Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
 
Жовтень 2017
 

Квиток в один кінець | Газета 7 Днів

Квиток в один кінець

12.10.2017 09:16
Переглядів:25

Це набуло масштабів епідемії. З нашої області на постійне місце проживання за кордон торік офіційно виїхало 316 осіб, а тільки за вісім місяців цього року – вже 450. В управлінні міграційної служби зазначають, що вибуття зростає.

Близько 70 відсотків тих, хто від’їжджає, прямують до США. При цьому офіційна причина еміграції – возз’єднання з родиною. На другому місці – Литва, куди виїжджають на заробітки, далі – Чехія, Німеччина, Італія, Польща.

Але якщо офіційна статистика реєструє лише тих, хто поїхав з кінцями і легально, то кількість нелегальних мігрантів на порядок більша. Ще більше тих, хто живе на дві батьківщини: в одній працює, а до другої час від часу повертається, щоб поновити візу, полікуватися і підкинути грошей залишеній тут родині. Та все ж кожен із тих трудових мігрантів, який спробував хліба на чужині, рано чи пізно купує квиток в один кінець і назавжди їде з України, яка так мало цінує трудові руки і світлі голови своїх дітей…

Пеньки в Україні, а поросль поїхала в Італію

Баба Катя того дня вийшла з дому о четвертій. Транспорт цієї пори ще не ходить, а їй треба було добратися з Ювілейного, з вулиці Макарова, у район кооперативного коледжу, де жила її невістка. Звідти автобус мав забрати вранці невістку з внучкою і повезти їх до італійського міста Брешія назавжди. Баба Катя йшла з ними прощатися. Своїми варикозними ногами вона подолала шлях до кооперативного за півтори години. Йшла і всю дорогу наказувала собі не плакати. Але щойно невістка і внучка стали виносити з дому чемодани, сумки і пакети з речами, підступний клубок у горлі не дав бабі Каті дихати, і вона відпустила свої сльози на волю. 

Автобус під’їхав, водій відкрив багажник, всім своїм виглядом показуючи, що треба квапитись, то баба Катя заметушилася і стала допомагати. Рвонула важку сумку з банками варення, квашеної капусти і сала (рідна їжа, якої так не вистачає українським емігрантам в Італії) і відчула, як запекло в грудях. Внучка притулилася на прощання, цьомкнула кудись у шию і вухо, змішала свої сльози з бабиними на щоці та й піднялася в автобус. За мить вона вже махала з вікна і так стрімко віддалялась, що баба Катя й не зогледілась, як дитина пропала з очей. Тоді тільки вона дозволила собі розслабитися. Сіла на пеньок старої липи під балконом тієї квартири, куди стільки разів приходила глядіти свою ненаглядну внучку, та й розплакалася навзрид.

Поруч тупцяла сваха, невістчина мати. Вона дістала з кишені валідол, протягнула таблетку бабі Каті, обняла її за плечі, і вони заплакали разом. У них була одна на двох внучка. Вона їх і примирила, хоч до цього свахи не розмовляли одна з одною майже чотири роки.

Ворожнеча почалася з того, що безпутний син баби Каті, залишившись без роботи, подався на заробітки в Росію і там знайшов собі іншу. Невістка у пошуках виходу вирішила їхати в інший бік – до Італії, де вже влаштувалися дві її двоюрідні сестри. Але щоб забрати зі собою дочку, їй треба було заручитися згодою батька дитини. А він той папір підписати не хотів. Тому невістка й розпочала ходіння по судах, які закінчилися тим, що бабКатиного сина позбавили батьківських прав на його єдину дитину та на єдину внучку баби Каті. Зрозуміло, що баба Катя по тих судах ходила замість свого сина і всіма силами відстоювала не так синові, як свої права на ту дитину. Не вийшло. Невістка поїхала і забрала внучку із собою.

Три роки вони там жили на пташиних правах, нелегально. І в баби Каті ще жевріла надія, що повернуться. Та цього літа вона розтанула. Невістка нарешті отримала той документ, який в Італії зветься пермесо, то змогла приїхати додому легально. За три тижні відпустки в Україні вона продала квартиру і тим самим спалила всі мости. Виручені за рівненську квартиру гроші невістка доклала до вже зароблених в Італії і оце буквально днями вже купила квартиру на околиці Брешії в гарному триповерховому котеджі. Сваха з цього приводу відтанула і покликала бабу Катю до себе, щоб показати фото нової італійської квартири. Потім вони обидві дочекалися пообідньої пори, доки в Італії повернулася додому зі школи внучка, і поспілкувалися з нею по скайпу. Дівчинка ходила з планшетом по квартирі і все детально показувала обом бабусям, а особливо хвалилася своєю кімнатою.

Коли вона виключила скайп, вони ще довго обговорювали переваги тамтешнього життя для своєї спільної внучки. Вона там краща учениця в класі. Особливо хвалить її математичка. І навіть з італійської мови дівчинка має найвищий бал. А ще займається малюванням і гімнастикою. І грає на скрипці у шкільному оркестрі. 

А в невістки (вона – масажистка) відбою нема від замовлень, тож мусить працювати вже і в неділю, заробляє добре. 

