля криниці край дороги. Мене не так вразили блискучі каски і чорні автомати на шиях, як оті зелені мотоцикли з колясками і кулеметами. А ще – закачані по лікоть рукави мундирів і короткі чоботи з широкими халявами. А ще те, що ті солдати жадібно пили воду, хлюпали собі в обличчя, вмивалися і весело сміялися, щось гаркаючи між собою. І зуби у них були білі, як крейда, якою мати навесні білила хату.

Німці були веселі й безтурботні. Поволі до тих чужинців звиклося. Одні прибували, другі від’їжджали, довго в селі не затримувалися. Деякі польською мовою гукали, що їдуть брати Москву...

Увечері дід Матвій казав кудись у небо, звідки сходив місяць: «Ви перш доїдьте, а тоді будете брати...» І сам до себе сміявся...

Фронтові німці переїхали, тилові залишалися і нікуди не поспішали. Вони теж не були сердитими, навіть дітям цукерки давали. А ще вимінювали у сільських молоко, яйця, сало за якісь дрібниці...

Багатьом здавалося, що нема нічого страшного ні у війні, ні в нових господарях, ні в новому порядку. Попервах німці не прискіпувалися до людей, але згодом стали жорстокіше проявляти свою владу. Обклали усіх поставками, кожній сім’ї було визначено норми здачі збіжжя, соломи, а також молока, яєць та інших продуктів. Все це мало виконуватися добровільно, бути привезено у пункти збору.

Сільський старшина Онисим Шматлай склав список, у якому проти кожного господаря були виведені цифри скільки треба чого здати. За невиконання – кара. Господарі озиралися один на одного, але не поспішали. Дехто дещо завозив, решту відкладав на потім.

Німці тиснули на сільського старосту. Онисим переймав кожного господаря, насуплював брови і благав-наказував завтра-післязавтра все здати, бо буде біда. І йому, і всім... Дядьки кивали головами, але просилися, щоб хоч трохи зменшити ті норми, бо дуже обтяжливо. На що Шматлай ще більше хмурився і хитав головою. Був невблаганним.

Так минуло літо і минала осінь. Настали холоди, задули вітри, обшмагали все листя з дерев. У прозорому світі стало ніби більше простору і час начебто застиг, зупинився на місці.

Одного дощово-снігового дня мати увійшла з двору і сказала: «Щось десь кричить... Як ото голодна худоба реве...» З хати вийшов дід, я – за ним. Справді, звіддалеку, зі сторони міста, долинало суцільне протяжне виття і приглушений рев, щось схоже на лемент.

Ми так і не могли дійти до причини того гармидеру, аж поки по обіді не прийшов дядько Антон і не сказав: «То німці жидів у Сосонках б’ють...» Сказав ніби спокійно, але в очах у нього зачаївся жах, бліде обличчя було розгубленим, а губи тремтіли. Таким безпорадним я Антона Дубенка ще не бачив ніколи. «Б’ють, як худобу...»

В урочищі Сосонки, що за трьома горбами від нас... Ми колись їхали тудою польовою дорогою до міста. Там ростуть старі корякуваті сосни з покрученими стовбурами і молоденькі сосонки довкола по всій глибокій долині.

Дядько Антон казав: «Б’ють, як худобу... Заставляють роздягатися, ставлять над глибокими ровами і стріляють усіх підряд... Десятками, сотнями. Старі діди, чоловіки, жінки, діти... Усіх скопом...» Дядько там був і все бачив. Чоловіків з підводами з довколишніх сіл зігнали у Сосонки, щоб звозили до міста одіж приречених. З наших туди поїхали Нечипорук Микита, Мамченко Петро і Заклунний Мефодь. Та ще з села, кому сільський старшина сказав. Дубенкова розповідь усіх вразила до глибини душі. Мати заголосила: «Ой, Боженьку, що ж вони винні, оті нещасні, за що їх так?» Баба мовчки втирала слози, захлипали і собі по кутках дівчата...

Дід Матвій мовчав. І батько мовчав, дивився у вікно. І я мовчав. Побачив себе самого у тій сльотавій долині, над тими ровами, серед того лементу. Лише на мить, а стало страшно, і холодом подуло в хаті, хоч грубка горіла і пашіла вогнем.

