Архів новин

Володимир Хомко: «Мер – це не робота, а спосіб життя» | Газета 7 Днів

Володимир Хомко: «Мер – це не робота, а спосіб життя»

27.07.2017 14:33
Переглядів:37

Є в житті віхи, які змушують нас задуматися про минуле, про те, як ти жив досі, підвести риску під пройденим шляхом, підбити проміжні підсумки. Та ще звірити їх з тими планами, які колись будував, і тим, що плануєш на майбутнє. У міського голови Володимира ХОМКА попереду саме така віха – через декілька днів йому виповниться шістдесят. Саме тому ми з ним говорили цього разу не про господарські справи і комунальні проблеми міста, а про суто світоглядні речі. Адже коли за плечима в людини такий великий досвід та не менші обізнаність і ерудиція, цікаво почерпнути з криниці цих пізнань щось корисне й собі. 

– Володимире Євгеновичу, а як стають мером? Який шлях треба пройти, щоб потра-пити на таку відповідальну посаду?

– Стандартного шляху нема. У кожного міського голови він свій. Частина приходить до цієї посади через політику, частина – через виробництво. У мене другий варіант. І мені більш симпатичні люди, які йдуть саме виробничим шляхом. Тобто набувають досвіду в реальному секторі, стають керівниками виробництв, а потім переносять свій досвід управління та спілкування з локальної структури на місто. Дуже мала ймовірність, що людина без виробничого і життєвого досвіду одразу стане хорошим керівником. Звичайно, дива трапляються. Мабуть, є люди, яким від природи дано стати мером. Але це один-два випадки зі ста.

Коли недосвідчені люди приходять до влади й одразу вискакують на верхні щаблі, то, як правило, зазнають фіаско. Для них це трагедія, а для міста чи якоїсь іншої структури, якою вони керують, – взагалі катастрофа. 

Мій шлях до нинішньої посади – багаторічний. Адже починав я простим слюсарем на Рівненському заводі торговельного обладнання, потім вчився в інституті, за направленням вузу працював у Тернопільській області, де став начальником мехзагону. Потім повернувся у Рівне на викладацьку роботу в університеті, де пропрацював вісім років. А вже потім пройшов на водоканалі послідовно всі щаблі: був спочатку начальником дільниці, потім – служби, головним інженером, заступником директора, першим заступником і директором. Крім того попрацював в американській фірмі інженером – займався проектуванням ресурсозберігаючих проектів. Тобто вже двадцять років тому ми займалися тією справою, яка нині є національним пріоритетом. Ще три роки очолював головне управління водопровідно-каналізаційного господарства у Міністерстві ЖКГ. Коли після такого досвіду приходиш на посаду міського голови, працювати легше, ніж тій людині, що потрапила в це крісло з політичних сфер.

– Бувало, що ви пливли за течією чи самі створювали обставини?

– По-різному бувало. Це як у стосунках між державами. Кожна має свій інтерес. Коли державі вигідно позагравати з якоюсь іншою державою, треба використовувати всі можливі засоби.  Тобто є попутники тимчасові, а є й стратегічні. Єдине, що я ніколи не був членом будь-якої політичної партії. 

– Але ж партії намагалися «заполучити» вас!

– Було. Якось покликав до себе голова обласної адміністрації (за мою каденцію їх змінилося п’ять) і запропонував вступити в його партію. Я йому розповів, що за рік до цього його попередник у тому ж кабінеті пропонував мені вступити в зовсім іншу партію. Не вступати ж мені щороку в нову партію.

– Але ж у всьому світі, в тому числі й розвинутих країнах, є партії. Саме вони дають тим суспільствам президентів, прем’єрів, канцлерів.

– Розумію, суспільство має бути політично структуроване. Просто ті партії, які в нас зараз є, це не зовсім партії. Взяти республіканську партію в США. Там, якщо ти приєднався до республіканців, то на сто років наперед розумієш, куди ця партія веде. Незалежно від того, хто її очолює. Наші ж партії – це бізнесово-політичні проекти, які відкриваються під конкретний інтерес. Я не маю бажання брати участь у таких проектах. Якось же прожив шістдесят років без партії. Якби вступав до партії, то в Англії був би консерватором, а в Штатах – республіканцем.

Дуже шкода, 

що Україна до 

свого світлого майбутнього вибрала такий звивистий шлях. 

З висоти своїх шістдесяти років усвідомлюю, 

 

що багато часу втрачено дарма.

– На яких переконаннях базується такий вибір?

– Бо я категоричний противник того, щоб допомагати ледарям і нездарам. Навіть якщо держава багата, не хочу підтримувати лінивих. 

– Ми спостерігаємо постійний відтік кадрів до столиці. Але ви зробили зворотний крок – повернулись до Рівного зі столиці, з відповідальної посади в міністерстві. Чому ви так вирішили?

