Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
 
Лютий 2014
 

Вони дивились в очі смерті, але страху не мали | Газета 7 Днів

Вони дивились в очі смерті, але страху не мали

27.02.2014 00:00
Переглядів:207

У лікарні поряд з Юрієм Галендою постійно були син Максим і сестра Світлана.

Минулого тижня до Рівного привезли поранених із київського Майдану. Не всі вони хочуть розповідати про те, як отримали травми, а якщо й розказують, то більше не про себе, а про тих, хто стояв поряд. Наш кореспондент побувала у центральній міській лікарні Рівного і поспілкувалася з учасниками тих подій.

Нічого не повідомляли задля безпеки людей

Минулої середи перша колона швидких відбула до Києва, щоб забрати частину поранених і допомогти медикам на Майдані. Наступного дня ще сім машин із хірургами, анестезіологами і травматологами вирушили до Києва.

Дізнатися що-небудь про перших поранених, яких привезли до Рівного минулого тижня, виявилося складно. Ще в п’ятницю інформацію журналістам майже не надавали, по телефону відповідали стримано і небагатослівно. Зате цього понеділка лікарі відповіли на всі запитання. Вдалося зустрітися і з пораненими, які нині лікуються в центральній міській лікарні.

– Із нашої лікарні 19 лютого виїхало дві швидкі, наступного дня ще одна, – розповів заступник головного лікаря закладу Володимир Черниш. – На майдан направляли хірургів, лікарів-анестезіологів і одного травматолога. Із собою у них були медикаменти й усе, що потрібно для надання допомоги. Наші хірурги Андрій Бортнік, Андрій Огінський, Степан Якимець, лікарі-анестезіологи Ігор Дейнека і Андрій Захарчук, лікар ортопед-травматолог Олександр Генсіцький і два водії повністю справилися зі своїм завданням.

Зараз у лікарні є п’ятеро чоловіків, яких швидкі забрали з київських лікарень. Троє з них мають вогнепальні поранення. Коли їх привезли, ми не афішували цю подію, тоді була така ситуація, – задля безпеки пацієнтів не розголошували інформації, не давали їхніх даних для преси. Але тепер, якщо люди погодяться дати коментарі, то, будь ласка, розмовляйте…

 «Боронь Боже робити з мене героя»

Усі поранені майданівці перебувають у травматолого-ортопедичному відділенні. Як пояснив його завідувач Валентин Нарсія, і коли формували бригади лікарів, які їхали на майдан, і тим паче коли в лікарні з’явилися захисники Майдану, рівняни масово несли сюди медикаменти.

– Друзі, знайомі, медики, хворі, просто люди з вулиці приносили ліки і все необхідне. Тому коли приїхали перші поранені, всього вистачало. На цей час у більшості з них стан середньої важкості, в одного більш легкий – поламані кістки кисті. А ще одного чоловіка, зі сліпим пораненням шиї, сьогодні будемо оперувати. Троє – рівненські, один – з Дубна і один – зі Збаража Тернопільської області.

Травматолог Олександр Генсіцький – один із тих, хто був у команді лікарів швидкої:

– Боронь Боже робити з мене якогось героя, – одразу попередив він. – Я не достойний людей, які там стоять. Просто сформували бригаду, в яку потрапив і я. З нами були два анестезіологи: Ігор Дейнека та Андрій Огінський, і хірург Степан Якимець. До Києва вирушили минулого четверга, їхали колоною – сім швидких і декілька бусів, які приєдналися в Дубні. У них хлопці везли на Майдан покришки і продукти. Поставили буси між швидкими і так, на швидкості 120 кілометрів за годину, подолали шлях до Києва. На Майдан прибули тільки о сьомій вечора. Одночасно приїхали два автобуси з медиками та ще три швидкі зі Львова. Ми поставили машину біля Михайлівського собору і зразу ж пішли в приміщення КМДА – допомагати обладнувати операційні. Хоча медиків на Майдані достатньо, більшість працювали в соборі і на передовій. У КМДА ж у основному були волонтери, а з лікарів тільки терапевти, стоматологи і ветеринари.

Поповненню зраділи, адже цієї ночі очікували нового штурму, та, незважаючи на засторогу, ніч минула спокійно. А зранку поїхали по лікарнях шукати поранених рівнян.

