Архів новин

Яка б не була добра невістка, все одно вона гірша навіть за погану дочку | Газета 7 Днів

Яка б не була добра невістка, все одно вона гірша навіть за погану дочку

03.08.2017 09:48
Переглядів:185

Якби рівнянка Ольга В. прийшла до цього висновку раніше, її життя могло скластися геть по-іншому. А так пропрацювала жінка на чоловікову сім’ю тридцять років і тепер уже в передпенсійному віці, коли нема ні сил, ні здоров’я, ні коштів щось змінити, опинилася біля розбитого корита.

Оля росла старшою дитиною у своїй сім’ї. Двом молодшим сестричкам вона була, по суті, другою мамою. Жили не в розкошах, але дружно і весело. Всі дівчатка співали в хорі, ходили в танцювальний гурток, рано навчилися вишивати і в’язати, то дозвілля в них було цікаве і різноманітне. Тато їхній був сердечником. Він довго хворів і зрештою пішов з життя рано, у 40 років. То переважно сім’ю забезпечувала мама. Вона вічно була на роботі, охоче брала додаткові зміни, щоб заробити зайву копійку. Тому дівчатка навчилися самі вправлятися по господарству: і прибирали, і прали, і варили, і навіть пироги пекли.

Із хрущовки у «палац»

Коли Оля у 21 рік вийшла заміж, її мама й сестри вважали, що їй пощастило. Адже в них на чотирьох чоловік – маму і трьох дочок (тато на той час уже пішов з життя) – була всього лише двокімнатна квартира. А в Олиного чоловіка, Діми, були хороми. Він жив удвох з мамою у власній хаті на Боярці. Старша Дімина сестра була вже заміжньою і жила з чоловіком окремо у квартирі в центрі.

Ольга, як і її мама, не вважала, що сім’ю має забезпечувати тільки чоловік. Вона після закінчення медучилища стала, як мама, медсестрою і взялася до роботи старанно і заповзято. Її кваліфікація та авторитет серед начальства і пацієнтів зросли настільки, що хворі, бува, за відсутності Ольги навіть не хочуть починати курс лікування. «Треба дочекатися з відпустки Ольгу, – кажуть, – бо без неї лікування – це не лікування». 

 

Щастя втопилось 

у горілці

Поки вона росла, Діма опускався. Опікуваний двома жінками – мамою та дружиною – він розлінувався, розпився і зрештою втратив роботу. Сьогодні цей колись симпатичний і толковий чоловік перетворився на безпробудного п’яницю й повністю деградував. Чистьоха Ольга не може від нього добитися, щоб мився, мив голову, чистив зуби, міняв білизну. 

Років три тому Діма взагалі осів у времянці. Бо в хаті він за день, доки дружина на роботі, а син у школі, а потім у коледжі, розводив такий бруд і сморід, що Ольга не в силах була його подолати, як не старалася. 

Свекруха Олина за цей час постаріла і збайдужіла, то вже махнула на сина рукою. І Ольга махнула б, та куди їй діватися?

– Якби це в молодості, – каже жінка, – то я б розвернулась і пішла звідси. Але мені вже за п’ятдесят, куди йти? Мені тут таке немиле життя, що хоч вішайся. Терплю тільки заради сина. Це ж його дім. Він тут виріс, по сусідству живуть його друзі й однокласники. Куди він буде приїжджати з університету з Києва, якщо я піду звідси? Та й у мене просто нема варіантів де жити. 

У батьківській квартирі осіла молодша сестра. Без чоловіка ростить двох діток і маму глядить. А йти на квартиру, то зарплати медсестри для цього замало. 

Та й несправедливо це – покинути дім, якому віддала тридцять років життя і праці, вважає Ольга. Вона водила мене по всіх закутках цього дому і показувала все, що зробила тут. Коли прийшла у невістки, то хата була, як кажуть, зі зручностями надворі. А Ольга поступово добудувала веранду, провела в хату газ і воду, зробила з колишньої кухні дитячу кімнату, а в добудові влаштувала кухню, ванну і туалет. Про всі ці речі ми написали в одному реченні, а Ольга робила все те вісім років. Від чоловіка вже тоді допомоги практично не було.

