Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
 
Червень 2018
 

70 років за однією адресою | Газета 7 Днів

70 років за однією адресою

14.06.2018 11:56
Переглядів:341

Рівненське учбово-виробниче підприємство Українського товариства сліпих (УВП УТОС) сім десятиліть незмінно працює на вулиці Замковій, 21.

Українському товариству сліпих виповнилося 85 років. На урочистостях із цієї нагоди днями згадувалася наймолодша з підпорядкованих їй структур – виробнича, яка нещодавно відзначила 70. Про дату створення підприємства незрячих у Рівному, а це вже далека історія, сьогодні нагадує хіба що постанова Центрального правління УТОС № 10/3 від 29 листопада 1947 року. Нема вже очевидців-першопрохідців тієї історичної події. За цей час виросло три покоління людей, які долучилися до створення і становлення цього одного з найстаріших підприємств нашого міста. І це в той час, як від багатьох колишніх підприємств-гігантів навіть і сліду не залишилося. Навряд чи хто сподівався, що й підприємство незрячих інвалідів не тільки проіснує вік, як за людськими мірками, але й щороку, нехай і ненабагато, нарощуватиме свої виробничі показники. А саме так і є.

Більше того, тут зберегли всю свою соціальну інфраструктуру, чим тепер похвалиться далеко не кожне підприємство області. УВП має гуртожиток, клуб, спортзал, спецбібліотеку, медпункт.

У найбільш сприятливий час підприємство забезпечувало роботою і житлом до трьох сотень працівників. Та й для сьогоднішніх 80 зберегти трудову зайнятість дорогого варте, зважаючи на затяжну економічну кризу в державі та фізичну неповноспроможність більшості з них. І ця остання обставина, мабуть, є тим головним стабілізуючим фактором, завдяки якому незрячі люди міцно тримаються одне за одного і за своє підприємство, завдяки якому упродовж багатьох десятиліть реалізують своє право на повноцінне життя і посильну працю.

За 70 років існування на цьому підприємстві змінилося майже два десятки очільників. Ігор ПОДРАНЕЦЬКИЙ з Рівненським учбово-виробничим підприємством УТОС іде по життю ось уже майже тридцять років. Наш кореспондент вів розмову з директором про історію і сьогодення УТОСівського підприємства. Із фрагментами цієї історії можна ознайомитись також у фотоальбомі «Рівненському гортосу – 70» на нашому сайті.

 – Ігорю Петровичу, з нагоди 70-річного ювілею підприємства його працівники збиралися в тісному колі на урочистий захід. Про що найперше згадували?– З тим і збиралися, щоб згадати історію нашого підприємства, його творення, тих людей, які започатковували справу, які працювали тут в різні роки і є найбільшою її цінністю. Згадали і про багатьох його директорів, кожен з яких вклав частинку себе, щоб зберегти і розширити виробництво. А це, зокрема, Олексій Скорняков, Володимир Камінський, Володимир Соколець, Володимир Гужва.

Українське товариство сліпих було створене 1933 року. Західна Україна була тоді під Польщею, то процес започаткування виробничих артілей для сліпих на нашій території дещо припізнився. За півтора року до відкриття нашої така артіль з’явилася хіба що у Львові. А одразу після війни, у 47-му, й було започатковане наше виробництво. От і сусідній Луцьк ще років з десять був філією Рівненського УВП.

На початках обладнання майже не було, але були роботящі руки незрячих людей. Тож бралися на виготовлення виробів, що потребували копіткої  ручної праці. Плели сітки-«авоськи», шили ковдри, виготовляли щітки макловиці з рослинного волокна тощо.

– Тепер це називається екопродукцією.– Справді, починали з виготовлення екопродукції. А в 50-х роках з’явилося більше роботи, розгорнулося будівництво. До речі, на цьому ж місці, де й тепер, на старовинній вулиці Замковій. Спочатку працювали в невеличких одноповерхових будиночках. В одному з них досі розміщена майстерня, столярна дільниця разом зі складськими приміщеннями. Із сорока тодішніх працівників більш як двадцять були інвалідами по зору. Вони самі шукали і роботу, і кому виготовлене збути. Не було тоді ще держзамовлення, лише наприкінці 50-х держава почала замовляти трохи продукції нашого підприємства.

