Архів новин

Архієпископ Рівненський і Острозький УПЦ (КП) Іларіон: «Не можна дозувати віру: тут погрішу, а тут не буду» | Газета 7 Днів

Архієпископ Рівненський і Острозький УПЦ (КП) Іларіон: «Не можна дозувати віру: тут погрішу, а тут не буду»

15.12.2016 12:59
Переглядів:65

Коли нас тепер кличуть на батьківські збори, то ми вже знаємо, що знову час здавати гроші на щось. А колишні виховні години взагалі зникли як явище? Або таке: чому, як стверджують психологи, нинішні батьки спілкуються зі своїми дітьми в середньому 5–7 хвилин на день, та й то зі стандартними питаннями: «яку оцінку отримав?» або «ти поїв?» А потім нарікають: «Звідки вони такі взялися?» Наша нинішня розмова з владикою Іларіоном – на теми педагогічні.

– Владико, підставою для нашої сьогоднішньої розмови послужили численні звернення до газети на тему стосунків батьків і дітей, виховання. Одна жінка скаржиться на свого сина, якому вже 35 років, а він досі ніде не працює і живе за мамин кошт. Інша розповіла, що не може справитися з донькою. Дівчинка відмовляється йти до школи, бо почувається там сірою мишкою на фоні більш благополучних однокласників, і постійно вимагає то новий смартфон, то модний одяг. Взагалі, батьки все частіше нарікають, що діти стали некеровані, з ними важко говорити, їх неможливо зрозуміти, їхні дії не піддаються жодній логіці. Вони готові добувати те, що їм хочеться, будь-якою ціною.

– Ці питання можна звести до одного глобального – світ невпинно рухається до рівня шаленого розвитку. Те, що колись розвивалося роками, чи то в сфері науки, чи в техніці і технологіях, те тепер розвивається буквально по годинах. О дев’ятій ранку ще виводили теорію, о десятій вже поставили експеримент, а до обіду отримали результат. Тобто прогрес набрав шалених темпів. 

З точки зору математики це можна пояснити приблизно так: чим більший розвиток, тим швидше відбуваються події.

На жаль, з розвитком науки, техніки і технологій не розвивається в тому ж темпі, а головне в позитивному руслі, моральність суспільства. У чому, на мою суб’єктивну думку, полягає парадокс сучасного суспільства? У тім, що цивілізація начебто розвивається, а людство в моральному плані, навпаки, деградує.

Чим далі збільшується цей розрив, тим швидше настане чергова загибель цивілізації. Ми, як православні християни, віримо у вчення про кінець світу, яке є в православній церкві, про друге пришестя Христове, страшний суд. З одного боку – страшна тема. А з іншого, коли уважно почитати послання апостола Павла, то побачимо, що вже перші християни жили цим днем. Вони з великою радістю чекали другого пришестя Христа, щоб отримати в житті великі блага. Але чому тоді були такі очікування? Бо люди були морально досконалі. Вони переймалися вірою і благочестям повною мірою, а не на п’ять-шість відсотків, як ми тепер. Наші сучасники навчилися дозувати віру: тут погрішу, а тут не буду, тут зроблю по-Божому, а тут – ні.

– Або в обід забіжу до церкви свічку поставити…

– Або так. Наша сучасна проблема, і то не тільки якоїсь окремої сім’ї, а й усього людства – що ми невпинно рухаємося вперед у технологіях на тлі деградації особи. Як ми можемо цьому протистояти? Мені дуже приємно відмітити, що сьогодні всі християнські конфесії в Україні працюють практично на повну потужність.

Хоч я й архієрей УПЦ Київського патріархату, та не можу сказати, що працює тільки Київський патріархат. Слава Богу, працюють над багатьма соціальними проектами римо- і грекокатолицька церкви, протестантські конфесії. Мені приємно бачити, як ми всі об’єднуємося, роблячи той чи інший соціальний проект. На жаль, цього мало. Щоб був кращий результат, потрібна повна співпраця людини із соціальною програмою церкви. Бо якщо тільки церква буде докладати зусиль – відкривати виховні заклади і проводити заходи, влаштовувати благодійні обіди, допомагати бідним, то все це добре, та цього мало. Дарма люди думають, що це повинна робити церква. А де вклад самої людини? Він же не обов’язково має бути матеріальним. Морально удосконалюватися, очиститися від гріхів, прийти до церкви, щоб справді покаятися, менше робити поганих справ чи й зовсім їх не робити. Нема цього такою мірою, в якій би церква хотіла бачити.