– Справді повернувся, хоча кар’єра в мене йшла вгору. І я швидко отримав там трикімнатну квартиру в хорошому будинку. Але Київ – це не моє середовище. Я відчуваю там дискомфорт. Тому, коли випала нагода, без вагань повернувся до Рівного. Свідком тієї розмови, коли мені запропонували повернутися до Рівного, щоб очолити облводоканал, і запитали, скільки часу мені потрібно, аби прийняти рішення, був Юрій Ширко. Я відповів, що достатньо півгодини, аби зібрати речі.

Темп життя Рівного чи сусідніх маленьких міст – це моя стихія. У мене тут друзі, з якими я й сьогодні зустрічаюся і проводжу дозвілля чи їжджу у відпустки. Я їх набув ще в домерські часи, тож впевнений у них. Ми разом, бо нам цікаво бути разом незалежно від того, хто є хто, де і ким працює.

– Що ви планували для Рівного? Які з тих планів уже реалізовано, а які виявились нереальними?

– Реалізовано багато. У моїй передвиборній програмі дев’ять років тому було й реформування житлово-комунального господарства, і реорганізація систем теплопостачання, і будівництво сміттєпереробного заводу, і відродження слави рівненського спідвею, ремонт і реконструкція доріг, спорудження в житловому секторі сучасних дитячих майданчиків та багато іншого, що вже стало реальністю.

Але життя диктує нові плани. Наприклад, я ніколи не думав, що буде стільки проблем із каналізуванням міста. Екологічна ситуація всієї України, а не тільки Рівного, диктує нагальність цієї справи, а тому ми спрямовуємо і будемо спрямовувати ще більше коштів на вирішення цієї проблеми.

– Які справи є для вас пріоритетними?

– Стадіон. Ще докладу зусиль, щоб купити багато нових тролейбусів. Бо мрію жити в місті, де б не було мікроавтобусів. Очевидно, що це станеться не сьогодні-завтра, але цей стратегічний план завжди в моїй голові. У місті має їздити екологічно чистий транспорт. І ще одне важливе завдання – дитсадки. Ми поступово цю проблему вирішуємо і чергу до дитсадків зменшимо. Але погодьтесь, прикро усвідомлювати, що наприкінці 1990-х – на початку 2000-х місто «профукало» більш як десять хороших укомплектованих дитячих садків і саме собі створило проблему, на яку сьогодні потрібно витратити сотні мільйонів гривень.

– Міський голова – це робота чи місія?

– Це спосіб життя. Це не те, що, наприклад, слюсар, у якого о 18.00 закінчилася зміна: він склав інструменти та й пішов собі, викинувши роботу з голови до наступного ранку. Ця робота триває і ніч і день. І ці думки ніколи не покидають тебе. Будуєш плани. Шукаєш варіанти рішень. Практично нема вихідних. Бо у вихідні буває багато заходів.

До того ж треба проконтролювати, хто що і як робить. 

У вихідні сам сідаю за кермо та об’їжджаю місто – мікрорайони, вулиці, заїжджаю у двори. Де асфальт провалився, а де бордюр похилився, дерево всохло. На понеділок уже маю список справ на тиждень. Взагалі робота міського голови складається з двох частин – стратегічної і щоденної рутинної, такої, яку треба робити постійно, з дня у день.

– На кого ви спираєтесь? Тепер стало модним слово «команда». Людина приходить на посаду і змінює все своє оточення. Найперше садовить у приймальні молоду секретарку з ногами, які ростуть від вух. Ви таких кардинальних кроків не робили. Навіть секретарка у приймальні – та сама Валентина Миколаївна, яка працювала з Чайкою. Це ваша позиція?

– Ну, якраз Валентина Миколаївна могла найменше переживати за свою посаду. Бо в мене були з нею дружні стосунки задовго до того, як я став міським головою, а головне – вона на своєму місці. Що ж стосується інших членів команди, то це люди різні. До речі, якщо казати про визначення «команда», то я це слово не вживаю. З різних причин.

Відверто скажу: не всіма задоволений. Кількох людей поміняв би хоч завтра. Та поки що нема на кого міняти. На базіку не варто, а кваліфікованих кадрів, на жаль, усе менше й менше. 

Всі, як діти, радіють безвізу… Побачимо, що буде через декілька років.

– Скажіть, важко бути публічною людиною? Щоб вас згадували з будь-якого приводу і все ставили не тільки в заслугу, а й у вину?

– Жити на виду справді важко. Я маю великий життєвий досвід і розвинену сенсорику, що дозволяє мені бачити людей наскрізь. І з великою точністю можу передбачити, чого мені чекати від будь-кого з моїх підлеглих. Є серед них такі, які, виходячи на трибуну, відчувають ледь не оргазм від своєї публічності. Я задоволення від цього не отримую. Але ніколи й не комплексував із цього приводу. Ставлюсь, як до необхідності.

