Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
25
26
27
28
29
30
 
Вересень 2017
 

Реклама

За одного битого дають 5 років тюрми, а за двох – 10 | Газета 7 Днів

За одного битого дають 5 років тюрми, а за двох – 10

07.09.2017 10:57

Він нарешті вмер, і всі полегшено зітхнули. «Слава Богу, що вмер», – сказала навіть їхня двірничка тьотя Женя, якій щодня доводилося вигрібати всі відходи його життєдіяльності, які він викидав не в смітник, а просто за вікно. Він – це Паша. Для домашніх, сусідів і друзів дитинства. А в останньому колі його контактів чоловіка звали тим іменем, яке він приніс із тюрми, – Пахан. Чому він став Паханом і не заслужив, щоб його хоч хтось оплакував? Це довга і сумна історія.

Заступник слабких

Він був хлопцем, що подавав надії. Міг стати співаком, бо мав від природи гарний голос, впевнено тримався на сцені і любив виступати на шкільних вечорах і неформальних тусовках. Міг би зробити кар’єру суперавтомеханіка чи й власника бізнесу в автосправі, бо вмів без проблем розібратися в нутрощах автомобіля і зробити точну діагностику автомобільних хвороб. Таке він мав розвинене чуття, що навіть по звуку двигуна визначав, що і де в автомобілі не так. Зрештою, міг би служити в поліції чи прокуратурі, бо в шкільних творах завжди писав, що мріє про кар’єру слідчого. А оцінки в атестаті отримав такі, що цілком би міг вступити на юрфак. 

Взагалі ж він ще до того крутого повороту своєї долі вже деким став. По-перше, поборником справедливості. Завжди заступався за слабших, за тих, кого ображали. Заступався за маму, яку, бувало, ображав вітчим. Навіть за одноокого кота Султана, що жив у їхньому дворі, він завжди заступався перед його кривдниками-собаками.

Сила є, то розуму

не треба?

Сила в Паші була, бо він постійно займався спортом. Перепробував себе у різних видах, та найбільше подобались хлопцеві карате і баскетбол. Поруч зі своїми кволими однокласниками Паша виглядав атлетом. Накачаний, мужній, підтягнутий, він здавався оплотом сили.

От він цю силу якось і застосував. Невдало, згарячу.

Діло було вже після того, як він повернувся з армії. Паша пішов туди свідомо. Бо у випускному класі йому прийшло до голови стати військовим. Хлопець він був правильний. Тому вирішив спочатку поїсти солдатської каші, щоб мати погляд на армію не збоку, а зсередини і переконатися, що ця справа для нього.

Так от, поки Паша служив, вітчим у їхній квартирі перестав почуватися гостем. Бо йому вже не треба було щоразу оглядатися на пасинка, що він скаже та як подивиться на дії нового «тата». «Тато» перестав виходити курити на площадку, а робив це на балконі. Кухня наповнювалась димом, мама Пашина починала кашляти, просила чоловіка припинити диміти, і той «милостиво» йшов докурювати в туалет. Бички кидав просто в унітаз, то запах там стояв огидний до дурноти. Вітчим після роботи щодня ніс додому чи пиво, чи й щось сильніше. До вечері він «приймав на грудь» і починав занудливо вчити дружину жити і командувати нею: подай це, забери те. Лежить, бувало, на дивані і кричить їй на кухню: «Галь, подай пульт».

Паша як те побачив, закипів: «Ти що, сам не можеш піднятися, взяти той пульт? Він же лежить за два кроки від тебе!» Вітчим ошелешив пасинка запитанням: «А навіщо чоловіку жінка?»

Зраджений

Це довго переказувати. Таких конфліктів було дуже багато, поки переповнилась чаша Пашиного терпіння. До вибуху не доходило довго тільки тому, що Паша зустрів дівчину і став пропадати вечорами на побаченні.

А якось наприкінці серпня він з мамою поїхав до баби в село копати картоплю. Планували бути там днів п’ять, та справилися за три. То мама в селі залишилась, а Паша зірвався їхати раніше – кортіло на побачення. Поїхав, а ключі в мами не взяв. Думав, вітчим відкриє, а той десь подівся – не відповідав на дзвінки. Посидів хлопець під дверима і пішов до сусідів по інструменти, щоб віджати двері. Повертається і бачить картину маслом: вітчим привідчинив двері і випустив з квартири чужу жінку. Виявляється, він зайнявся любов’ю, доки дружина з пасинком гнули спини на картоплі. 

