Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
1
2
3
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
Грудень 2017
 

Коли доля закриває двері, вона відкриває вікно | Газета 7 Днів

Коли доля закриває двері, вона відкриває вікно

01.12.2017 10:41
Переглядів:172

Світ перевернувся з ніг на голову в історії цієї розколотої на два шматки сім’ї. Гонителі помінялися місцями з гнаними. Дванадцять років тому чоловік зі свекрухою виставили цю жінку за двері вагітною на восьмому місяці, з одним чемоданом і без копійки в кишені. Тепер же свекруха сама постукала у двері колишньої опальної невістки і попросила впустити.

Важка наука

Галя приїхала вчитися до Рівненського педінституту із села, «де чорт каже “добраніч”», як сама вона каже про рідні місця. Їхнє село й досі славиться лише болотами, які щільно обсіли його з усіх боків і з року в рік щедро обдаровують околиці журавлиною. На тій журавлині в болотах і проминуло Галине дитинство. До восьмого класу навчальний рік у неї починався аж тоді, коли Галю, її матір, братів і сестер виганяли з болота морози. А перед журавлиновими жнивами, у вересні, були жнива картопляні. Тому школа, яка багатьом нинішнім дітям здається каторгою, для Галі була раєм.

Коли вона вчилась у сьомому класі, та журавлинова каторга в гумових чоботах по коліна в холодному болоті далася взнаки. У дівчинки знайшли захворювання кісток, отже, весь восьмий клас Галя провчилася в санаторній школі в Одеській області. А коли повернулася додому, то за журавлиною в болота її більше не брали. Мати від того не дуже потерпала, бо в сім’ї підросли вже двоє нових «жниварів», які замінили старшу сестру. Отже, сімейний бюджет, який більш ніж наполовину наповнювався за рахунок журавлинових грошей, не потерпів від того, що Галя з процесу випала.

Восени у безлюдному класі, коли на уроках сиділи всього двоє-троє її однокласників (доки решта здобувала копійку на болотах), Галя відчула смак навчання. За два останні шкільні роки вона стала у своєму класі одноосібною лідеркою і ледь не дотягнула до медалі.

Коли їй підкорилися вступні іспити до педінституту, дівчина не тямилася від щастя. Вона змогла! Вона досягла!

Костя їй «упав на хвіст», як нині називає той свій студентський роман Галина, коли вона вже геть «вилюдніла» (все, що в лапках, – то дослівна термінологія героїні, – авт.) і адаптувалася до міського життя. Мало того, до третього курсу вона стала лідером на своєму потоці, отже, саме до неї ішли всі однокурсники, коли якісь задачі їм не давалися. Костя також спочатку питав у неї поради, потім списував, а на четвертому курсі вона вже вчилася «за себе і за того хлопця».

Свекрушин хліб

Одружилися вони на п’ятому – після повернення з переддипломної практики. Однокурсники здивувалися, коли Костя, міський хлопець, після одруження оселився у Галі в гуртожитку. А вона відповідала на запитання з цього приводу жартом: «Солдат старається бути поближче до кухні, а невістка – подалі від свекрухи».

Та все ж, коли вони відгуляли випускний і здали комендантші ключі від кімнати гуртожитку, Галі довелося скуштувати свекрушиного хліба.

Їла вона його недовго – всього три місяці. Хліб той був то глевким, то сухим, а під кінець то й зовсім не ліз у горло, бо свекруха дорікала кожним шматком. Свекрусі найбільше допікало, що Галя не працювала. Костя завдяки свекрушиним зв’язкам після отримання диплома якось влаштувався, хоча у перший рік мав неповне навантаження. А Галі, яка сумлінно обійшла в пошуках роботи все Рівне, всюди відмовляли. Свекруха бурчала, що відмовляють їй через живіт, який було вже нікуди сховати, дорікала, що поспішила з дитиною. «Хто тобі буде дитину годувати, коли ти не працюєш? Думаєш її мені посадити на шию? – питала в’їдливо, коли поруч не було Кості. Тим часом на її шиї вже сидів онук – дворічний син Костикової сестри, яка так само, як і Галя, ніде не працювала, зате регулярно на вихідні підкидала поглядіти малого матері. Але той внук не був для свекрухи обтяжливим. То був її «зайчик», «котусьо», «сонечко», а цей, Галин, який ще не народився, вже до своєї появи на світ став небажаним тягарем.