Років сім-вісім тому, коли чув чи читав у пресі якісь негативні відгуки про себе, дуже переживав, навіть спати не міг. Тепер став товстошкірим, не реагую. Більше того, я відгородився від штатних критиканів, для яких виливання бруду – це тривіальна робота. «Забанив» чоловік тридцять на своїй соцсторінці в інтернеті, встановив табу на читання конкретного переліку «жовтих» газет і сайтів. Якби то була конструктивна критика, я б нічого не мав проти. Але для чого прив’язувати моє ім’я до будь-якого негативу суспільства? 

– Хто з політиків і чому є для вас взірцем?

– Мені надзвичайно симпатична Маргарет Тетчер. Думаю, що вона є найбільш недооціненою, хоча її досвід заслуговує вивчення. Так, не тільки вона була реформаторкою. Робили реформи таких же масштабів, наприклад, Піночет, Лі Кван Ю, Чан Кайші. Але вони робили їх через диктат, що набагато простіше. А Тетчер провела реформи, не порушуючи демократичних принципів. Її кляли, але тепер користуються наслідками зробленого нею. Адже сучасна Великобританія не була б такою, як зараз, якби не Тетчер.

– Можливий такий шлях для України, як ви думаєте?

– Навіть у цивілізованому англійському суспільстві Тетчер за її жорсткі реформи кляли з кістками. А в нашому про реформи говорять, та ніхто їх не хоче. Справді! У нас клянуть комуністів, але всі хочуть назад у минуле. Хочуть усе на «халяву». Моя б воля, я б років мінімум на п’ятдесят ліквідував усі державні і комунальні установи та будь-які безкоштовні речі. Зароби і купи!

Бо люди просто перестали розуміти причинно-наслідкові зв’язки, звідки беруться гроші. Грамотна людина розуміє, що все в державі робиться за наші з вами кошти. Ці кошти держава може отримати через тариф, через податок, чи їх просто візьмуть у вас за спожитий товар. Але коли ви купуєте товар, то вибираєте, що купити. Коли за податок, то з вас не питають, бо кошти вже у держави, а вона їх використовує на свій розсуд. Проте в усьому світі держава – не найкращий господарник. 

В ідеалі треба, щоб був товар – хороший і дешевий. Мінімум податків. Максимум за гроші.

Тому мої авторитети – це Рейган, Тетчер, Лі Кван Ю, Чан Кайші, Франко. Вони проводили політику жорсткої економіки. Я хочу, щоб і ми жили в країні, де кожен працює з ранку до вечора і не сподівається на подачки. Як в Америці: працюєш – живеш нормально. Лінуєшся – коробку в руки і під міст. І нікому нема діла до того, що ти спиш у коробці. Єдине, що зобов’язана створити держава для людини: незалежно від того, народився ти в столиці, а чи в глухому селі, та, якщо маєш клепку в голові і роботящий, то гарантовано досягнеш успіху. Соціальні ліфти мають працювати на повну.

– Що для вас головне, а що другорядне?

– Розкажу на прикладі. Що мене вражає? Ось та зірка із серпом і молотом, що є на великому панно на стіні пошти, чомусь турбує багатьох. 

А те, що зупинився Рівнеазот, абсолютно нікого не схвилювало. Це аномально. Адже Азот дає майже половину всіх податків, зібраних на території міста. Запевняю, якби такий завод зупинився, наприклад у Бельгії, то це могло б привести до політичної кризи в цілій державі. Зі своїх посад полетіли б міністри.

 Що відбулося з нашим хімічним заводом? Відмінили ввізне мито на російські добрива, і наш завод вимушено зупинився, бо країну заполонила російська селітра. Тепер усе повернули назад. А де розслідування, хто це зробив? Шановні, це ж очевидна мільярдна корупція! Назвіть нам прізвище того, хто дозволив завезти в країну російські добрива, і яке він поніс за це покарання.

– Хоча ви послідовний прибічник тези, що місцеві ради повинні займатися тільки господарськими, комунальними проблемами, у нашому суспільстві залишатись осторонь політики не виходить.

– Я переконаний: якщо ми не заберемо політику з місцевих рад, то знищимо місцеве самоврядування. Сьогодні кожна політична сила, приходячи в раду, має свої інтереси, в тому числі й меркантильні. Очевидно, що кожне рішення сесії – це компроміс. Досі мені, хоч це й непросто, вдається досягати компромісів. Нехай я не надто симпатизую деяким партіям, але ж раз вони є в раді, значить представляють якусь частину громади міста. Значить з усіма потрібно рахуватись.