Інтенсивніший розвиток підприємства почався у 60-х роках: осучаснились технології, з’явилось нове обладнання. Збудували й приміщення для виробничих та культурно-побутових потреб працівників. Спочатку це був одноповерховий гуртожиток, потім він став двоповерховим, з душовими, а на початку 90-х років добудували ще й третій поверх. Відповідно червоний куточок згодом перетворився на клуб. Адже незрячі – народ талановитий: люблять співати, грати, декламувати. Відкрили і свою їдальню, куди приходили поїсти смачно і дешево всі охочі рівняни.

– Підприємство заробляло і на квартири для працівників.– Саме так. Починаючи із 1964 року, коли за зароблені підприємством кошти спорудили 16-квартирний будинок, то масово змогли вирішити квартирні питання незрячих працівників. Невдовзі, в 1972 році, неподалік підприємства, на вулиці Замковій, 10а спорудили для УТОСівців ще більший, 67-квартирний житловий будинок, який цього року вже у статусі ОСББ утеплили і модернізували. За наступні років двадцять ще понад сто квартир для працівників підприємства отримали на правах дольового будівництва.

– Ігорю Петровичу, а як особисто ви потрапили на УТОСівське підприємство?– Зовсім випадково. То був кінець 80-х років. До того я працював у тодішньому 16-му училищі. Зустрів знайомого, з яким ми разом училися. Через нього мені й запропонували прийти сюди на роботу. Перші кілька днів було дуже тяжко, незрозуміло, наче в іншу країну потрапив. Багато в ній специфічного, незвичного.

– Недарма цей куточок Рівного назвали територією незрячих.– Це дуже точно сказано – територія незрячих. Та вже за тиждень-другий я пристосувався, освоївся на ній. Коли з людьми спілкуєшся, зразу налагоджується контакт, і все стає на свої місця. Виходить, прийшов я сюди випадково, але вже тут майже 29 років. Починав з майстра дільниці, потім мене перевели на іншу. У середині складних 90-х, коли було дуже погано з виробництвом, дільниці об’єднали.

Ми бралися за будь-яку доступну роботу: виготовляли кроненкорки, мюзле (корки для шампанського), кришки СКО (для закруток). Робили ці та інші такі вироби за радянського часу тільки підприємства УТОС у кожному обласному центрі. Та настав період, коли все зупинилося, нікому наша продукція не стала потрібна. Через рік-два-три новоутворені малі підприємства почали самі для себе виробляти дещо з того, що раніше виробляли ми. Таким чином підприємства УТОС у середині 90-х залишились без замовлень. Кооперація зникла, бо зупинились заводи. І ми задумались над тим, що нам далі робити (на той час у нас було майже 300 працівників).

До речі, за всі ці роки, навіть найтяжчі, ми не вдавались до скорочень. У нас дуже багато хто до старості працює, то частина з них ішла на пенсію, а дехто й віку доживав, працюючи. Підприємство тягнуло за собою цей віз, всі тримались одне за одного і працювали в одній упряжці, так і всі ці роки виживали. Бо йти незрячим більше нікуди, до того ж настала смуга суцільного безробіття.

– Незрячі – сильні духом люди. І вони ще раз довели це, зберігши своє виробництво під вашим керівництвом.– Бувало дуже тяжко. Та ми мусили це робити, для багатьох незрячих УТОС став другою домівкою. І першими в Україні серед УТОСівських підприємств ми взялися за швейне виробництво. Сьогодні є вже декілька таких виробництв. Звідусіль ми звозили обладнання, мені особисто довелося цим займатися. Купити машинку чи верстат промислового класу тоді було дуже проблематично. Замовляли і в Білорусі, і в Тернополі. Почали шити із найпростішого: робочих рукавиць і постільної білизни. Зовсім незрячі там не могли працювати, тільки люди із залишком зору. Але й для них було дуже складно і боязно. Навчились. Потім почали братись і за складніші вироби: халати, робочі костюми і утеплені куртки, осучаснили дизайн ковдр. Ми й тепер усе це шиємо, але нескладні речі, як-не-як роблять це люди із невеличким залишком зору. Швейна дільниця співпрацює, зокрема, з лісгоспами, беруть потрошку нашої продукції і деякі інші підприємства. Та й підприємства УТОС з інших областей її у нас закуповують, зокрема спецодяг, робочі рукавиці, а якщо база відпочинку є, то й постільні комплекти у нас замовляють тощо.

