Архів новин

Звіріємо | Газета 7 Днів

Звіріємо

07.09.2017 09:17
Переглядів:13

Соціальна агресія набирає обертів. Люди розучилися керувати своїми емоціями. Тому старе добре правило з морального кодексу будівника комунізму про те, що «людина людині – друг, товариш і брат» тепер цілком можна перефразувати на протилежне. Люди справді стали ворогами і навіть звірами одне щодо одного.

Накручені. Знервовані. Доведені до стресу. Агресивні. Такими ми ще недавно поверталися з роботи після дня, проведеного у подоланні різноманітних стресових ситуацій. Ми не стали кращі. Просто ми тепер такими агресивними вже не йдемо з роботи, а приходимо на роботу після ранкових клопотів на кухні під акомпанемент новин з телевізора чи радіо і дороги в транспорті. Що з нами відбувається? Психологи вже придумали термін – соціальна агресія. І пояснюють її напади загальними хворобами суспільства: бідністю, безробіттям, невпевненістю в завтрашньому дні. Доведені до відчаю люди, будучи не в змозі справитися з масою проблем, впадають чи у стресові стани, чи в агресію. І виливають свою агресію на інших.

Собачка на одному боці повідка, 

а собацюра – 

на іншому

Історія рівнянки Валентини Тишкун: «Я за цим старим чоловіком часто, практично щоранку, спостерігала зі свого вікна. Завжди думала: який хороший дідусь, як він мило доглядає за своїм песиком. Він садовив свою кудлату біленьку собачку на цегляну огорожу дитячого майданчика і вичісував її щіткою. Така гарна пара, думала я. Аж поки якось не вийшла у двір саме в той момент, коли цей милий дідусь спокійно спостерігав, як його собачка какає просто на висадженому біля під’їзду й доглянутому мною квітнику і топче там рівненький рядок айстр. 

Й відразу згадала всі випадки вандалізму на моєму квітнику: і зламані ростки півоній, а потім квіти нарцисів навесні, і понівечені лілії, і затоптані левкої та гвоздики. Багато з тих квітів пропали зовсім, та й так не розквітли. Я бачила, що на клумбі щоразу є собачі купи. Але ніколи не пов’язувала цей вандалізм з отим дідусем і його собачкою. Думала, що то бездомні пси роблять. Навіть допустити не могла, що людина, яка водить песика на повідку, дозволить йому залізти на чужу клумбу і знищити квіти. Тим більше що до того часу ми з чоловіком вже обгородили клумбу декоративним тином з лози, то, щоб собаці там покакати, треба перелізти через цей тин. Можливо, дідусь сам її пересаджував, щоб його безцінна собачка могла справляти нужду серед гарних квітів.

Звичайно, я зробила дідусеві зауваження: “Що ж ви робите? Ви ж бачите, що це людська праця! Для чого ви нищите її? Ви в себе під вікнами робили б таке? Якщо вам так подобається, щоб собачка ходила в туалет серед квітів, то нищте свої. Навіщо ви прийшли до чужого будинку? Щоб не розводити гидоту біля свого?”

Відповідь діда (я одразу перехотіла називати його дідусем) мене просто вразила. Не можу її передати, бо там не було жодного цензурного слова. Він назвав усі інтимні частини чоловічого й жіночого тіла. А найбільш цензурна фраза з його тиради була така: “Я ще більшої дури не бачив!”

Я щиро порадувалась, що стояла від того діда далеко. Ми були по протилежні боки моєї злощасної клумби. Якби не ця відстань, то він би мене побив, настільки був агресивний і розлючений. Я аж злякалася і побігла на роботу, не обертаючись: хай вже робить далі, що хоче. Але в спину мені ще довго лунала відбірна лайка, аж поки я не вийшла за межі двору.

Довго після цього душа мені не лежала виходити на свою клумбу. Я ж не тільки для себе цю красу роблю, а й для всіх. Чому я роблю, а хтось нищить? Чому мені ще ніхто не подякував, зате вже знайшлись такі, хто облаяв? 

