День, чорніший за цей | Газета 7 Днів

День, чорніший за цей

01.06.2017 10:59
Переглядів:37

З їхньої сім’ї можна писати історію України. Не парадну, приправлену відомими іменами, гучними подіями і датами, а буденну – таку, як у багатьох простих людей, що на якомусь етапі цієї історії народжувалися, жили, працювали, щось набували чи безповоротно втрачали і йшли у небуття.

Їхні могили розкидані на двох рівненських кладовищах. А з предків тих, хто лежить у могилах, залишилося їх двоє – практично паралізована і безпомічна Варвара Сидорівна та її донька Валя, що, доглядаючи матір, посивіла в старих дівах, та так і не заслужила в оточуючих звертання по батькові.

Прадідівські гроші пішли на шпалери

Прадід Валин був пекарем. Працював у пекарні, де пекли бублики. Його сім’я жила заможно, аж доки прадід не пішов на Першу світову війну. Там він безповоротно згинув. Не прийшло додому прабабі Дусі (Євдокії) від нього жодної вісточки. А прийшло тільки повідомлення про його «безвременну кончину» в госпіталі та лист від учасниці «общини сестер милосердя», яка доглядала Валиного прадіда Федора в госпіталі. Вона вклала до листа паперову іконку «Утоли моя печали», яку прадід мав при собі і яку та сестра милосердя не дала покласти з ним у могилу.

Валя про ту реліквію тільки чула від своєї баби Ангеліни Федорівни. Лист та іконка безповоротно пропали, коли ще за Польщі згоріла прадідівська хата. Але це було пізніше. А ще до того, вже після війни, коли в Петербурзі скинули царя і настав тимчасовий уряд, прабабі Дусі банк нарешті віддав прадідові збереження. Прадід клав туди золоті червінці, а прабаба принесла з банку на плечах півмішка керенок. І хоч було це майже сто років тому, та навіть Валя пам’ятає їх. Бо керенками була обклеєна всередині та скриня з одягом, яку її предки встигли винести з палаючої хати. 

І баба їй розповідала, що в її «чулані» у тій згорілій хаті керенки служили за шпалери. Ось так пішла прахом праця найдавнішого з тих поколінь її предків, імена яких Валя знає.

 

Дідову землю 

забрали совєти

Баба Ангеліна, залишившись сиротою-безприданницею, впряглася в роботу з малих років. Узяли її в ту саму пекарню, де до війни пік бублики її батько. На Гелі там була найбрудніша робота – мити форми, вичищати печі, драїти столи, лави та підлогу з нефарбованих дощок. Дівчина була швидка і проворна, то цим і сподобалась своєму майбутньому чоловікові, Сидору. Коли вони одружились і стали працювати удвох, то поставили собі за мету завести власне господарство, щоб відділитися від батьків. Збирали гроші на нього більш як десять років. Шматок землі за тим місцем, яке нині називають пагорбом Слави, вони купили в 1937 році. Віддали за нього 110 золотих червінців. А через декілька років прийшла нова влада, і їхня земля стала не їхня. «От би залишилися в сім’ї ті червінці, то ми б і горя не знали, – каже Валя, – а то нема ні золота, ні землі».

 

Бабині рублі з’їла павловська реформа

Бабуся Ангеліна повторила долю своєї мами, Євдокії. Вона теж залишилася солдатською вдовою. Її коханий Сидір воював у складі 1-го Українського фронту й наприкінці січня 1945 року загинув біля німецького міста Аушвіц-Біркенау – того, де був один із найбільших концтаборів – Аушвіц.

Попри це сім’я не бідувала. У вдови залишилась одним-єдина донька – Варвара, то Ангеліна забезпечила їй дитинство в достатку і ситості. Завжди Варвара у своєму класі була найкраще вдягнута і взута. Вона була на виду, вела всі шкільні концерти, то на неї постійно заглядалися старшокласники. І все завдяки тому, що її мама була людиною роботящою та майстринею на всі руки. Працювала мама на шкільній кухні, носила звідти об’їдки і вигодовувала по п’ять-шість свиней щороку. Ще вона обробляла чималий город. І була її городина завдяки свинячому гноєві така пишна і показна, що Ангеліна умудрялася на одній лише зелені, цибулі та редисці заробити в сезон півтори-дві тисячі рублів. А зимовими вечорами вона шила – всі жінки з вулиці ставали до неї в чергу, бо дуже акуратна була у неї робота.