Паша побачив залишки цього адюльтеру: на кухні – недопита пляшка шампанського, яйця під майонезом у парадній тарілці з серванта і сковорода з недоїденою смаженою картоплею посеред столу, а в спальні – жмут зібганої постільної білизни в кутку за ліжком і забутий тією жінкою яскраво-червоний ліфчик, перекинутий через стулку трюмо. Хлопець закипів і кинувся на вітчима з кулаками. Той підводився, а він його бив. І знову вітчим намагався встати, а Пашка йому не давав. Бив, доки вітчим перестав намагатися.

Прийшов на те сусід, у якого хлопець брав долото й сокирку. Він хотів побачити, чи піддалися Павлу двері, а натомість побачив заюшене кров’ю нерухоме тіло Павлового вітчима. Злякався, що той уже труп, і став телефонувати до швидкої та міліції. Швидка забрала вітчима, а міліція – Пашу. Слідство й суд були скорими. Усе ж очевидно. Паша й не відпирався. Що є, те є. Загримів він, коротше, на п’ять років.

Двічі приїжджали до нього на побачення дівчина й мама. Потім перестали. Дівчина вийшла заміж за іншого. А мамі Паша сам заборонив, коли дізнався, що вона знову зійшлася та живе з вітчимом.

Із 2000 до 2017 року кількість засуджених, які перебувають у місцях позбавлення волі, скоротилася з 240 тисяч до 44 тисяч чоловік. Чи означає це, що ті 200 тисяч виправилися? Зовсім ні. Більшість із них, кажучи мовою спеціалістів, проходять так звану ресоціалізацію, тобто вчаться жити на волі. А кажучи відверто, вони роблять нестерпним життя для своїх сімей і всього свого оточення.

Не за гроші, 

а за справедливість

Коли настав час повертатися додому, Паша поїхав не до матері, а в село до баби. Дід помер, то старенька залишилася сама. Внукові зраділа несказанно. На довколишніх хуторах таких стареньких одиноких бабусь, як вона, грабували, катували і били до смерті, щоб видали гроші. 

А в неї з’явився захисник. Але яка може бути в селі ідилія без грошей? Роботи навколо жодної, крім тої, що в своєму городі. То Паша пристав до бригади, яку збирав у селі бувалий заробітчанин Антон. Він возив бригади до Пітера і з кожної пари робочих рук мав свій процент.

Саме за ті проценти у поборника справедливості Паші і вийшов конфлікт із бригадиром. Він не міг зрозуміти, як це людина, яка сама не працює, привозить із сезону більший заробіток, ніж ті, що «вкалують, як ішаки» (його вислів – авт.).

Після завершення сезону він повернувся додому, так і не віддавши бригадирові його частку. Баба після кожного візиту того чоловіка до Паші просила внука: «Віддай йому, сину, ті гроші. Будь меншим». Але це було не в Пашиній натурі. Він не здавався. Аж якось бригадир прийшов до них разом із братом. Спочатку говорили спокійно, а потім стали погрожувати: «Дивись, бо підуть ті гроші на лікарів та аптеку». «А ви їх хочете потратити на суддів і адвокатів?» – кинув зопалу Паша. Після язиків у них пішли в хід кулаки. І Паша зумів подолати обох нападників, бо ж воював на своєму полі і знав, де в нього лежать такі важливі «аргументи», як ніж і молоток. Одному з братів дісталося молотком по голові, а іншому ніж увійшов по рукоять у живіт. 

Богу дякувати, обидва вижили. Тільки на лікарів та аптеки справді витратилися добряче. А Паша знову опинився за колючим дротом. Тільки цього разу вже на десять років.

Відсидів він повністю. А коли опинився на волі, то в селі вже не було ні баби, ні її хати. Мати Пашина продала батьківський дім, а покупець встиг його знести і збудувати на тому місці сучасний двоповерховий котедж. Тому, нікуди діватися, повернувся Паша в рідний двір, де його вже встигли забути. 