Дядько Антон признався, що не зміг туди їхати вдруге. Раз завіз той одяг розстріляних у місто, скинув на купу. І, не тямлячи себе, подався геть, у протилежний бік від того пекла. З великим гаком, полями долав дорогу додому. Гнав коней, ніби за ним хто гнався. Отямився у себе в дворі. Коней – у стайню, а сам сюди, розповісти про ту біду...

Увечері смерком торохтів возом сусід Мефодь Заклунний. Зупинився біля нашого садка – батько вийшов назустріч. Стали балакати. Мефодь казав: «Оце з тої бойні їду. Там, у сосняку, німці тих юдеїв розстрілюють. Цілими родинами, старих і малих... Вчора Онисим призначив мені їхати, то мусив послухатися... Хіба я знав, яка то робота буде, а якби й знав, то куди дінешся? З ними ігри погані, з тими німцями... Завтра знов наказали їхати, там гори тої одежі... Возимо, а її не меншає...»

Видно, Заклунному не терпілося поділитися новиною, яка і його збурила, яку хотілося вихлюпнуть назовні. Не втримався, щоб не похвалитися: «Є серед тих... лах і дуже гарні... Дорогі лапсердаки, хустки великі, з позолотою, як ризи... Можна і собі дещо прихопити... Ніхто не придивляється...»

Під соломою, на якій сидів Мефодь, і справді чорнів клунок прихоплених лахів. Сусід і не приховував того, тільки рукою лапнув, машинально.

Мефодь вйокнув на коней і віз поскрипів дорогою далі. «І це людина?» – сказав дід Матвій. І сам собі відповів: «Це не людина!»

Наступного дня те побоїще біля міста знову дало про себе знати приглушеним воланням... Дивно, а пострілів майже було не чути...

Ще зранку Мефодій погнав коні на той лемент приречених. Дядько Антон не поїхав. І сказав: «І нікого та нічого я не боюсь... А на пекло дивитися не можу...»

Я пішов у ліс на горби за жердям. Вирубав пару гілляк ліщини, кілька грабових і березових стовбурів... А тоді подався на Замчище. Трави тут за літо вигналися високі та густі, як повінь поміж кущами. Вимочені дощем зі снігом, виблискували на пронизливому вітриську при світлі сірого неба.

Той крик здалеку було чути тут ще краще, як у долині. Дивився туди, за три горби, де в цю мить вершилася страшна трагедія жорстокого віку. «І це люди?» – сказав я голосом діда Матвія. «Ні, це не люди!» – закричав на всі груди і на цілий світ.

***

Тиша така після того відчайдушного крику, аж у вухах дзвенить. Після двох днів суцільного лементу, тих благальних голосів, тих безтямних передсмертних слів, після всього того жаху – тиша запанувала навкруги, поглинула цей світ.

І люди ходили, як знетямлені, як занімілі, боялися зронить бодай слово, щоб не потривожити цю тишу, не розколоти її на друзки...

Що це було? Що буде далі – з цією землею, з цими просторами, з цим світом, з нами усіма? Сьогодні, завтра, пізніше? Чи буде щось, чи буде цей світ, чи будемо ми?

Вже на німців глянув іншими очима. Не такі вони вже й веселі та безтурботні, як у той перший раз у селі біля криниці. Коли нашу воду пили і вмивалися нею. Змивали з обличчя пил наших доріг. Не такі вже вони, як тоді, і усмішки їхні не білозубі, як та крейда з глибин нашої землі і наших тисячоліть...

Скільки людині треба, щоб одуріти, щоб втратити розум? Щоб упасти в безодню? Один непевний крок, один невірний рух... Необачно ступити на хитку кладку, ненароком ковтнути їдкого дурману, щоб стратити здоровий глузд і згубити людську суть назавжди...

Мало людині треба. Всього краплина отрути, щоб убити мозок і душу. А коли та отрута ллється на голови згори густим дощем, коли тиранія на найвищому рівні робить з тебе бездумного і бездушного звіра, якому дозволено все... Тоді тебе вже нема. 

Із розповіді хлопця не з нашого села

Був він височенний і худий, у зелених короткуватих штанях і в білій сорочці, у збитому на маківку кашкеті.