Якби моя воля, я б відмінив квоти політичних партій при формуванні місцевих рад і скоротив би кількість депутатів. Наприклад, для Рівного вистачило б 25 чоловік. Від кожних 10 тисяч мешканців – по депутату. Тоді б кожен мікрорайон мав свого лобіста у міській раді. Причому лобіста виключно з господарських питань. Бо насправді політичні питання ми й не вирішуємо.

– Які ваші пріоритети в літературі?

– Вони дуже змінювалися з віком. З четвертого по восьмий клас я дуже захоплювався пізнавальною літературою, у старших класах – фантастикою. Читав дуже багато. Раз на тиждень ходив у бібліотеку, там, де сьогодні семінарія поруч із Воскресенським собором, і там мені давали не більш як п’ять книг. За тиждень я їх прочитував і приходив по нові. На моє переконання, інтелект закладається саме в цьому віці.

З інститутських часів і досі віддаю перевагу історичній літературі. Тепер часто слухаю звукові книги на ютубі. Останнім часом шукаю видання і авторів, які допомагають мені досліджувати демократію. Знаєте, коли прийшов Горбачов, я щиро вірив, що оце вже вона прийшла і врятує нас, виведе на шлях. Я палко підтримував усі демократичні починання незалежної України.

Коли над міськвиконкомом піднімали жовто-блакитний прапор, ми з дружиною стояли на тротуарі через дорогу і аплодували цій події. А потім я стояв на першому майдані і кричав: «Ющенко!» Очевидно, з того часу в мене додалося песимізму. Коли до нас приїжджав відомий дисидент і правозахисник Мирослав Маринович, я задав йому питання, яке мене завжди турбувало: «Демократія – це мета чи інструмент?» Він, на мій подив, відповів так, як думав і я, що це інструмент. Адже для досягнення економічного успіху це не єдиний шлях. Про це свідчить історія Південної Кореї, Тайваню, того ж Сінгапуру, а ще Іспанії, Чилі. Хоча скажу відверто: дуже б не хотілося знову повертатися до тоталітарного суспільства.

– Скільки років вашому шлюбу?

– Моя дружина, Марія (до речі, у мене й маму звати Марія, і внучку), вчилася зі мною в одній групі. Ми з нею разом із 1977-го, а одружилися в 1979 році. Тобто нашому шлюбу під сорок. Я – однолюб і емоційно дуже прив’язаний до своєї родини.

– У вас дві доньки, а чоловікам завжди хочеться сина…

– Справді, мені хотілося мати сина, але я ніколи не пошкодував, що маю двох доньок, які до того ж подарували мені двох онуків і внучку.

– Володимире Євгеновичу, з висоти своїх років і досвіду ви можете передбачити, що нас чекає? Надто вже велика у суспільстві тривожність.

(Задумався. Наче подумки зважував слова, – авт.) – Думаю, що все буде добре. Рано чи пізно. Є таке поняття, як загальноцивілізаційний тренд. Тому не тільки в Україні, а й у Зімбабве, і в Буркіна-Фасо люди з часом будуть жити краще. Дуже шкода, що Україна до свого світлого майбутнього вибрала такий звивистий шлях. З висоти своїх шістдесяти років усвідомлюю, що багато часу втрачено дарма. Відчуваю, спілкуючись з людьми, що не тільки мене одного дратує політика і політикани. Але, кажу це абсолютно щиро, коли бачиш, скільки в нашому місті підростає розумної, сучасної і красивої молоді, ні на мить не сумніваюсь, що Україна стане процвітаючою державою. Безумовно, хотілось би вже…

Розпитувала 

Людмила МОШНЯГА

Від редакції:

Володимир Хомко – чудовий співрозмовник, отже, справжня знахідка для журналіста. Ми щоразу констатуємо цей факт, коли розшифровуємо диктофонний запис з новим інтерв’ю. У наш час неабияка рідкість, щоб людина могла щоразу поділитися свіжими думками та цікавими висновками. Притому щиро і безпосередньо. Притому образною мовою і грамотно побудованими фразами. Притому до речі цитуючи класиків і наводячи історичні приклади. Для журналістів важливі саме ці якості людини – ерудиція, інтелект, сміливість думки і слова. Тож напередодні ювілею міського голови ми захотіли поділитися і своїми враженнями про нього. Ми вдячні Володимирові Євгеновичу за постійну готовність до спілкування з журналістами, відкритість та доступність. Бажаємо ювілярові, щоб збулося все, що він задумав для рідного міста, а отже, для всіх нас, рівнян. Дай, Боже, йому сил, здоров’я і терпіння все задумане зробити. А про підсумки зробленого читайте у «7 днях»!

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

Filtered HTML

  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теґи HTML: <a> <em> <strong> <cite> <blockquote> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.

Plain text

  • Не дозволено жодних HTML теґів.
  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
6 + 3 =
More information?

Реклама

Опитування

Чи стала Європа ближчою рівнянам завдяки безвізу