Архів новин

«Життя у нас буде красиве, як троянди» | Газета 7 Днів

«Життя у нас буде красиве, як троянди»

24.03.2016 14:22
Переглядів:170
На конкурс «Мама+тато= любов»

Життя, життя. Ніби все є, їжі доволі, одягу повна шафа, кімната он яка красива – син по-сучасному обладнав. Жити й жити. А коли? Часу вже й нема. Очі бабусі Марії вдивляються в сімейне фото, на якому вони вдвох з коханим чоловіком Петром, молоді та щасливі.

Мамине дитинство

Сувора зима 1942-го. На хуторі села Селище, що в Сарненському районі, у переддень Андрія народилася дівчинка, четверта дитина. Радість була неймовірна. «Моя Маруська», – назвав її одразу тато, Федір.

Війна в розпалі. Через дії партизанів німці підпалили сусіднє село. Переляканий люд переховувався у лісі. Того вечора Федір покидав свою хату останнім. Рідні побігли у спільну схованку, що неподалік за річкою. Переходячи річку вбрід, він почув, як неподалік щось пискнуло. Невже дитина? Точно, загублене немовля. У ньому чоловік упізнав свою Маруську.

У повоєнні роки хворіла Марусина мама, Василина. Було, що вовк підстеріг і вхопив братика Льоню. Добре, що хтось налякав звіра, вистреливши з рушниці. Вовк покинув закривавленого хлопчика. Довелося сестричці Гілені нести його за три кілометри на село в лікарню.

Згадується і найулюбленіша гра. Знайти на лузі квітку «зозулю», біля неї пополоти траву, доглядати, поливати квітку, танцювати біля неї з подругами: «Ой встань, устань, подоляночко...»

Татів рід

1913 рік. Дід Григорій, зібравши пожитки, з численною сім’єю (14 дітей), переїхав з Тульської губернії в Польщу. Зупинились у селі Вири Сарненського району. Війна жорстоко пошматувала родину Дорожкіних. У 1945-му в Берліні загинув (згорів у танку) дядько Сашко Дорожкін. Братовбивча війна навіки розділила велику родину навпіл. Після вбивства дядька Олексія тітка Віра, яка була заміжня за етнічним німцем, через переслідування, з сім’єю виїхала спочатку в Німеччину, а потім у далеку Америку. Вона довіку писатиме листи українською додому з далекого Чикаго. Андрій одружився з найгарнішою дівчиною села – полькою Марією, гоноровою господинею. В цьому шлюбі народилося четверо дітей: Віра, Петро, Сергій і Таня. Андрій мав пилораму, тепловоз, вузькоколійку. Возив до Клесова ліс та граніт. Пам’ятається добротний будинок, дубовою дошкою мощена підлога (рідкість, майже у всіх була долівка), польські меблі з різними канделябрами, мідні ручечки на дверях, вимощене бруківкою подвір’я і великий вишневий садок. І ще вільха, яка пережила всю родину.

Сім’я в Андрія з Марією не склалася, Андрій привів до хати коханку Солоху із сином. Нерви Марії підвели. Як їй, гоноровій, залишитись жити в такому? Вона пішла. Діти підросли, батько Андрій помер, коханку Солоху вигнали. Залишилась образа й на матір, яка покинула дітей. Один із синів Марії, якого звали Петро, вирішив, що його сімейне життя таким не буде.

Після смерті батька Андрія у дітей забрали все. Вони, голодні й босі, пасли сусідам худобу і гріли ноги в коров’ячих «паляницях». Найстарша, Віра, замінила для менших маму, доглядала і лікувала, бо хворіли вони часто, особливо Петро. Кістки на руках і ногах гнили, робилися страшні рани. Вийшла заміж сестра Таня, одружився брат Сергій. Віра собі не могла дозволити любов, бо зрада батька і та обставина, що їх покинула мама, навіки поселила в душу дівчини зневіру. Та й Петра треба було доглядати.

Зустріч

Їхні погляди зустрілися. І це був наче зорепад. Саме той і саме та. Моя кохана Маруська, мій коханий Петро. Познайомились у брата Сергія на хрестинах. Маруся хрестила хлопчика Сашка, дитину своєї двоюрідної сестри Ніни. Петро, який прийшов до брата на хрестини, не відводив очей від чорноокої братової куми.

Додому в сусіднє село проводив найдальшою дорогою. Йшли мовчки: чи потрібні закоханим слова? Маруся до ранку заснути не змогла. Перед очима обличчя Петра і його безмежні блакитні очі.

Петро приходив на побачення в костюмі з краваткою та фетровому пальті. І, о Боже, всі хлопці як хлопці, в чоботах, а він у туфлях, і то серед зими. Вже потім дізналася, що це йому тітка з Америки надіслала черевики з овечим хутром всередині. Племінниці чекали нового кавалера Маруськи, сидячи на печі. Ще б пак: він приходив у такому незвичному одязі, ще й із цукерками.

Не хотіла Віра, щоб брат одружувався на молодшій на шість років дівчині. Хвилювалася, чи зможе та доглянути її брата, який хворів з дитинства. Не знала вона, що майбутня невістка з 14 років працювала на молочарні. Її тато будувався, то в сім’ї було так: зарплату ще не отримали, а вже витратили. Побрались Петро і Маруся за три місяці після знайомства, на Водохреща. Весілля було скромне, але всім запам’яталось, як молодята дивились одне на одного. Петро прийшов до Марусі у приймаки. Без приданого, але подарував шикарну тернову хустину вишневого кольору у величезні троянди, переплетені гронами винограду. Нічого, що одна подушка, нехай коханий спить на м’якому, думала Марія. А собі під голову клала куфайку. «Життя у нас буде красиве, як троянди», – казала вона.

Маруська вранці дістала біле полотно, поклала кальку під хустку, перебила чудо-малюнок, і згодом ліжко прикрашало простирадло з трояндами, переплетеними виноградом, обточене корункою, бо майстриня вона була неабияка.

Пішли діти: донька Ольга, через рік – син Олександр, через чотири – син Андрій, ще через три – донька Галя, найулюбленіша татова радість. Галя мала народитись у серпні, усі передбачали двійню. Акушерка пішла собі на город копати картоплю. Поки прибігла, то чоловік прийняв у породіллі дівчинку.

«Мамо, розкажи про вас з татом», – прошу часом я. «Що розказувати, доню? Важке було наше життя: війна, голод, бідність, вас четверо, а ми... У нас любов була, усе життя, – обличчя мами згасає: – Нема мого блакитноокого Петра, уже 12 літ немає».

Галина ПОХИЛЬЧУК, конкурсант № 5

 

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
7 + 0 =
More information?

Ризикну порушити спірну тему про балкони та лоджії. Спершу їх будують, а поті... Далі

 «Це – на убогих», – казав мій дід, збираючись до церкви і кладучи в кишеню дрібДалі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?