Реклама

Останній похорон війни у полку | Газета 7 Днів

Останній похорон війни у полку

11.05.2017 09:48

З історій, які нам розповів дев’яносторічний ветеран, військовий водій і мінометник Костянтин Войцеховський, ми обрали саме цю. Чому, спитаєте, адже бойовий шлях Костянтина Павловича проліг від України до Берліна, а потім і до Праги, де недобиті гітлерівці трималися ще тиждень після підписання повної беззастережної капітуляції? Тому що трапилося це вже після того, як взяли Берлін, вважайте, після Перемоги.

– Багато речей вже забулося, та згадувати про останні дні війни мені найтяжче. Здавалося, бої, загибелі і кров уже позаду. 1 травня у Берліні раптом стало тихо. З’явились горобці, на вулиці поволі стали визирати мирні мешканці. Я думав, відпочинемо нарешті. Та 2-го прийшов наказ збиратися в дорогу і маршем іти на Прагу.

Під вечір виступили. Танки йшли обома узбіччями, машини по дорозі кількома рядами йшли в суцільному потоці. Пилюка, скрекіт гусениць. На першій же зупинці наш мінометний полк переобмундирували у все нове. Дні й ночі переплуталися. І тільки на кордоні з Чехословаччиною війська поїхали маленькими дорогами. Наш полк нарешті зміг зібратися в свою колону.

Заїхали в якесь містечко. Нас зустрічали цивільні озброєні люди, які кинулися нас розціловувати, не зважаючи на те, що від пилюки й кіптяви солдати були схожі на чортів.

На ранок місто вже було прикрашене прапорами. Якісь дівчата з веселим сміхом потягнули мене до криниці умиватися. Населення нагодувало нас вареним-пареним і смаженим, і пиріжками, і солодким.

Вночі 6 травня колона увійшла до передмістя Праги. У місті було чути стрілянину. Солдати розгорнули міномети і почали стріляти за наказом. Населення раділо, настрій у бійців теж був піднесений: ми відчували, що це останні залпи в цій війні.

Тим тяжче було пережити, що того дня загинула наша військова фельдшерка Таня. Її убив осколок шального снаряда, що прилетів невідомо звідки з розвалин. Здавалося, все вже затихло. Вона стояла коло клумби і розмовляла з двома такими ж, як сама, молоденькими чешками. Раптом – вибух. Дівчат не зачепило, а Тані розірвало груди. Наскрізь. І видно було, як іще б’ється серце.

Жінки, місцеві, десь дістали білу домовину і дуже гірко плакали, вкладаючи в неї загиблу. На віку був прибитий золочений хрест, розп’яття. Хтось із політпрацівників хотів його зірвати, але солдати не дозволили: нехай труна залишиться красивою.

Ховали її в сквері разом з чотирма нашими загиблими солдатами. У мене, як згадаю, досі постає в очах ця спільна могила: на дні в середині стоїть біленька домовинка із золотеньким хрестиком на кришці, а з обох боків – по два солдати, замотані у шинелі. Салют – і все. Як гірко помирати в останні дні війни…

7 травня я вирішив поспати, як людина. В закинутому будинку, де всі речі валялися догори дригом, знайшов матрац, постелив на стіл і ліг. Якісь два лейтенанти розбудили, хотіли пригостити мене ромом, та я відмовився. Щоправда, половиною стола довелося поступитися для них. Вони пішли, а я чудово виспався. А вранці мене будить старшина, цілує, колеться вусами: «Підводься, синку, кінець війні!» На вулиці була страшенна стрілянина. Усім кортіло вистріляти свої набої до останнього.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
8 + 5 =
More information?

Опитування

Чи стала Європа ближчою рівнянам завдяки безвізу