Я б, може, не написала про це, якби не побачила сюжет по телебаченню. В якійсь із областей, не запам’ятала якій, була схожа ситуація. Жінка, яка теж садить квіти і обробляє клумби біля під’їзду багатоповерхового будинку, зробила зауваження сусіду, який кинув на клумбу недопалок. Він її так вдарив за це, що жінка впала і вдарилась головою об сходи. Через три дні її поховали. Людина загинула через хама, який не вміє поводитись і не вміє стримувати свій гнів. Був би той гнів хоча б праведним!»

 

Після візиту до лікаря може заболіти й те, що не боліло

Історія рівнянки Наталії: «Мені треба було пройти медогляд, і першим ділом я зайшла до дільничного лікаря (міська поліклініка № 3). Прочекала під кабінетом хвилин зо двадцять. Бо хоч це й були прийомні години, та лікарка була відсутня. Нарешті вона прийшла, і перше, що я почула: «Принесіть папір». Не зрозумівши, про що йде мова, я показала їй направлення на медогляд. Лікарка сказала, що їй нема на чому писати мені направлення на аналізи, тому маю знайти їй цей папір. Я попобігала по кабінетах поліклініки, доки розжилася на аркуш паперу. Вручаючи його лікарці, я припустила, що подбати про бланки чи папір для направлень і рецептів має медперсонал. На це почула у відповідь недвозначну фразу: «Може, я ще в ж…у маю всім вам заглядати?»

Пенсіонер-інвалід 

і неврівноважений псих – це дві великі різниці

Історія рівнянки Любові Пастушенко: «Восьма ранку – час пік, коли дорослі поспішають на роботу, студенти – на пари, учні – на уроки. За лічені хвилини вже на кінцевій зупинці (у Північному) тролейбус № 7 був ущерть набитий пасажирами. Крізь їхній натовп ледь просувалася тендітна кондукторка. Нарешті вона добралася до чоловіка, який, зайнявши одне сидіння своїм огрядним тілом, а сусіднє – величезним, набитим м’якими іграшками мішком, розмовляв по мобільному. Кондуктор обілетила довколишніх пасажирів і терпляче чекала, доки чолов’яга домовиться з кимось по телефону, аби той «застовбив» місце на базарі. Та не тут то було. Замість того щоб заплатити за проїзд чи показати посвідчення, чоловік зненацька накинувся на кондукторку: «Чого стоїш над головою? Не бачиш, що я по телефону розмовляю?» Жінка, зніяковівши, попросила, щоб той заплатив за проїзд. «В тебе що – очі повилазили, не бачиш, що я пенсіонер-інвалід?» Чесно кажучи, на вигляд важко було визначити, що кремезний чолов’яга років п’ятдесяти пенсіонер та ще й інвалід. «Вибачте, але за правилами ви повинні показати посвідчення», – заперечила кондуктор. Нервово витягнувши з внутрішньої кишені якусь книжечку, пасажир тикнув її жінці мало не під самий ніс: «Задоволена, с…ко?!» – «Я попросила б вас не обзивати мене. Краще заплатіть за багаж, яким ви зайняли пасажирське сидіння, і я не буду мати до вас ніякого діла». «Та коли ви вже нажретеся, – зірвався на крик чоловік. – Поки тут своїм задом перед мужиками крутила, я за тебе своє здоров’я віддав. А тепер ти ще з мого горла ті нещасні дві гривні вириваєш. Та такі, як ти, зробили з нас, пенсіонерів, злиднів. Ми могли б у дворі “козла забивати”, а мусимо на базарі стояти, щоб жалюгідну копійку заробити».

Чим закінчилася ця сцена, не знаю, бо я вийшла з тролейбуса на наступній зупинці. Щоправда, побачене довго не йшло з голови. Дуже шкода було жінку-кондуктора, яка сумлінно виконувала свою роботу і при цьому стала жертвою неврівноваженого психа. Таких агресивних інвалідів варто було б ізолювати від людей, щоб вони не очорнювали життя іншим. Адже більшості з нас і так несолодко живеться.

Пряма мова

Юрій ІВАНОВ, начальник відділу превенції Рівненського відділу поліції:

– Ми переживаємо складні часи, тому проявів невмотивованої агресії побільшало.