– У лікарні нікого не пускали, внизу стояли координатори, по телефону зв’язувалися із завіду­ючими відділень чи старшими медсестрами. Вони надавали інформацію, і тоді вже виходили люди. Важкопоранених, які лежали у реанімації 12-ї лікарні, нам не віддали. У 17-ій знайшли двох жінок із Волині: одна з отруєнням, інша з цукровим діабетом у стані гіпоглікемічної коми. Привезли й загиблих.

Біг по головах беркутівців і кричав: «Там мій батько!»

– Там була справжня війна, але люди, які брали в ній участь, ідейні і дуже спокійні, – пригадує побачене Олександр Генсіцький. – Зараз на Майдані всього досить – і ліків, і продуктів. Лікарі-волонтери чергують весь час: хто в будні, хто у вихідні, а дехто приходить допомогти після роботи. Люди ж на Майдані змучені, живуть на барикадах по дві-три місяці, тому навіть якщо щось не так, їх судити не можна. Хто того не бачив – не зрозуміє.

Такими ж надзвичайно спокійними і позитивними були майданівці, яких я побачила в лікарняних палатах.

Юрій Галенда родом із Рівного, але вже понад 20 років мешкає в селі Заруддя, що на Тернопільщині. Він депутат Збаразької районної ради від «Батьківщини». На майдані – з грудня минулого року. За цей час тільки двічі їздив додому – на Різдво та незадовго до вирішального штурму, і швидко вертався назад. Син Максим теж часто приїжджав до батька, тоді стояли на барикадах пліч-о-пліч – їм не звикати.

– Ще в 2011-му мали сутички з «Беркутом», коли пікетували один із київських судів, – розповідають вони. – А тут, як побачили розгін студентів, кинулися на Майдан.

– Ми тримали оборону на барикаді від Михайлівського собору з боку Будинку профспілок. Був випадок, коли під час одного з перших штурмів я повис на двох щитах і своїм тілом «зв’язав» цю барикаду, – пригадує Юрій. – Тоді хлопці чітко розуміли, що ні забрати металеві пластини, ні висмикнути з-під мене скати вони не зможуть, бо мене роздавить тими ж скатами. Висів так години три або й чотири. Добре, що на той час не стріляли. Потім мені стало погано, і коли підійшов медперсонал, я вже не реагував ні на що.

Максим же, дізнавшись, що з татом біда, кинувся до нього через голови беркутівців, волаючи: «Це мій батько!».

– Я тоді не думав про небезпеку, – каже хлопець. – «Беркут» якраз зробив черепаху, прикрився зверху щитами, і я пробігся по них, потім зірвався…

Людина – як пружина

Уривчасті спогади потроху наближаються до подій останнього часу. Хлопці розповідають спокійно, аж надто спокійно, як на мене. Навіть про жорстоке побиття, внаслідок якого зі складними переломами кінцівок потрапив до лікарні, Юрій говорить без особливих емоцій. Не може стриматися тільки тоді, коли мова заходить про мирних демонстрантів.

– Коли йшли з людьми до Верховної Ради, по нас почали кидати і вогнепальні суміші, і гранати. Потім стали бити жінок і літніх людей, які також були в колоні, – говорить про події 18 лютого. – Почалася паніка. А ми як побачили, що «Беркут» жене людей по вулиці битками, встали перед цими «героями». Я із собою мав тільки палицю. Одного повалив, забрав щита, а через деякий час повалили й мене і почали бити. Танцювали на мені гопака, поки не поламали і руки, і ногу. Не пам’ятав ні як швидка забирала, ні як у лікарню потрапив. Ще щастя, що на мені був бронежилет. Якби не він, я вже з вами тут не говорив би.

Рівненські медики знайшли Юрія Галенду в одній із київських лікарень завдяки побратимові, теж депутату, Василеві Деревляному. До Рівного привезли вночі у четвер. Зараз із ним поряд син та сестра.

