Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
Травень 2017
 

Реклама

Не робіть помилок у старості | Газета 7 Днів

Не робіть помилок у старості

11.05.2017 14:07

Бо не буде часу, щоб їх виправити

Всього раз за все шкільне життя їхньої молодшої дочки, Аліни, пішов Петро Олександрович на батьківські збори у школу, і нічого доброго з цього не вийшло.

Лариса Михайлівна, яка тоді сиділа невідступно біля вмираючої матері, на збори до школи піти аж ніяк не могла. А раніше по неписаному кодексу їхньої сім’ї то був тільки її обов’язок. Вона відпрошувалась на збори, які називають батьківськими, хоча вони насправді материнські, і в дитсадок, і в школу – і до Яни, їхньої старшої дочки, і до Аліни, меншої, хоча начальство часто бувало невдоволеним тими відпрошуваннями. Тим більше що доводилось відпрошуватись не тільки на збори.

У дитини зуб заболів – треба відвести до стоматолога. Відпрошуйся. Ішла зі школи, ключ загубила, стоїть під дверима, плаче. Знову відпрошуйся. Був у школі медогляд, сказали звернутися до окуліста, бо щось недобре наче із зором. Відпрошуйся. А окуліст призначив процедури, на які треба водити. І все те в робочий час. Відпрошуйся. Потім треба повести її підібрати окуляри... А то святковий ранок у садку, а потім і в школі. Як же не піти? І він теж у робочий час. А то треба донести зібрану звечора сумку до автобуса, який повезе твою дитину в оздоровчий табір, та провести дитя, та помахати рукою услід автобусу. Ну, як же не провести? І знову-таки треба відпроситись.

І вона те все робила. Відпрошувалася з роботи, бігала, заладнувала. Намагалась не турбувати цими «дрібницями» чоловіка, бо ж він дуже зайнятий. 

У нього така важлива робота, така відповідальність…

Тепер Лариса Михайлівна дивиться на все це тверезо та й думає, якою ж вона була сліпою! Хіба у неї, тоді головного бухгалтера підприємства, де працювало двісті чоловік, була менш відповідальна робота, ніж Петрові «ать-два», як нині насмішкувато вона характеризує службу свого чоловіка-військовослужбовця?

Та от він єдиний раз відірвався від своїх «ать-два» і пішов на збори. І так раптом зацікавився шкільними справами Аліни, так став ними перейматись. Тижня не минало, щоб хоч раз не зайшов у школу до дочки. Лариса Михайлівна, що була в ту пору заклопотана маминою хворобою, а потім похоронними турботами, спочатку не помітила цієї дивної метаморфози, а як помітила, то навіть пораділа. Вона відчувала вину перед Аліною, що не може приділити їй достатньо уваги у випускному класі через оці сумні події в сім’ї, а чоловікову пильну увагу до шкільних справ дочки сприйняла як прояв зворушливої турботи і про дітей, і про себе.

«Просвітила» її мама Аліниної однокласниці і подружки. 

З десяток разів перепросивши та зробивши всі необхідні обмовки («не знаю, казати вам чи ні»), вона все ж розповіла, що кілька разів бачила ввечері її чоловіка з класною керівничкою їхніх дітей – Ніною Юріївною. А інша мама з їхнього класу якось бачила їх обох у кафе.

Лариса Михайлівна виду не подавала, що це зачепило її за живе. І не стала нічого з’ясовувати у чоловіка. Мабуть, тому, що серцем не вірила, що він може їй зраджувати. Вона ніколи не допускала цього стосовно себе, а тому була впевнена, що й чоловік її мислить і відчуває так само.

Але на випускному вечорі в Аліни вона зробила спостереження, які вже не залишили сумнівів. З-поміж усіх інших партнерок Петро Олександрович віддавав перевагу Ніні Юріївні. Він не спускав з неї погляду, а коли вважав, що їх ніхто не бачить, то взагалі дозволяв собі такі інтимні жести, які можливі тільки між дуже близькими людьми.