Іде війна. Трапляється, що агресивні прояви стають реакцією на російську мову. Та головне – економічна скрута. Людям не вистачає пенсії, зарплати, аби прогодуватися, розрахуватися за комуналку. Як результат – хронічне невдоволення, напруження. Так виникають різні ситуації на побутовому ґрунті: образи та скандали, бійки.

Ми розуміємо, що ця агресія в суспільстві – не від хорошого життя. Поліція, дільничні завжди намагаються угамувати пристрасті та закликати нестриманих людей до порядку. Але якщо емоції когось заводять надто вже далеко – до скоєння правопорушень, злочинів, мусимо чинити з ними за законом. Адже оточуючі не повинні потерпати від надто агресивних безвідповідальних громадян.

Василь ГАЛЯБАР, лікар-психоневролог:

– Я б не сказав, що соціальна агресія набирає обертів. Можливо, ми стали більш чутливі до того, що раніше сприймалось як норма. 

Звичайно, світ не ідеальний. Трапляються люди, які не вміють керувати своїми емоціями, а відповідно і своїми діями. Лише маленька частка з них, я би сказав мізерна, має «підставу» для цього у формі психічного захворювання. Переважно це здорові люди, які мають емоційні проблеми, але не мають поруч із собою когось, з ким можна було б ці проблеми обговорити. До того ж не всі можуть «злити» проблеми більш спокійним способом, тобто переключитися на якусь справу або ж просто перепочити, щоб не поводити себе агресивно щодо своїх одноплемінників. 

Чи можна з цим щось зробити? Так. Ігнорувати правило «моя хата скраю». Не проходити повз хама, мовляв, «хай іде на чужі руки». 

Звичайно ж, якщо це в наших силах. Бо якщо той хам сильніший фізично чи, можливо, озброєний, то, звичайно, краще його не дратувати. Однозначно: не варта та наука, яку ми можемо йому дати, нашого здоров’я. 

Чи впливає це на погіршення стосунків між людьми? Звичайно, негаразди в житті не сприяють лагідному вирішенню наших проблем. Людям, які помічають за собою гріх нестриманості, я порадив би знайти близьку людину, до чиїх порад вони зможуть прислухатися. Також варто спробувати знайти інший спосіб заспокоєння, щоб не зриватися на інших. Меч з двох сторін гострий – як ти до людини звертаєшся, так і до тебе можуть повернутися. Зриви на інших зменшують емоційне навантаження, однак не зменшують внутрішню тривогу. В даному разі я виключаю людей, які самі по собі брутальні, тож для них така форма поведінки єдино зрозуміла. Такі люди – це вже клопіт правоохоронних органів. 

А їхня безкарність перебуває поза межами компетенції медицини.

Потрібно розуміти, що людина, яка виплескує емоції на інших, нещаслива. І вона не авторитет для мене. Як кажуть у старому анекдоті: «Сам дурак». Тобто, якщо ми відчуваємо, що хтось щодо нас веде себе агресивно, але при цьому не погрожує нам фізичною розправою, то цій людині варто поспівчувати. Як у Святому Письмі: «Прости їм, Господи, бо не відають, що творять». 

Якщо людина не усвідомлює, що вона хам, то нам важко це їй довести. На це потрібно було витрачати час у школі. Але сприймати хамство тільки на свою адресу – не зовсім правильна тактика. Ми так робимо тоді, коли маємо занижену самооцінку. Тоді нам здається, що навіть та людина, яка нас облаяла, має якийсь раціональний сенс. Ні. Реальність інша. Тобто коли зараз на вулиці йде дощ, то не треба думати, що хмара спеціально вийшла, щоб мене замочити. Але коли я не вмію захиститися від цього дощу (взяти парасолю або сховатися під накриттям), то це означає, що я не вмію себе поводити. І вже допомога потрібна не тій людині, яка поводиться брутально, а мені. Потрібно звернутися за допомогою до психолога або психотерапевта.

Тему вивчали Людмила МОШНЯГА, Василь ГЕРУС,  

Сергій СНІСАРЕНКО, Наталія ЯГУЩИНА і Микола ПІКУЛА

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
1 + 5 =
More information?

Опитування

Чи стала Європа ближчою рівнянам завдяки безвізу