Також одними з перших ми взялися за виготовлення ще одного затребуваного товару – різноманітних йоржів для миття пляшечок, пробірок, а тепер уже й складніші – для промивання труб. Йоржі охоче беруть у нас Тернопільський, Радивилівський молокозаводи, «Торчинпродукт», одне з луцьких підприємств з іноземними інвестиціями, наша «Продекологія», Костопільський склозавод та інші наші партнери.

Досі є попит і на продукцію щіткової дільниці. Замовлення, щоправда, невеликі, до нас в основному звертаються ті, кому потрібні щітки з натурального волосу, як-от хлібопідприємства. Сама по собі сировина для їхнього виготовлення дуже дорога – до 400 гривень за кілограм. Та раз є попит, до того ж він час від часу зростає, то ми задовольняємо його, хоча й при цьому щіткова дільниця працює не в таких обсягах, як того хотілося б.

Пішло нам на користь і вимушене перелаштування років 15 тому однієї з дільниць на виготовлення держаків із дерева для вил, грабель, лопат, щіток, швабр, снігоочисних лопат. Через малий попит ми відмовились від виготовлення плетених виробів із лози. Дуже мало у нас беруть і картонажних виробів. Свого часу ми навіть придбали апарат для виготовлення коробок для піци. Тоді, років п’ять-сім тому, їх у нас нормально розбирали, а тепер вони дуже слабо реалізуються.

Наше підприємство соціально необхідне, то ми мусимо триматися, утримувати соціальну структуру і відповідно працювати, бо держава законодавчо щоразу все обмежує й обмежує свою підтримку незрячих. І нам це дуже болить.

– Але ж був час, коли продукція йшла нарозхват?– Непоганим періодом для нашого підприємства, я його ще частково навіть застав, був кінець 80-х років, коли в нашій країні була добре розвинена система кооперації. На таких умовах ми успішно співпрацювали з потужними заводами, якими були на той час РЗВА, РЗТА, радіозавод, «Газотрон», «Рівнесільмаш». Ми виготовляли на їхнє замовлення різноманітні електровироби: проводку, котушки, реле, розетки. Відповідно на їхню продукцію був великий попит. Отож майже всі наші інваліди по зору працювали, були забезпечені роботою та отримували пристойну зарплату.

На жаль, згодом все в нашій країні пішло на спад, в тому числі виробництво в системі УТОС. Пропала кооперація, не стало і держзамовлення. Із середини 90-х наше підприємство у вільному плаванні.

– А в чому тепер проявляється турбота держави про незрячих працівників?– Від держави залишилась зовсім невеличка частинка фінансування: через Мінсоцполітики нам дають приблизно по 1300 гривень зарплати для восьми наших соціальних працівників, які задіяні в гуртожитку, клубі й бібліотеці.

Щоправда, відповідно до Закону України, який ще діє поки що до 2020 року, ми отримуємо пільги в оподаткуванні. За його умовами, якщо на підприємстві працює більш як половина людей з першою і другою групою інвалідності, то держава гарантує пільги. Так, фонд їхньої зарплати повинен становити не менш як 25 відсотків від загального зарплатного фонду. Переробка сировини, а отже частка зарплати в тому чи іншому товарі, має бути не меншою за 8 відсотків.

З урахуванням цих законодавчо встановлених виробничих норм створена в облдержадміністрації комісія упродовж багатьох років і надає нам ці пільги. Оскільки ми витримуємо всі необхідні умови, то для нас це, зокрема, означає зменшення плати за землю та нульову ставку плати на додану вартість. Звичайно, для нас це великий плюс, бо завдяки цим пільгам нам трохи легше виживати. Та водночас є і мінус.