Баба Катя послухала все те і видала своє резюме: «Наша Україна тепер стала така, як наше село. Коли ми всі поїхали звідти на роботу в Рівне, “молодьожи” там не осталося зовсім. Одні старці, які не можуть нічого самі зробити і чекають суботу, щоб діти приїхали з міста, привезли хліба, олії, цукру, круп та щоб обробили город, нарубали дров, відпасли чергу, заготовили корові сіна. Тепер таким безпомічним селом стала вся наша Україна. Залишилися чи старі, чи каліки, чи ні до чого невдатні, тупі й ліниві. А весь цвіт наш там. Працює на чужих панів і посилає нам, старим пенькам, посилки з продуктами і гроші, щоб ми тут не пропали. Нема в нас порослі. Зосталися одні пні».

У Португалії прижилися не всі рівненські трудові мігранти

Податись у світи Олександра змусило безробіття. Наприкінці 90-х, коли Рівненський радіозавод, де він працював десять років, наказав довго жити, чоловік кілька місяців безуспішно шукав роботу в Рівному. Отож, погодившись на пропозицію таких же знедолених радіозаводівців, позичив у знайомих п’ятсот доларів і поїхав шукати щастя в Португалію. Так він став трудовим мігрантом першої хвилі.

На чужині разом зі своїми товаришами влаштувався на цегельний завод у місті Абуфера, що на березі Атлантичного океану. Робота – важка, але краще, працюючи, заробляти копійку, ніж сидіти вдома без ламаного гроша. Порівняно з португальцями українцям платили невеликі гроші, але їх було достатньо, аби за кілька місяців віддати борги і відкласти якусь суму на «чорний день». 

Отримавши через два роки посвідку на проживання, Олександр забрав до Португалії дружину. Подружжя поселилося в орендованій квартирі. Олександр, залишивши роботу на цегельному заводі, найнявся до фермера, в якого доглядав за садом. А дружина, Лариса, влаштувалася підсобною працівницею в теплиці. Поволі рівненська сім’я налагодила свій побут, і до них приїхав син Сергій, який закінчив навчання у «воднику».

Тим часом їхню рівненську колонію, як вони самі себе називали, почали залишати мігранти-першопрохідці. Спершу через хворобу дружини, в якої внаслідок тяжкої праці, «скрутило» спину, до Рівного повернулося одне подружжя. Потім додому поїхала ще одна сім’я, у якої на Рівненщині залишилися старі батьки. Натомість приїхали інші мігранти, які вже встигли обжитися в Португалії.

За результатами опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у вересні 2017 року, 61% респондентів заявили, що не хотіли б поїхати за кордон на постійне місце проживання, 35% сказали, що мають таке бажання, 4% не визначилися. Порівнюючи з минулим роком, кількість тих, хто хотів би змінити місце проживання на іншу країну, зросла з 30 до 35%. Найбільше їх серед мешканців заходу  України (41%). На півдні таких 34%, у центрі і на сході – по 33%. Серед молоді (18–35 років) кількість тих, хто має бажання переїхати за кордон, – 54%.

Доволі непогано живеться нині в Португалії й родині Олександра. Щоправда, після того, як «надірвав спину», а на додачу ще й отруївся отрутохімікатами, він залишив роботу на фермі і влаштувався в готелі. Тут же адміністратором працює його син, який встиг вивчити португальську мову і зарекомендувати себе на роботі. Дружину, яка розпочинала з підсобного працівника, вивчивши португальську, спершу перевели на посаду майстра, а згодом і управителя тепличного господарства.

Родина Олександра, яка має в курортній Абуфері трикімнатну квартиру і непогано оплачувану роботу, не має наміру повертатися в Україну. На батьківщину раз на рік приїжджає хіба що Лариса, аби провідати стареньку маму, що доживає віку в селі на Дубенщині.

Мама працює в Чехії, аби заробити на навчання сина в Польщі 

Рівнянка Вікторія вже третій рік працює в чеському місті Пардубіце швачкою. Вона звільнилася зі свого ательє в Рівному, щойно її єдиний син Славик вступив до університету у Вроцлаві. Грошей, які Вікторія відкладала на навчання сина, якраз вистачило, щоб оплатити йому перший рік навчання. Вікторія сподівалася, що надалі зможе відкладати ті євро чи долари із зарплати, та гривня знецінилась утричі, то в неї ледь вистачало, щоб купити 100 євро на місяць. А це якраз така сума, яку потрібно на оплату місяця проживання в гуртожитку. От Вікторія і покинула все удома та й поїхала до Чехії. Живе вона в Пардубіце в одній кімнаті ще з трьома такими трудовими мігрантками з України. Не розкошує, бо ж відкладає все, що може, на синову науку, але й не бідує. Коли оце у вересні була у відпустці в Рівному, то поділилася з подругами своїми планами продати тут квартиру і перебратися назовсім туди, де Славик після навчання влаштується на роботу. А він думає залишитися працювати в Польщі. Поки що жінка свою квартиру здала квартирантам. Орендної плати, підрахувала, вистачить на оплату і Славикового гуртожитку, і її кутка в орендованій кімнаті в Пардубіце.

...Вивчаючи емігрантську тему, наші кореспонденти вислухали десятки історій досвідчених і початкуючих мігрантів-рівнян. Не всі з них змогли перебудуватись, засвоїти мову, навчитися жити за іншими правилами, працювати з більшою інтенсивністю. Проте випадків, коли людина зазнала фіаско на новому поприщі в чужій країні і безславно повернулася додому, не відробивши навіть гроші на дорогу, дуже мало. Набагато більше протилежних, коли наші трудові мігранти «зачепилися» за кордоном самі і перетягли туди свою родину. Поза Україною вони створюють свою маленьку Україну довкола себе.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
4 + 14 =
More information?

Реклама

Опитування

Чи стала Європа ближчою рівнянам завдяки безвізу