Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
 
Червень 2018
 

Таланти й шанувальники | Газета 7 Днів

Таланти й шанувальники

07.06.2018 15:46
Переглядів:160

Літературно-мистецький клуб «Крок» має стільки різножанрових талантів, що для їхніх шанувальників став затісним зал лялькового театру. Тому клуб утвердився у значно більшому залі та на просторішій сцені МБК.

А розкрила всі ті таланти та допомогла їм розвинутися Тамара УЛЕЗЬКО – педагог-організатор, керівник літературно-мистецького клубу «Крок». Як їй вдається засвічувати «кроківські» зірки? Тамара Федорівна поділилася деякими секретами.

– Я також, як і реабілітологи, працюю з дітками-інвалідами, – розповіла вона. – Але це вже інші діти! Вони виростають для своїх лікарів та реабілітологів і переходять у доросле відділення. А в мене залишаються і в 20, і в 25, і в 30 років, і не хочуть звідси йти. Починаючи з чотирьох років і далі, доти, доки є бажання (в нас обмежень нема), наші діти залишаються з нами.

Є діти, які були на обліку в центрі, а потім з них зняли статус інваліда. Проте вони звикли бути в нашому колі і ходять займатися в нашому клубі, попри те що повністю здорові. Бо хочуть. А ми не можемо та й не хочемо казати їм: «Ви стали здорові, то більше до нас не ходіть». Є такі, що виросли в нас, мають свої сім’ї і народили своїх дітей, але вони досі є нашими дітьми і ходять до нас.

– Чому, як ви думаєте?

– Бо ми вселили у них віру в себе. До нас приходять діти-одинаки. Я так їх називаю. Чи в садочку, чи в школі вони – наче ізгої. Їх через їхні вади не беруть в те активне життя, яким займаються в школі і яким хоче жити кожна дитина.

– Напрошується аналогія з пташкою, яка не вдалася і яку батьки через це викидають з гнізда.

– Справді. Мабуть, ми недостатньо займаємося вихованням здорових дітей, то що вже казати про те, як треба ставитися до дітей хворих. Здорові діти бувають жорстокими до хворих ровесників. І обзивають, і не беруть до свого гурту. Тому до нас приходять замкнутими, без віри в себе. Наше основне завдання – щоб дитина повірила в свої сили. Щоб вона в колективі відчула себе нарівні зі здоровими дітьми. Принаймні, щоб у неї самої виникло таке відчуття. І щоб коли вона стала на порозі дорослого життя, то знайшла б там своє місце. І щоб оточуючі ставились до неї з повагою, так, як до здорової людини.

– І якими засобами ви досягаєте цього?

– От вони приходять, і ми починаємо їх насамперед вчити співати, а глухих – то й просто говорити, вчимо танцювати, грати на музичних інструментах. Ставимо інсценівки. Є в нас заняття, на яких діти вчаться писати вірші чи оповідання, складати казки.

– Але ж у казку треба вірити.

– І не тільки вірити, а й зробити її в своєму житті. От ми поступово до цього й приходимо. Після курсу навчання і репетицій наші діти обов’язково виходять на велику сцену. Раніше ми постійно виступали в ляльковому театрі. Але тепер той зал став для нас замалий, бо на наші концерти приходить дуже багато гостей, вболівальників, глядачів. Щоб вони не стояли в проходах, ми поміняли зал на більший. Нас дуже гарно зустріли в міському будинку культури. Коли наші діти виходять на його велику сцену, то глядачі дивуються: «Хіба це хворі діти?»

Буває, звичайно, що на першому виступі вони можуть злякатися чи заплакати, а далі набирають упевненості в собі. Тому ми почали пробувати себе спочатку на міських, потім на обласних та всеукраїнських фестивалях. Нас уже добре знають у столиці. Цього року на фестивалі «Крила надії» в Києві нам заявили, що ми були його окрасою, і пообіцяли, що наступного року  будемо виступати в палаці «Україна». Наші постійні глядачі та вболівальники – лікарі й усі працівники центру – не впізнають в артистах на сцені тих своїх маленьких пацієнтів, яких вони виходжували крок за кроком. Це інші діти. Гарні, веселі, впевнені в собі. Вони мають безліч нагород та відзнак різного рівня.

У нас є дівчинка з 22-ї школи Катя Бубало. То в її школі навіть не здогадувалися, як вона чудово співає і танцює. Поки вона не привезла й не показала їм грамоти з київських фестивалів. Вона тепер у них зірка. Мама приходила до нас і розповідала, як змінилося ставлення класу до Каті. Всі вже хочуть з нею дружити. І така історія у всіх наших дітей.

– Поза сценою і репетиціями діти теж спілкуються?

– Міська рада щороку дає нам гроші, щоб ми поїхали на екскурсії Україною. Веземо щоразу 30–35 дітей. Більше не випадає, бо багатьом, наприклад тим, хто погано ходить, потрібні супроводжуючі. Торік ми їздили на гірське озеро Синевир у Карпатах. А там, щоб піднятися на вершину, треба дуже багато йти вгору. З нами ж були дітки, які дуже погано ходять. Та ми всі згуртувалися і допомогли їм піднятися. Люди на вершині стояли і просто плакали, коли піднімалися наші останні туристи. Ті наші, які піднялися першими, стали в коло, зустрічали їх оплесками і кричали: «Вітаємо!» Оце діти, які перебороли самі себе.

– Ваш клуб різножанровий?

– Так. Намагаємось знайти нішу для найрізноманітніших талантів і обдарувань, щоб кожен зміг вийти на сцену та відчути увагу до себе.

Наша Дарина Бобровницька – лауреат міжнародного музичного конкурсу в Польщі. Вона грає на фортепіано. Цього року її знову запросили до Варшави. У Рівному, мабуть, нема людини, яка не знає Івана Сівака – чемпіона світу з танців на візках. То він свої перші кроки зробив у нас.

Багато наших діток займається спортом. Є дівчинка без ніжки, маленька ще – тільки дванадцять років, але вона вже робить успіхи в пауерліфтингу. На чемпіонаті України серед юніорів зайняла друге місце. Після того як реалізувала себе в пауерліфтингу, зайнялася ще й танцями. Її сміливі па на сцені навряд чи посильні і для багатьох здорових.

– А ви кажете «одинаки»!

– Вони тільки приходять до нас одинаками, а в нас стають справді сім’єю. Екскурсовод, яка їздила торік з нами до Синевиру, була ними просто захоплена. Так і сказала: «Я ще не бачила таких чудових дітей!» Вони всі одне одно люблять і, здається, навіть не помічають, що в когось нема ніжки чи ручки.

– Давно працюєте з цими дітками?

– Із 2001 року. Клуб створили ще до мене, але робота в ньому була поставлена інакше. Я прийшла з палацу культури «Текстильник», де займалася зі здоровими людьми. Тут було спочатку дуже важко психологічно. Приходила додому й плакала вечорами. Чоловік казав: «Покинь цю роботу». Але тепер не мислю себе в іншому місці. Мої діти – найкращі.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

Filtered HTML

  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теґи HTML: <a> <em> <strong> <cite> <blockquote> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.

Plain text

  • Не дозволено жодних HTML теґів.
  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
3 + 5 =
More information?

Ризикну порушити спірну тему про балкони та лоджії. Спершу їх будують, а поті... Далі

 «Це – на убогих», – казав мій дід, збираючись до церкви і кладучи в кишеню дрібДалі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?