Реально для нас ця пільга добра тоді, коли ми продаємо свою продукцію кінцевому споживачеві. А от великим базам чи магазинам брати наші товари не вигідно. Бо, беручи у нас товари з нульовою ставкою ПДВ, вони мусять заплатити цей податок і за себе, і за нас. Тому з одного боку для нас це нібито й пільга, а з іншого боку вона обмежує нас у реалізації товару.

У яких умовах працювали раніше і працюють тепер незрячі люди в Рівному?

– Важливо сказати про таке. За Радянського Союзу, і цей соціальний нюанс було доведено світовою наукою і практикою, заробітна плата незрячих працівників повинна була на 15 відсотків бути вищою, ніж у здорової людини. Адже є різниця між їхньою роботою. І кількість товару, виготовленого за день, відповідно у незрячого дещо менша. А цю різницю компенсували вищими розцінками. Щоправда, тепер цю компенсаційну роль відведено ПДВ.

Проте майже ніхто не звертає уваги на ще одну законодавчу норму. В Україні 40-годинний робочий тиждень, а в інвалідів по зору – 36 годин. Фактично вони працюють на годину менше, але зарплату згідно із законодавством повинні отримувати таку саму, як за повний день. То пільгу, яку нам надають, правильніше назвати компенсацією за ту соціальну місію, яку неухильно виконує наше підприємство. Але слава Богу і за те, що держава нам дає.

Та й місцеве керівництво, особливо в останні три роки, всіляко допомагає нашому підприємству. Керівники міста й області не раз бували у нас і бачили, як нелегко нам працювати. Тому виявляють велике розуміння наших потреб. Дякую всім, хто сприяє нашій діяльності. У результаті, якими б складними не були періоди в історії підприємства, як і держави в цілому, ми ніколи не припиняли роботу.

– І це можна вважати найбільшим досягненням підприємства. Чи є ще щось особливе в його діяльності?– Ми зберегли й утримуємо свою соціальну сферу, чим тепер не похвалиться практично жодне інше підприємство області. У нас є гуртожиток, клуб, спортзал, спецбібліотека, медпункт. І їх активно відвідують не тільки працівники підприємства. Наші двері відкриті для всіх людей з інвалідністю по зору, а їх у Рівному майже півтисячі. В гуртожитку створено нормальні умови. Завдяки тому, що років п’ять тому ми встановили свій котел і самі опалюємо його приміщення, то половину витрат за опалення ми беремо на себе.

Бібліотека нашого підприємства обслуговує незрячих усієї області. Упродовж багатьох років держава через Фонд соціального захисту інвалідів надавала нам фінансову допомогу на придбання літератури для незрячих. В останні роки змінилося законодавство, і таку допомогу припинено. З єдиної установи, яку ще частково фінансує держава, Республіканського будинку звукозапису і друку, ми отримуємо мізер нових надходжень. Проте частина читачів старшого віку потребує звичної для них літератури аудіоформату. То заповнювати цю прогалину ми знову ж таки намагаємось своїми силами. Крім того платимо зарплату людині, а це інвалід першої групи по зору Петро Озарчук, що навчає інших незрячих користуватись комп’ютером, зокрема програмами, адаптованими для цієї категорії осіб з інвалідністю.

Клуб, художня самодіяльність – це така ж важлива частина життя членів УТОС, як і робота. Таланти, помножені на регулярні репетиції, дають свої позитивні результати. Із числа наших працівників виросли переможці і дипломанти численних обласних і всеукраїнських конкурсів та фестивалів. І хоровий колектив, і малі форми, й окремі виконавці привозили нагороди з виступів у багатьох куточках нашої країни.

Заняття спортом також відіграє важливу роль у соціальній адаптації незрячих. Багатьом із них добре дається гра в шашки і шахи, ще комусь подобається займатися на силових тренажерах. Найбільше ж захоплення викликають ті з членів нашого товариства, котрі наперекір усіляким життєвим викликам спромоглися стати чемпіонами України, Європи і світу. Рівне прославили на весь світ незрячі чемпіони-паралімпійці, які займаються в регіональному центрі «Інваспорт»: Галина Галінська, Саша Помінов, Роман Буров. Перші спортивні кроки вони робили у нас.