 

Гроші дочці, 

турботи – невістці

Свекруха всю свою пенсію віддавала дочці та доччиним дітям. Ті внуки завжди були в неї в пріоритеті, а невістчиного вона не балувала ніколи. Вона колись, як Віталикові було всього два рочки, висловилася про нього так: «І на кого це дитя схоже? Від мого сина там нічого нема. Може, він не наш?» Ольгу ця безпідставна підозра вразила в саме серце. Вона відтоді ставиться до свекрухи з прохолодою. Проте не дає своїм почуттям вилитися назовні.

Не було в неї ніколи з матір’ю чоловіка ні відкритих, ні прихованих конфліктів, ні сварок. Вони обидві однаково терпіли від Дмитрового пияцтва. Щоправда, коли він, напившись, брався «виховувати» дружину кулаками, свекруха за невістку не заступалася. На своє виправдання казала таке: «Скільки там мене є? Жменя! Як дасть кулаком, то й уб’є». А те, що він на її очах убивав Ольгу, стару не хвилювало. 

Тим часом саме Ольга всі ці роки була годувальницею, главою і головною опорою всієї своєї сім’ї. Щоб провести в хаті усі перебудови й поліпшення, вона працювала, як віл. Бувало, що й по три ночі підряд чергувала. А у відпустку завжди їхала на підробітки до Польщі. «Оце заробила за одну відпустку, а це за другу, а це за третю й четверту разом», – показувала вона мені бойлер, сантехніку, новий кухонний гарнітур, двокамерний холодильник, плазмовий телевізор. 

Саме Ольга рятувала всі ці роки свекруху від її численних хвороб. Вона їй і колола, і капала, по суті, чоловікова мама мала при потребі стаціонар у власній хаті. Коли свекрусі робили операції, то завдяки Ользі це обходилося їй удвічі дешевше, ніж іншим хворим. Бо першокласній медсестрі всі колеги-лікарі і медсестри у всьому йшли назустріч. Та ось коли довелось оперувати їй очі через катаракту, то Ольга заплатила за це сповна. Обійшлась їй та операція у 16 тисяч гривень. Грошей не вистачало, взяла кредит, то досі його виплачує.

Після всього пережитого для неї громом з ясного неба стала звістка, що свекруха заповіла хату дочці. Підступно. Тихцем. Не порадившись ні з сином-п’яницею, ні з невісткою, яка фактично тридцять років заміняла їй дочку, дбала про неї, лікувала її, готувала їй, прала, удосконалювала і розбудовувала той дім, який тепер свекруха вирішила віддати дочці. 

 

Скелет у шафі

Цієї весни, роблячи генеральне прибирання перед Великоднем, Ольга знайшла заповіт у дальньому закутку свекрушиної шафи. Виносила на вулицю одяг пересушувати, і той документ, якому вже три роки, випав зі сховку. 

Дата на заповіті багато їй сказала. Нотаріус склав цей документ перед тим, як свекруха лягала на операцію – їй видаляли камінці з жовчного. 

– Бачте, як переживала, що може не повернутися з операції, аж заповіт склала, – нарікає Ольга. – Як купити все, що треба для операції, то до мене діло. Вони, мабуть, думають, що коли я медсестра, то мені все дарма дається. А як заповіт, то на дочку. Ви спитайте в тої дочки, який у матері тиск. Які таблетки їй треба пити щодня? Чи який у неї розмір ноги? Думаєте, вона хоч раз матері бодай тапочки купила? А їй же їх треба по дві пари на рік, ще й мало, бо стоптує їх, як слон. Тридцять років кожен вечір я натираю їй поперек, а років з десять – ще й ноги. Може, дочка хоч раз натирання купила! Ніколи й нічого, ще й прийде забере в баби останні гроші. Коли в матері пенсія, вона знає точно. Це єдине, що вона знає про матір!

Ольга запевняє, що в неї ніколи б не було таких претензій, якби не заповіт. Вона завжди думала, що чия хата, того й мати. Раз ти живеш у батьківській хаті, то й батьків глядиш ти. А вийшло, що вона гляділа, а хата дістанеться дочці, яка приходила всі ці роки в мамин дім як гостя і сідала за вже накритий невісткою стіл. 

– Ну, добре, я невістка – чужа кістка, – бідкається Ольга. – Але ж онук їй не чужий. Він коли виріс, то, наче дві краплі води, став схожим на бабу. Як же вона виставляє його з хати і робить бездомним? Тільки про п’яницю нашого подбала: написала в заповіті, що йому до його смерті належить времянка. 