Я навіть імені його не знаю. Я не знаю, хто він і звідки, з якого села. 

Одного весняного дня ми йшли шосейкою з міста додому, він мене наздогнав на окраїні і притишив крок. Деякий чаc ступали мовчки, зиркаючи один на одного, врешті, він запитав: «Додому?» «Додому», – сказав я. Він запитав: «З міста?» Я відповів: «З міста...» Далі ми розговорилися, і вже йшли, балакали про все, що на язик збреде.

Вийшли на горб, де обабіч дороги похмуро височіли поодинокі сосни з нерівними покрученими стовбурами:

Він показав рукою вбік і спитав:

– Ти знаєш, що там, за горбом, німці торік два дні євреїв розстрілювали 6 і 7 листопада.

– Знаю, – сказав я, – чув, як кричали.

Хлопець глянув на мене з недовірою і продовжив: «Я не чув, але знаю, як там було. Мій сусід більше розказував. Він у поліції... Вони вели їх з гетто у ту долину. Ну, конвоювали... А розстрілювали німці... З кулеметів… А поліцаї охороняли, щоб не розбіглися... Так Вітька казав.

Якусь мить він помовчав, а далі мовив:

– Вони йшли і думали, що їх переводять у якесь інше гетто. Так їм казали. А привели в ту долину...

Там вже все було готово. Вириті довгі глибокі рови, через які перекинуті колоди. Німці наказали усім роздягатися і ставати на ті колоди. Так стріляли, а вони падали прямо в рів, на дно. Вітька все бачив, хоч стояв зоддалік і старався відвертатися. Вони охороняли ще живих, щоб не розбіглися... І ті приречені, і охоронці були нажахані тим, що там відбувалося. А що могли зробити? Німці холоднокровно і спокійно робили свою пекельну справу... Так спокійно, старанно, завзято, ніби ото траву косили. Вітька розказував, що в німців залізна дисципліна. Тільки настала обідня пора, він кулемета набік, а сам – обідати. Їсть, що йому привезли, а приречені голі стоять на колодах, чекають смерті, поки обід закінчиться... Ти таке бачив, ти таке чув? Це ж якою звіриною треба бути, щоб так знущатися над людьми? Якими звірами треба стати, щоб так убивати тисячі людей, серед білого дня, на очах у всього світу. Уяви собі: кулемет парує, гарячий, на дощі, німець згорбився над котелком, який теж парує йому під носом... Обідає. А над ямою стоять і тремтять від страху і холоду ті, кому за якусь мить стати мертвими. Їм випала зайва година життя, бо той німець обідає...

Я й справді уявив, зримо переді мною постала та картина. І ті нещасні на слизьких колодах на пронизливому вітрі, дощі зі снігом. Голі та беззахисні, скуті відчаєм перед очима смерті в останні миті свого життя.

Я почув той жахливий крик, безтямний плач, волання до неба, яке не припинялося й на долю секунди, не заважало катові спокійно обідати. Я побачив і почув, і безсилля безвиході оповило мої груди. І руки, і ноги мої оніміли...

– Вітька казав, що хто втікав, то вони мусили стріляти. Але з того натовпу, що чекав своєї черги, найбільші відчайдухи кидалися подалі від смерті і кулі їх наздоганяли. І Вітька стріляв.

– А як він міг там бути, стояти збоку і дивитися на ту бойню? Чого він пішов на службу до тих німаків, чи він не знав?

Деякий час ми йшли мовчки. Вже ніби й не було про що говорити після усього сказного. Але мовчали недовго. Хлопець глянув на мене раз, другий. А тоді спитав:

– Хочеш, я тобі розкажу про іншу історію? Думаю, ти мене не продаси нікому...

– Чого мені тебе продавати, що, я тебе знаю, хто ти і звідки?

– То слухай, це правда... Отого другого дня увечері вийшов я у двір. Вже темно було, нічого не видно. Але чую, мій собака Бровко за садком біля клуні гавкає, аж захлинається. Я пішов у садок, покликав Бровка, а він ще сильніше розгавкався. Йду до клуні, дивлюсь – на драбині під самою стріхою щось темніє. Підійшов, прогнав Бровка, придивляюся, а там дитя, дівчинка років десяти. І відразу в плач, почала проситися: «Дядю, не вбивайте мене...» Мені страшно стало і смішно. Страшно від того крику, а смішно, що мене дядьком назвали. У шістнадцять років...