Тут і причина, чому ми рухаємося до апокаліпсису.

– Але хіба це причина, щоб сидіти склавши руки і чекати судного дня?

– Ні. Господь учить нас не втрачати віру. Я недавно спілкувався з жінкою, яка живе з 27-річним сином, що не хоче працювати. Він сидить біля комп’ютера чи телевізора день при дні, а вона встигає справлятися на чотирьох роботах одночасно. 

Це – нормально з її боку. Бо я не бачив матері, яка б не любила своїх дітей. Вона душу віддасть, щоб дитина була сита, вдягнута, щоб у неї все було гаразд.

Вона мене запитала: «Що мені робити, щоб змусити дитину рухатися далі?» На жаль, конкретної відповіді на це питання я дати не можу. Бо нема панацеї, єдиного рецепту. Завжди все дуже індивідуально. Можна зацікавити людину якоюсь справою чи метою, дати їй мрію. Я побажав навіть, щоб цей хлопець закохався. Кохання може стати тим поштовхом, щоб він нарешті отямився. 

Бо, аби створити повноцінну сім’ю, треба заробляти гроші. 

А щоб заробляти, треба включати всі свої розумові здібності та фізичні зусилля і шукати роботу. Знайти ж можна завжди. Якщо хотіти. Я не вірю, коли кажуть, що роботи нема. Робота є завжди. Просто ми часто не там шукаємо або маємо надмірні амбіції.

– А де шукати?

– Щиро бажаю всім батькам, які мають такі клопоти, насамперед звертатися до Бога. Бо наша віра творить дива. Якщо ми дійсно віримо. Щоб це не було отак, що ти сів собі вдома, обперся зручно на лікоть та й кажеш знічев’я: «Я вірю». Віра має бути діяльною. Тобто треба по можливості ходити до храму, а в храмі, де багато людей, загальна молитва має особливий, навіть лікувальний ефект. І особливо, коли люди приходять на літургію. Це служба, на якій звичайний хліб перетворюється на тіло Христове, а звичайне вино – на кров Христову. Й хоча перед престолом стоїть священик чи архієрей, та звершує цей процес сам Господь, благодать Святого Духа. І в цьому великому таїнстві всі присутні в храмі відчувають духовну радість, легкість у тілі й душі. Люди виходять з храму окриленими, впевненими в собі.

Розкажу недавній випадок: підійшли до мене парафіяни, щоб подякувати. У родині всі хворіли по черзі більш як місяць. І все ніяк не могли вийти з хвороб. Я порадив їм набратися терпіння і піти всім разом в неділю до храму на літургію та обов’язково всім приступити до сповіді і причастя. Щойно вони це зробили, то на другий день усі симптоми минулися. І це не приклад фанатизму, а звичайний випадок. Це так має бути, коли людина живе з вірою. 

Тому щиро бажаю всім, щоб мали в серці віру. Щоб любили ближнього. Щоб не забували, що відвідування храму – особлива подія. Можна, звичайно, молитися вдома на дивані, але краще бодай раз на тиждень прийти до храму. І не відстояти службу, як дехто каже, а помолитися хоч з годину-півтори – хто скільки може. Подякувати Богу за ті блага, які вже маємо. Покаятися в гріхах, які вчинили. І попросити в Бога того, що хочеш, висловити йому свої побажання, прохання. Господь знає, що для нас краще. Тому не треба нарікати, коли просили одне, а Господь управив по-іншому. Бо коли уважно спостерегти за своїм життям, то можна переконатися: те, чого ми хотіли, було для нас не найкращим варіантом. А те, що Бог дав, з часом виявилося для нас не те що корисним, а просто життєво необхідним.

– Владико, а мені часто доводиться чути, що в Бога просити не можна, треба тільки дякувати.

– Та ні, сам Бог сказав: «Просіть, і дасться вам. Хто стукає, тому відчинять».

– А я чула від людей дуже набожних, що наші прохання настільки мізерні, що турбувати ними Бога не можна.

