Один поцілунок за життя | Газета 7 Днів

Один поцілунок за життя

08.06.2017 11:25
Переглядів:40

Лікарня розмістилася в колишньому польському маєтку. Відділення розкидали по окремих будинках. Найбільше, терапевтичне, – в найбільшому. Палати були великі, на дев’ять-десять ліжок. Широкі вікна сягали під саму стелю.

Величезний старий парк довкола переходив у садок, посаджений пізніше. Усе дбайливо доглянуте. Навіть старі ялини не мали знизу сухих гілок. А липи! Липи просто чудо: коли цвіли, все навкруги пахло медом. І берези, білокорі красуні, не піддавалися віку і були такі ж стрункі, як і багато років тому. Приємно лікуватись у такій лікарні.

…У нашій палаті на дев’ять ліжок зібралися хворі жінки, різні за віком, кожна зі своєю хворобою. Наталочка, наймолодша з нас, хворіла на ревматизм. Після пологів він загострився. Лікування давало поправку, але дуже поволі. А жінці хотілося швидше додому, щоб узяти свою донечку на руки, які ще не зовсім її слухались. Ліда – доярка, теж руки лікувала. Оксана, Марійка і я, як не дивно, потрапили до лікарні серед літа із запаленням легенів. Марія Степанівна – вчителька, лікувала, як вона казала, втому. Тридцять сім років навчати тому, чого діти не хочуть знати, важко. Очевидно, нерви. Тетяну, бухгалтера лісгоспу, мучив радикуліт. Любочці-телефоністці боліла голова.

А біля вікна лежала Килина Василівна, дружина колишнього голови місцевого радгоспу. Два роки як помер, а вона все ще частенько тихо собі за ним плакала. Цю тиху, приємну старшу жінку, здавалося, щось тримало в ліжку і не хотіло відпустити. На запитання лікаря «що болить?» вона відповідала «нічого», але так якось тяжко. Проте лікарів не проведеш…

Коли ж у палату заходив котрийсь із трьох синів, вона підводилась і ніби летіла назустріч, гладила по голові, коли сідав поруч, як маленького хлопчика. Сини відвідували матір по черзі, так вона наказала їм. Усі троє були головами колгоспів по сусідніх селах.

Невістки відвідували її з онуками, як вона висловилася, не за графіком. Якось принесли їй кошичок полуниць і наказали їсти, бо вже, мовляв, більше не буде цього літа, а на нові треба чекати ще цілий рік. Килина Василівна запропонувала всім сісти довкола і їсти ці «останні» полуниці. Жартуючи, весело всі гуртом розправилися з тим кошичком.

Любочка ще й личко намастила, щоб гарнішою бути. У цей час повертався з роботи її Петро. Чоловік душі в ній не чув. Заглянув у відчинене вікно і занімів, як побачив свою Любочку. Хоча її веселий сміх не віщував нічого лихого, чоловік злякався. Вона ж підійшла до вікна, нахилилася до нього, і він поцілував її в губи, бо вони не були намазані полуницею. Засміявшись, сказав, що не буде нам заважати і прийде завтра вранці.

Килина Василівна, накривши голову ковдрою, розсміялася. Ми розгубилися: чому вона сміється? З Любочки чи з Петра, що він злякався, як побачив червоне обличчя Любочки? Що змусило цю поважного віку жінку так розсміятися? Здавалося, вона ніби враз помолодшала. Усі ніяковіло розбрелися по своїх ліжках.

Після вечірніх процедур швидко помостилися, але в палаті панувала якась напруженість, навіть ніби таємничість. Моє ліжко було якраз поруч із ліжком Килини Василівни, і я зважилася:

– Килино Василівно, скажіть, будьте ласкаві, що викликало ваш сміх?

– Та він же її поцілував! – голосно прошепотіла вона.

– То й що, він же її чоловік, – не вгаваючи, трохи різко відповіла я.

– Він поцілував її при всіх! – збентежено сказала моя сусідка.

– Не розумію вас. Що ж тут дивного? Дружина лежить у лікарні, чоловік прийшов відвідати, ну й поцілував. Вважаю, це цілком нормально.

У палаті запанувала дзвінка тиша. Усі прислухалися до нашої розмови.

– Я прожила з чоловіком сорок три роки, і він мене поцілував два рази. 1937 року на Покрову ми оженились, ото на веселі, – отак незвично називаючи своє весілля, чи то із жалем, чи то з гордістю почала свою сповідь Килина Василівна, – він мене і поцілував перший раз. А як ішов на фронт, поцілував синів, їх уже було двоє, і побіг наздоганяти полуторку. І як вернувся з фронту, то поцілував мене ще раз. Породили ми ще двох синів. А я чоловіка поцілувала, як прощалась, коли ховали, вперше і востаннє.

Запала якась гнітюча тиша. Щоб якось розрядити цю обстановку, я запитала:

– То у вас четверо синів?

– Так, троє тут, поруч, а четвертий у Кийові, якийсь там доктор, але не людей лікує, а все по науці. Дуже добре вчився у школі і в інституті, там же, в Кийові. Нежонатий. Каже, нема коли невісту шукати. Ці тоже вивчились, але господарюють, по батькові пішли.

– Яка ж ви щаслива. Такі сини – гордість ваша. І як вас люблять і шанують!

– Так. Гарно ми прожили з моїм Степаном, царство йому небесне, добрий був чоловік. Усе робота, вчився, знову робота. Навіть сімейні сварки розбирав чужі, сватав, женив, хрестив – усе з людьми був. Синам був за приклада. Важко мені без нього.

За цими словами жінка зітхнула і замовкла. Мовчали всі. Мабуть, кожна думала в ту хвилину про своє життя. А я – про ціну поцілунку. Який і чий він має бути, аби був вартий усього життя?

Алла МЕЛЬНИК

м. Рівне

 

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
2 + 0 =
More information?

Опитування

Чи стала Європа ближчою рівнянам завдяки безвізу