І ми мусимо давати таким людям віру у свої сили, тому не можемо опускати руки.

– Завдяки такій турботі незрячі люди менше зважають на свої фізичні обмеження і почуваються затребуваними.

– Крім можливості трохи підзаробити на підприємстві найважливіше для них є спілкування в колі однодумців. Люди – це і є наша найбільша цінність. А заради особливої категорії людей – незрячих – й було створене підприємство. До нас, можна сказати, приходять раз і на все життя. І стосується це не тільки незрячих, а їх у нас майже 70 відсотків, а й решти наших працівників. Хтось пройшов із нашим підприємством відрізок його історії в 10, 20, а хтось і 40 чи 50 років.

Тим часом якщо поглянути історично на ті підприємства, які колись були в Рівному і де працювало по 5­–7 тисяч людей, то на їхньому місці або тепер асфальт, або стоять розвалюхи, що нагадують післявоєнний 1946 рік.

Ми ж, слава Богу, збереглись. І велика заслуга в цьому наших людей. Відчувається, що тут є одна велика сім’я. Для багатьох людей, особливо незрячих, це – свій дім. Чи працюють, чи перестали працювати, та вони приходять сюди чи то в бібліотеку, чи у спортзал, а чи в клуб. Або й щоб просто поспілкуватися між собою, приходять все одно до підприємства, яке вважають рідним.

 Українське товариство сліпих (УТОС) на Рівненщині представляє обласна організація. Це одне з найстаріших і найпотужніших громадських об’єднань. Воно було утворене 4 червня 1933 року і відтоді привертає увагу суспільства до складних проблем людей з інвалідністю по зору.

Якщо виникають якісь проблеми, то також вирішуємо їх спільними зусиллями, усі гуртом. Найактуальніші питання виношу на розгляд обласного правління УТОС, яке очолює Любов Боровська, котра теж пройшла трудову школу на нашому підприємстві, а тому добре розуміє наші проблеми. Знаходимо підтримку і Центрального правління УТОС, членом якого я є. Але товариство не спроможне, з огляду на нинішню ситуацію в державі, надавати таку підтримку, як нам хотілося б. І наші люди свідомі цього.

Та як би тяжко нам не було, ми щороку хай на капелинку, але збільшуємо обсяг випуску продукції та її реалізації. І це дає стимул: нам не можна зупинятися. Інваліди по зору дещо фізично обділені, їм більше нема куди піти, де б вони могли себе сповна реалізувати. А в нас вони розкриваються не тільки як сумлінні працівники, а і як талановиті особистості.

 Кілька років тому, коли незрячі самодіяльні артисти з числа наших працівників почали готувати театральні постановки, мене запросили на генеральну репетицію. Пригадую, спочатку я дещо скептично поставився до того запрошення. Та я настільки був здивований і ошелешений грою десяти акторів, і з них дев’ять незрячих, що незчувся, як пролетіло сорок хвилин спектаклю «Берестечко» за повістю Ліни Костенко. Разом з тим було радісне відчуття, яке не покидає мене відтоді: якщо наші люди такі талановиті і вольові, значить ми, як організація, неодмінно виживемо. 

На фото: «Підприємство незрячих – це і є життя більшості з нас. Але ми – вимираючий вид працівників»,– так каже про робітників з інвалідністю по зору робітниця із 45-річним стажем Ольга Самкова.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

Filtered HTML

  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теґи HTML: <a> <em> <strong> <cite> <blockquote> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.

Plain text

  • Не дозволено жодних HTML теґів.
  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
3 + 1 =
More information?

Реклама

Ризикну порушити спірну тему про балкони та лоджії. Спершу їх будують, а поті... Далі

 «Це – на убогих», – казав мій дід, збираючись до церкви і кладучи в кишеню дрібДалі

Опитування

Які у вас плани на літо?