– Люди, які так кажуть, мабуть, мають на увазі якісь меркантильні речі. Не можна просити в Бога новий чайник чи телевізор. А можна і треба просити здоров’я, якихось можливостей. «Господи, дай мені сили… Дай мені терпіння… Господи, допоможи мені зрозуміти цю ситуацію…» Такі звернення до Бога – теж прохання. І якраз із такими проханнями треба звертатися до Господа щодня.

Божа благодать – наче світло. Коли світить сонце, то хіба його промені обминають якусь частину землі? Ні, вони проникають усюди. Те саме й з благодаттю Святого Духа. Вона діє і виливається на весь Всесвіт. І тільки від нас залежить, чи відкриваємо ми своє серце для неї і чи сприймаємо її. Чи ми закриваємося від неї, наче горіх у шкаралупі.

– Дайте конкретну пораду, коли повинна закінчуватися жертовна материнська любов. Скільки матері можна дозволяти експлуатувати себе вже дорослим дітям, які б самі повинні подбати про себе та й уже про матір? Інші, бува, немовля кидають у воду, щоб навчилося плавати, а наші матері часто утримують дорослих дітей за свої мізерні пенсії.

– Любов не має межі. Спробуйте хоч одну маму зупинитися в любові до дитини і турботі про неї.

– Але ж може статися, що така самовіддана турбота нашкодить. Дитина звикне сидіти на шиї в мами і просто не схоче з неї злізти. Ті ж матері живуть тривогами: що буде з їхніми дітьми, коли їх не стане?

– Дитина – як губка: що бачить, те вбирає в себе. То потрібно вчити дитину власним прикладом ще змалечку. Ні, я не хочу дорікнути тим матерям, чиї вже дорослі діти стали неробами. Різні обставини могли привести до цього. Та й ніколи не треба судити.

– Є приказка про яблуню і яблуко, яке падає недалеко. Але чи завжди це так? Часто кажуть, що ось батьки такі хороші, а де взявся у них такий син? Дайте конкретну пораду, як тому яблуку не віддалитися від яблуні?

– Коли я звершую богослужіння по парафіях, у кафедральних соборах, то мені дуже приємно бачити, як молоді батьки приносять дітей на службу і підводять до причастя. Є випадки, коли діти нудяться, мучаться, їм важко стояти. То ми зараз у Покровському соборі зробити таке приємне нововведення – відкриваємо кімнату матері і дитини. Десь після Різдва вона вже буде готова. Там під час служби, якщо дитина заплаче чи стомиться, мамі з дитям можна буде відпочити, погратися. Це для того, щоб у дитини не з’являлась антипатія до богослужіння і церкви. Щоб дитина не перебувала у храмі з примусу. Бо вірити змусити не можна.

Віра, як і любов, – справа добровільна. Я насамперед порадив би батькам, які хочуть бачити своїх дітей добре вихованими, самим жити гідно. Не робити чогось екстраординарного, а просто бути порядними людьми. Ніколи не сваритись удома. Чи принаймні на очах у дітей. Тобто вести моральний спосіб життя. Це – найкращий педагогічний прийом. Тоді дитина виросте в душевному спокої і буде морально підкована.

Другий важливий момент – дітей потрібно вчити. Як ми вчимося читати, писати чи спілкуватися іноземними мовами. Це ж не данність нам. Ми не будемо писати, не навчившись. Так само треба вчити дитину й моральних чеснот, прищеплювати їй позитивні навички. Часто батьки вміють дати ляпас, коли дитина зробила щось не так. Це допомагає дуже рідко. Краще пояснити, чому так не можна робити і чим це може зашкодити. З дитиною завжди треба розмовляти.

– Наша дійсність часто приходить у суперечність із нашими настановами. Коли дитині кажуть, що добре бути чесним, а вона по своїх ровесниках бачить, що добре живеться якраз тим, чиї батьки – нечесні, бо беруть хабарі чи мають інші незаконні доходи, то тут ніяке виховання не вплине на зроблені дитиною висновки…

Що відповів владика на це та інші непрості запитання, дізнаєтеся з наступних випусків нашої газети.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

Filtered HTML

  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теґи HTML: <a> <em> <strong> <cite> <blockquote> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.

Plain text

  • Не дозволено жодних HTML теґів.
  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
11 + 5 =
More information?

Опитування

Чи стала Європа ближчою рівнянам завдяки безвізу