Куди подінеться сама Ольга після того, як Бог забере свекруху, вона боїться навіть думати. Питання, що її цікавить тепер, чи має вона право оскаржити заповіт. Усі сусіди, з якими вона всі ці роки жила плече до плеча, яким бігала робити уколи, яких рятувала серед ночі під час нападів їхніх хвороб і які називають її «наша швидка допомога», на Олиній стороні. Вони обіцяють посвідчити в суді, що ця хата стала такою, як тепер, тільки завдяки Ользі. 

Але цей суд можливий уже тільки після смерті свекрухи, коли заповіт вступить у силу. А поки що вона має надію переконати свекруху змінити його. 

«Хай би заповіла своїм дітям хату порівну, я ж не претендую на все», – каже жінка і просить порадити, як їй бути в цій ситуації, що зробити, аби не залишитися на старі роки бездомною.

Редакція адресувала це питання нашому постійному експертові з питань спадкових прав і операцій з нерухомістю нотаріусу Олександрові ЧУБАЮ. Ось що він повідомив:

Людяність у кожного своя, а закон один для всіх

У повсякденній роботі я стараюся керуватися гарячим серцем і холодним розумом. Не заглиблюватись емоційно, але знаходити прийнятні рішення. Та описана вище ситуація зачіпає моє серце.  Часто чую, як люди кажуть, що хочуть вчинити по-людськи. Але як це – по-людськи? В цій ситуації четверо людей. Кожен діє, як хоче, і каже, що це по-людськи. У кожного своя людяність. І свій егоїзм.

Припускаю, що власниця хати може сприймати цю ситуацію таким чином: «Що я винна своїй невістці? Нічого! Вона мене доглядала, а я дала їй можливість жити в моєму будинку». 

У той час невістка ставилася до житла як до свого: берегла, вкладала, розвивала…

Закон у цій ситуації говорить таке: заповіт – особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на спадкування отримують особи, визначені у заповіті.  За відсутності ж заповіту, визнання його недійсним або неприйняття спадщини чи відмови від прийняття спадщини за заповітом відбуватиметься спадкування за законом у порядку черговості. Таким чином: якщо свекруха написала заповіт на свою дочку, то й пріоритет у спадкуванні має дочка. Лише якщо вона відмовиться від спадщини на користь брата або племінника, то останні зможуть спадкувати це майно. Стосовно визнання заповіту недійсним, то  у статті правильно зазначено, що його можна оскаржити лише після смерті заповідача. При цьому необхідно довести, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. У нашій ситуації це якраз не доведеш.

Або ж оскарження можливе, коли заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми (наприклад, підписаний не особисто заповідачем, а іншою особою без відповідного зазначення) чи написаний просто «від руки» без нотаріального чи прирівняного законодавством до такого засвідчення.  

Щодо того, що невістка добудовувала та поліпшувала будинок. Права власності від цього вона не набуває і претендувати може лише на будівельні матеріали, які для цього використовувала. Та й то, якщо доведе, що вони придбані за її кошт, про що надасть відповідні докази суду.

Для застереження читачів від такої ситуації в майбутньому раджу укладати договір довічного утримання або ж спадковий договір. Уклавши зазначені договори, особи можуть домовитися між собою, що одна сторона передасть своє майно за умови, якщо інша сторона буде за нею доглядати (договір довічного утримання) або виконуватиме певні розпорядження відчужувача (наприклад, буде навідувати, прибирати, готувати їсти тощо). Відмінність між цими договорами полягає лише в моменті переходу права власності на нерухоме майно: при житті (договір довічного утримання) чи після смерті (спадковий договір).  

 

Підсумок: невістка або ж онук зможуть отримати право власності на будинок лише у разі: укладення зі свекрухою/бабусею, поки вона жива, одного з указаних договорів, тоді заповіт втратить силу; або ж якщо заповідач скасує заповіт (напише заяву та подасть нотаріусу), тоді спадкування відбуватиметься за законом, тобто спадщина ділитиметься між донькою і сином (а на частку сина потім зможуть претендувати син та дружина); або ж шляхом внесення змін до заповіту, включивши до нього онука чи невістку; або ж якщо дочка відмовиться від спадщини на їхню користь.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
12 + 2 =
More information?

Реклама

Опитування

Чи стала Європа ближчою рівнянам завдяки безвізу