– Я не мав бути на передовій, відповідав за тернопільську палатку, – розповідає далі майданівець. – Але коли 18 лютого всі рушили до Верховної Ради – зібрав наших, роздав теплий одяг і пішов з колоною. Я не звик на комусь виїжджати. Не міг терпіти, коли бачив, як у Маріїнському парку беркутівці подавали тітушкам гранати і каміння. Мене досі шокує, до якої міри цинічно і відкрито все робилося. Людина – як пружина. Коли її стискати до такого нестерпного стану, вона обов’язково «вистрелить». Так і сталося. А зараз у мене не руки і ноги, а душа болить. У нашій сотні молоді хлопці загинули. Моєму земляку Устимові Голоднюку було тільки 19 років.

Я поцікавилась у батька, чи не страшно було йому за сина? Пан Юрій відповів: «Максим завжди зі мною. А як же виховувати дитину, як не на власному прикладі? Хочу, щоб син завжди пам’ятав, що він українець».

Олександр Краснов тиждень носив у тілі кулю.

Олександр Краснов тиждень носив у тілі кулю.

Дядя Саша, який спалив Бронетранспортер

– Ви краще запитайте, як наш дядя Саша бронетранспортер підпалив, – показали мені на сусіднє ліжко, де лежав скромний, худорлявий чоловік.

– Ви насправді підпалили бронетранспортер? – запитала я в нього недовірливо.

– Не я, а ми, – посміхнувся 59-річний дубенчанин Олександр Краснов і почав свою розповідь: – Коли бронетранспортер піді­йшов першого разу, ми стояли на барикадах. Я ще встиг скинути людей, бо вже вивчив їхню тактику: якщо від’їде автозак – ждіть провокацій. Хлопці, які попереду спостерігали за подіями, дали команду запалити суміш. Ми запалили, і я разом з усіма кинув на бронемашину дві пляшки. Від чиєї саме пляшки вона загорілася, не відомо, це заслуга всіх хлопців, які стояли на передовій. А от коктейлі Молотова для нас робили молоді дівчатка, років по 17, студентки. Бійці організували охорону, щоб тітушки не кинули нічого і не запалили їх разом із сумішами. А вже до нас пляшки підносили у ящиках.

Загалом на Майдані Олександр Васильович пробув місяць, входив до Рівненської 19-ї сотні, яка охороняла Український дім. Син Андрій також весь час був поряд.

– Він уже дорослий, йому 33. Я більше переживав за дітей, у нас повно було зовсім молодих, двадцятирічних. А у них гарячі голови. І з того, і з іншого боку барикад зібралося багато молоді. Наші хлопці не відступали, а перед беркутівцями, як колись штрафні батальйони, виставили зелених вевешників, з-за спин яких стріляли. Куди ж воно, такі діти…

Турбуючись про інших, пан Олександр не помітив, як сам отримав поранення в шию. Ходив із кулею цілий день, аж поки не відчув, що йому стає зле.

– Мене поранили біля четвертої ранку 19 лютого, але спочатку болю навіть не відчув. Відводив хлопця зі страшною раною ока до швидкої, і там помітили, що в мене кров на шиї. Наклали тампон, заклеїли пластиром, я й пішов назад на барикади. До вечора ще вистояв, аж тоді побачив, що з другого боку шиї якась гуля. Це куля там залишилася. Вже потім сказали, що пройшла на міліметр від сонної артерії.

– Хороші у нас хлопці в сотні були, – повертається до спогадів про друзів Олександр Краснов. – От тільки не всі повернуться. Вчора хоронили Жору на прізвисько Кавказ, справжніми прізвищами ми одне одного не називали. Не всі знали, що він у минулому афганцем був, утік із полону в Афганістані. У нашій сотні взагалі був інтернаціонал: приїхали хлопці і з Луганська, і з Росії – з Єкатеринбурга. Дуже багато молоді, але старших усе-таки було більше. Завдяки цьому в нас було мало поранених і померлих, молодь ми старалися захищати.

У понеділок Олександрові Васильовичу видалили кулю, яка сиділа у його шиї майже тиждень. Лікарі спеціально утримувалися від операції кілька днів, поки не спаде набряк, щоб не зашкодити пораненому. Операція минула  успішно.

Юрій Галенда поїхав продовжувати лікування до Німеччини, хоча довго відмовлявся, казав: «Я хочу залишитись у своїй країні. Вдома і стіни лікують».

Неля ЗАБОЛОТНА

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
1 + 2 =
More information?