Восени 1990-го Ангеліну з’їв швидкоплинний рак. Тільки тоді Варвара дізналася, що в мами на книжці було аж 22 тисячі рублів. На той час Варвара вже встигла розлучитися з чоловіком, розміняти отриману ним у своєму будівельному управлінні квартиру і вивчити дочку. Її Валя закінчила «пед» і пішла працювати вихователькою в дитсадок. Доки Варвара оформляла мамин спадок, грянула павловська реформа. Дозволили міняти купюри тільки загальною сумою тисяча рублів, та й то всього протягом трьох днів кінця січня 1991 року. Мамина ощадна книжка перетворилася на непотрібний папірець, бо Варвара з неї гроші зняти не могла. Навіть власникам дозволяли знімати тільки по 500 рублів на місяць, а Варвара власницею не була. Отак і пішов прахом труд її мами. Вже при Україні дочка отримала, як спадкоємець, злощасну «Юлину тисячу», але ті гроші вже були геть нічого не варті.

 

Про чорний день

Всі втрати її предків Варвару нічому не навчили. Вона взялася ревно заощаджувати на «чорний день». Це вже були перші роки незалежної України. І був у Рівному такий розрекламований Економбанк. І відсотки високі, і приміщення шикарне навпроти краєзнавчого музею. Варвара раділа, що гарно прилаштувала гроші, які заробляла човниковими поїздками до Польщі. Але недовго. Банк лопнув, і її гроші пропали так само, як мамині, а перед тим бабині. Відтоді вона складає гроші не в банк, а в банку. 

Десь на початку 2000-х Валя знайшла мамину заначку і нещадно її потратила на ремонт квартири. З того часу між нею і матір’ю не стало миру. Варвара навіть якось нам до газети написала, що донька її обкрадає. Я тоді ходила до них і вислухала образи обох. Валя показувала по-сирітському голий мамин холодильник і переконувала, що коли й бере в мами гроші, то для неї ж, для мами. Бо з її серцем лікарі рекомендують регулярно пити дорогий американський препарат «Предуктал». І їсти їй крім капусти, картоплі, макаронів і каш треба ще й рибу, м’ясо, овочі, фрукти. Тим часом, якби дочка не втручалася в цей процес, то Варвара забула би смак справжнього чаю. Вона пила тільки відвар цвіту липи і вишневих гілок.

Тепер Варвара лежить підкошена інсультом. Вона при цьому далі збирає на «чорний день». Лежача, але поставила листоноші вимогу віддавати пенсію тільки їй самій, у власні руки. Має декілька пакетиків під матрацом, вміст яких щоразу перераховує. 

– Мамо, – кричала їй Валя просто при мені, коли я навідалась до них напровесні, – дай мені гроші на памперси. В мене не вистачає сил прати з-під тебе ті підстилки.

– Нічого з тобою не зробиться, попереш, – нерозбірливо шамкала їй у відповідь Варвара Сидорівна, у якої після інсульту стало погано з мовою. – Це гроші на чорний день.

– Мамо, коли в тебе буде день, чорніший за цей?

– Він буде в тебе! – не здавалася Варвара…

P.S. Коли цю статтю вже було підготовлено до друку, ми дізналися, що пророкований Варварою чорний день таки настав. Я випадково зустріла Валю, і вона розповіла, що мати померла. Грошей, які Варвара назбирала під матрацом, вистачило, аби її поховати. Ще й залишилось. Валя тепер за них живе. Вона ж іще не досягла пенсійного віку, а виплату по догляду за інвалідом втратила. І мамина пенсія пішла із сім’ї разом з мамою. «Доки знайду роботу, – сказала мені Валя, – мамині гроші “про чорний день” мене виручать».

 

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
10 + 1 =
More information?

Опитування

Чи стала Європа ближчою рівнянам завдяки безвізу