72 роки тому до нас прийшла Перемога | Газета 7 Днів

72 роки тому до нас прийшла Перемога

04.05.2017 09:57
Переглядів:165

Якою ціною вона далася? Якою була та кривава чотирилітня війна, в якій наклали життями десятки мільйонів людей? Спогади очевидців збирали кореспонденти «7 днів».

Війна у кожного своя

 

– Народився я 9 січня 1938 року в селі Поляни Березнівського району. Коли до нашого села прийшла війна, мені було 4-5 років, то пам’ятаю все добре. Летіли літаки такими геометричними фігурами – рамами. Старші діти кричали: «Рама, рама, тікайте!» – пригадує рівнянин Василь Спиридонович Котик. – У нашому дворі жили гітлерівці, фашисти. Навіть інколи я з ними грався. І одного разу один із них мене мало не застрілив. Я знайшов якийсь свисток, але не знав, що то їхній. Став на канапу біля вікна, свищу. Такий задоволений, що маю таку іграшку! Гітлерівці саме пообідали і полягали спати, а тут я їх розбудив. То один німець прибіг і як дав потиличника, 

що я аж перелетів на другу канапу, то гуля і сьогодні є. І він уже потягнувся до пістоля, витягає його, та прибігла моя мати і накрила мене собою. На другий день він витяг з кишені коробочку і дав мені цукерки. Як гітлерівці покидали село, не пам’ятаю. Якось прокинувся, а їх уже немає.

Ще пам’ятаю, як фашисти спалили священикову хату – скинули на неї бомбу з літака. І мій батько був там, бо був дияконом, але, на щастя, врятувався. Після війни з тої хати зробили школу. На фронті мій батько не був, бо у нас фронт раз-два блиснув, а далі почалась окупація. Не встигли його мобілізувати в 41-му році. А коли фронт повертався, мати приготувала батькові повну торбу сухарів. Пригодилося. Всіх,  хто не був на фронті, забрали. Але батько через тиждень повернувся, бо його забракували через стан здоров’я. 

– Я сибірячка, родом із Шушенського. Пишаюся, що в мене є посвідчення учасника війни.

У 1941-му мені виповнилося 10, то довелося винести іще дитиною всі біди війни. Ніколи не забуду, як на межі надриву діти обробляли ті нескінченні колгоспні поля, копали дотемна картоплю, руками виривали жмутиками жито та пшеницю і в’язали у снопи. Мій тато, Петро Федорович, мав бронь. Та в 42-му, коли у Красноярську формували дивізію сибіряків, він попросився до неї добровольцем. 

З дивізією дійшов до Шяуляя. І ось отримуємо від нього листа, що він поранений у живіт і коли його доправлять до стаціонарного шпиталю, то, може б ми приїхали, аби побачитися. 

За кілька тижнів у Шушенському розповідали, що на Петра Слєпцова прийшла похоронка…

До Рівного я переїхала 1958 року, за місцем роботи чоловіка. Україна стала мені другою Батьківщиною. А в 1969-му ми з чоловіком і сином їздили до Шяуляя, і розшукали там братську могилу, в якій був похований тато. Оплакали, залишили букети. Наступного року з Шушенського прилетіла мама, і ми всі разом знову відвідали могилу. А на початку 

90-х я туди поїхали ще раз, хотілося вклонитися татові. І серце обірвалося: на місці, де були братські могили, усе заасфальтовано. 

Я гірко плакала, не можу навіть передати, як: хіба можна закатати асфальтом солдатські кості?!

– Мене війна зачепила малим, я народився 1938-го. Та пам’ятаю все, бо ті жахи забути неможливо.

Наше село, Іванівку, кілька разів бомбили. У нашу хату, у вікно, влетів снаряд. Згадаю – досі моторошно стає: страшенний вибух, половина хати розлетілася. Та добре, що хоч не згоріла, то в ній, напіврозваленій, жили і далі.

В селі у війну було лишатись страшно. Весь час ховалися в лісі. До окупації батька на фронт не встигли забрати. Було, що він прийшов додому з лісу, щоб вийняти хліб із печі. Німці, розповідав, його помітили, хотіли спіймати, а він сховався на горищі, зарився в сіно. Солдати походили-походили, пошворготали щось по-своєму й забралися.

Голодували. Після війни по хліб ходили з мамою пішки до Рівного за 25 кілометрів. Отримаємо буханочку, і знову пішачка через Омеляну. 

Батька на фронт призвали в 43-му. Відправили до Сталінграда кулеметником. А потім заарештували. Прийшли особісти, зірвали при всіх погони, кричали: «Ти – син бандерівця! Зізнавайся: ти ходив у селі на бандерівські заняття!»

Батька заарештували. Година-дві передишки, і знов допити, і били, били, били, били.

Слідчі влаштували йому очну ставку з односельцем.

– Ти був в Омельчукового сина на заняттях?! – допитували батька.

– Не був, – казав.

– А ти, – до іншого заарештованого, – його там бачив?

– Не бачив, але там усі були, то й він там був...

Після того батька перестали катувати, і військово-польовий суд дав йому п’ять років. Відправили етапом до Красноярського краю. Він відсидів у таборі 4 роки 6 місяців 24 дні. Додому не пустили, залишили на засланні. А повернувся додому, коли вже помер Сталін.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
2 + 4 =
More information?

Реклама

Опитування

Які у вас плани на літо?