Надійшов батько на той галас, то ледве вмовили ту дитину з драбини злізти. Привели в хату, а воно в одному платтячку і тоненькій хустинці, босе. Сукенка намокла, до тіла прилипла...

Мати кинулася до неї, роздягнула, закутала у рядно, а дівчинка тремтить уся, хлипає, злякано по хаті очима водить, зиркає на всіх, ніби когось шукає.

А тоді знов у плач і каже: там брат мій, Боря, врятуйте Борю. Він, ранений, лежить на тій дорозі, де кущі і хрест на кургані. Упав і не може йти, упав у траву біля хреста.

Ми відразу зрозуміли, що це на шляху на перехресті, біля фігури. Туди неблизько, добрий шмат треба пройти. Але батько збирається, бере з собою ряднину 

з-під соломи. Гукаємо Бровка і йдемо.

На шляху Борю не знайшли. Обійшли кілька разів фігуру, позаглядали під кущі обабіч шляху: ніде нікого на перехресті. Та що там ми? Бровко навіть нікого не вчув і не внюхав. Отже, точно нема...

Поки вернулися, та дитина вже спала. Мати поклала її на печі, вкутала, розповіла про те, що довідалася від дівчинки. Вони з братом втекли звідти, де німці стріляли людей. Мама їм шепнула, щоб тікали і пхнула їх з обриву в кущі. Вони впали, покотилися вниз, зірвалися і побігли. Навздогін стріляли, брата поранили. Вони бігли, доки могли, потім впали у рівчак за кущами. Але за ними ніхто не погнався. Лежали, аж поки не смеркло. В Борі з боку лилася кров, вона замотувала, але кров не спинялася.

Зранку, ледве розвидніло, я знову пішов на шлях до фігури. Звісно, там нікого не знайшов, але в одному місці, біля хреста, побачив столочену траву, густо скраплену кров’ю. Кров темніла і виблискувала, ще не встигла засохнути. Я відходив від того місця, але не міг відвести очей від темно-червоної плями на пожухлій траві.

Ту дівчинку, Розу, ми переховували кілька днів у хліві біля корови. 

Батько зробив нору у соломі в кутку. Роза ховалася туди, її закривали оберемком соломи. Але й це було небезпечно. Бо Вітько ходив по вулиці й розказував, що німці будуть шукати жидів і в кого знайдуть, усю сім’ю розстріляють.

Зразу після того батько пішов до одного доброго чоловіка, який при Польщі був сільським старостою, і вмовив його зробити Розі нову метрику. Так вона стала українкою. Для певності батько завіз ту дитину на третє село до двоюрідного брата, в якого своїх дітей не було. Розі дали нове ім’я...

Раптом хлопець спинився, глянув прискіпливо і спитав:

– А якого чорта я тобі це розповідаю? Хто ти такий, щоб я тобі це казав? Не знаю, мабуть для того, щоб ти не думав, що в нас усі такі, як Вітька-поліцай... Він каже, що не хотів, може й правда. Але все ж вів тих нещасних на страту... То й він винен, хоч і не стріляв...

На повороті той хлопець повернув ліворуч. У тій стороні було аж три села. Він не зупинявся, не прощався, махнув лишень рукою: «Мені сюди...»

Я гукнув йому навздогін:

– Бувай здоровий!

Він озирнувся, але не відповів. 

 

Я йшов і думав, що правильно зробив той хлопець не з нашого села, що розповів мені про цю історію. Він таким чином виповів свій біль від тої трагедії і свою втіху від того, що хоч одну невинну душу йому вдалося врятувати. Хоч одну із тих тисяч невинних...

 

 

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

Filtered HTML

  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теґи HTML: <a> <em> <strong> <cite> <blockquote> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.

Plain text

  • Не дозволено жодних HTML теґів.
  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
8 + 10 =
More information?

Ризикну порушити спірну тему про балкони та лоджії. Спершу їх будують, а поті... Далі

 «Це – на убогих», – казав мій дід, збираючись до церкви і кладучи в кишеню дрібДалі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?