Першим ділом виставив із квартири вітчима. Просто дав копняка під зад і сказав загрозливо: «Щоб я тебе тут не бачив більше, бо на другий раз винесуть ногами наперед». Вітчим знав, що пасинок не жартує, тому зник з поля зору дружини і пасинка без зайвих слів. А Паша зайняв свою дитячу кімнату і став пити з матері кров.

Як він над нею знущався, це розповідь не для слабких нервів. Сусідка, що жила з ними двері у двері і колись вчила Пашу у школі, якось по-доброму намагалася з ним поговорити: «Паш, а мама чим винна? Чого ж ти їй жити не даєш? Пошкодуй її». І він, можливо, один-єдиний раз привідкрив тоді душу цій старій вчительці, показав їй своє людське лице. «Якби вона не привела в нашу сім’ю це опудало, у мене було б інше життя, – розмазував п’яні сльози по лицю Паша. – Це вона зламала мені долю. Скільки разів я просив її: вижени цього гада, він же не любить тебе, він просто добре прилаштувався. А вона не мене, свого сина, слухала, а його. Він у її хаті бл…..ав з іншою, поки вона на картоплі спину гнула. Він же тоді не поїхав з нами, бо сказав, що в нього спина болить. А в мене за маму душа боліла. Я за неї заступився, я його покарав за бл….во, а вона його назад прийняла! Я сів через нього, а вона його прийняла! Хіба це мати?!»

Не так поминали, 

як випоминали

Коли труну з Пашею виносили у двір, вчителька в колі сусідок передала ту розмову зі своїм тепер уже покійним учнем. Мабуть, тільки вона одна й перейнялася щиро за цю загублену душу. А всі інші згадували, скільки він їм сала за шкуру залив. Як він кидав недопалки просто зі свого вікна і вони, бува, залітали у відчинені вікна нижніх квартир. На другому поверсі через це якось почала тліти килимова доріжка. І після того всі сусіди знизу боялися відчиняти вікна під Пашиною кімнатою навіть у велику спеку. Або як він п’яним у ліфті вперся спиною у пульт управління. Ліфт застряг між поверхами, а Паша став там усередині так гамселити стіни й двері, що аж руки в кров позбивав. Коли ліфт зрештою відкрили, всі стіни там були у крові. Вона засохла, а Паша на сусідські претензії наступного дня сказав: «Нехай мати миє». І вона мила, бо Пашка випхав її на площадку, підганяючи віником і шваброю.

І ще згадали, що коли йому не подобався материн борщ, то він виливав його з вікна своєї кімнати просто у двір. І сякався та харкав так само з вікна, не зважаючи на те, що там унизу. І навіть, бувало, мочився з вікна. Сусіди мусили те все відмивати зі своїх вікон і терпіли, бо знали Пашин вибуховий характер, то боялися.

Стоячи біля труни під під’їздом та слухаючи в піввуха священика, пригадали сусіди випадок, коли двірничка тьотя Женя насмілилась зробити Павлу зауваження. Вона прийшла на роботу після вихідних, які Паша провів особливо бурхливо, і саме вимітала з-під його вікна цілу купу битого скла, адже Паша завжди викидав спорожнілі пляшки за вікно. Паша, недовго думаючи, вхопив двірничку за барки, задер їй плаття, зняв труси і пхнув голими сідницями просто в шипшиновий кущ.

Отакою була ця людина, за якою ніхто не заплакав. Тільки стара вчителька, яка розповіла мені цю історію, знала, що ця людина такою не була, а стала. 

Чому люди стають нелюдами, питання для нашого нинішнього суспільства – практично риторичне. Мабуть, доречніше запитати, як у наших умовах не втратити людську подобу і залишитися людиною. Причому справжньою. А не просто прикидатися людиною, тримати фасон зовні, а всередині бути нелюдом, хамом, егоїстом. Скільки тепер таких серед нас! І хіба далеко вони втекли від того Паші?

Ця тема – безкінечна. Як не має кінця людська боротьба доброго зі злим. Хтось злий, хтось бореться зі злом у собі, а хтось імітує доброту. Хто з них гірший? Авжеж не той, від кого знаєш, що чекати…

p.s. А жити в будинку справді стало легше. Вже ніхто не кричить під вікнами: «Пахан, виходь». І пляшки об асфальт не б’ються.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
9 + 1 =
More information?

Опитування

Чи стала Європа ближчою рівнянам завдяки безвізу