Скалка, що засіла у серці Лариси Михайлівни на тому випускному вечорі, росла і ширилась, перетворюючись у чималий клин. Чоловік від неї віддалявся стрімко – і в часі, і в просторі. Вона намагалася заглушити біль від цього, поринаючи повністю у проблеми дітей, але біль не ставав через це менш гострим.

Вона спочатку переживала Алінин вступ до вузу, бігала з нею в приймальну комісію і простоювала там у тривожному чеканні, доки оголосять результати чи вивісять списки тих щасливчиків, що вступили. Вона так раділа, що дочка стала студенткою, але радість її не була повною...

Потім вона поринула в турботи про Яну, яка нарешті, після двох років заміжжя, завагітніла. Лікарі лякали загрозою викидня, Яну поклали на «збереження»,  і в Лариси Михайлівни додалося турбот. Вона заспокоювала себе думкою, що чоловік у всіх цих обставинах не наважиться порвати з нею остаточно. Але вона знову помилилась.

Петро Олександрович пішов з дому в той день, коли Лариса Михайлівна разом із Сашком, зятем, забирали з пологового будинку Яну з маленькою донечкою, першою внучкою Лариси Михайлівни і Петра Олександровича. «Невже треба так псувати мені цей день, у нас же сьогодні така подія?» – тільки й змогла вона запитати чоловіка. Він став щось мимрити, що, мовляв, тепер у них стане більше місця, що сім’я зросла, що в квартирі тісно, то він додасть їм життєвого простору. Виходило так, що він іще й благодійник.

Що там переживала Лариса Михайлівна та як було в неї на серці, ніхто про це не знає. Бо вона замкнула своє серце і своє горе від усіх. Навіть дочкам заборонила згадувати при ній батька.

Яна, старша, коли розповідала мені цю історію, заридала вголос, згадавши ті перші найстрашніші дні без батька. Як вони боялися тоді за маму, за її психіку. Як слідкували усі, аби мама нічого собі не зробила. «Вона вже ніколи не буде такою, як була, ніколи, – шкодує Яна. – Батько вбив її душу своєю зрадою».

Батько вперше після зради з’явився в їхній квартирі, коли прийшов привітати внучку з її першим днем народження. Яна зловтішається: «Йому це “велике” кохання не пішло на користь». Вона була вражена перемінами у зовнішності батька. Мама, яка протягом року зустрічалася з батьком на кільканадцяти судах (спочатку з приводу розлучення, а потім – поділу майна: батько відсудив у них дачу і машину), спостерігала ті зміни поступово і, бачачи їх, не бачила їх.

А Яна з Аліною характеризують ці зміни так: з випещеного і доглянутого пана їхній батько перетворився на занедбаного і наче якогось затурканого, аж згорбленого чоловічка. Постарів, схуд. Їм передають, що Ніна Юріївна батьком помикає, як хоче. За цей рік, визнана перша красуня у педколективі школи, вона стала першою дамою і по вишуканості своїх убрань, прибравши до рук батькову військову пенсію і зарплату. А батько двічі за рік лежав у госпіталі із серцем.

Звісно, батько прозрів, вважає Яна. Його велике кохання закінчилось, він зрозумів, що Ніна Юріївна, вигнавши десять років тому власного чоловіка-п’яницю, елементарно використала чужого чоловіка, аби поправити своє майнове становище. Батько став тепер нудьгувати за колишнім життям у благополучній сім’ї, де любили справді його, а не його зарплату.

У пору, коли він знає напевно, що нема вдома Лариси Михайлівни, її колишній чоловік дзвонить Яні, розпитує про їхні з Аліною успіхи, про внучку. Іноді ненароком прохоплюються в нього скарги на своє теперішнє життя.

Та Яні його не шкода. Аліна його інакше, як зрадником, не називає. А Лариса Михайлівна чути про нього не хоче. «Як мені бути? Що мені сказати йому? – не може знайти прийнятного варіанту Яна. – Він зателефонував днями і попросив, щоб я запитала у мами і сестри, чи згодні вони, щоб він повернувся»…

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
2 + 3 =
More information?

Опитування

Ви вже помітили подешевшання ліків, яке Уряд обіцяв з нового року?