Одного дня свекруха так розійшлася, що Галя зібрала чемодан і пішла з дому геть буквально в нікуди. Що її найбільше при цьому зачепило, то це те, що Костя, який провів її з чемоданом до тролейбусної зупинки, навіть не спробував вибачитись ні за свою матір, ні за себе. Не запитав, коли Галя повернеться і чи повернеться взагалі. Хоч би для годиться.

«Його й свекрів влаштовувало, що я пішла сама і при цьому нічого не вимагала, нічого не просила, – згадуючи події того часу, робить висновок Галина. – Вони дуже потерпали за свою дорогоцінну квартиру, щоб я не претендувала на те, аби прописатися в ній, і не стала ділити її після розлучення». Вона й не претендувала. 

Коли народила сина в селі у мами, то категорично наказала їй не повідомляти про це до міста чоловікові та свекрам.

Солодкі ягоди із солоним присмаком

Коли Костя вперше поцікавився своєю сім’єю і навідався до тещі у село, Антонові було майже два роки. Галя на той час уже давно покинула мамину хату і влаштувалася вчителювати в селі у Рівненському районі. То Костя, розшукавши її там, довго нарікав на те, що марно подолав далекий шлях у рідне Галине село. 

Він припинив бурчати з цього приводу, аж коли Галя запропонувала: «Може, тобі гроші за квиток повернути?» І тоді лише повідомив дружині мету свого візиту – приїхав розлучатися.

Той день, коли в неї розтанули останні ілюзії щодо відновлення повноцінного життя у сім’ї, Галя нині вважає початком своєї особистої «новітньої історії». Почала вона її з того, що розорала за старенькою хатиною, яку виділила вчительці під квартиру сільрада, п’ятдесят соток городу. То була низина, яку давно ніхто не обробляв. А вона за неї мужньо взялася. На половині ділянки посіяла цукровий буряк, двадцять соток віддала городині і картоплі, а п’ять засадила полуницею. Розсаду привезла їй з Тернопільщини старша сестра, яка вийшла туди заміж і встигла вивчити там «полуничні технології» та переконатися, що на полуниці можна добре заробити.

Але перш ніж добре заробити, над нею треба ще краще попрацювати. Ці солодкі ягоди мають відчутний присмак солоного поту. Цю істину Галя збагнула вже в перший рік полуничного періоду своєї «новітньої історії». Проте завдяки отриманому в дитинстві картопляно-журавлиному гарту праця її не лякала. А результати вже першого року господарювання так окрилили, що їй відразу захотілося розширити свою «плантацію» принаймні удвоє. Рік, коли вона зібрала свій перший полуничний врожай, видався дуже засушливим. Полуниця в людей горіла і в’янула. А її, посаджена в низинці, вродила рясно. До того ж вона весь травень вставала на світанку і встигала до уроків полити всі п’ять соток. Йшла до школи, вже відробивши першу зміну. В школі була друга. Потім удома ще третя із сапкою на городі і четверта – біля сина, вклавши якого, вона сідала за зошити.

Зате за два полуничні роки Галя збудувала хату. Її рідні й двоюрідні брати, які заробляють на хліб тим, що їздять бригадою на будови в околицях Санкт-Петербурга, знайшли «вікно» у графіку своїх шабашок, щоб розібрати в рідному селі куплений сестрою новий зруб, перевезти його й поставити поблизу Рівного. Взимку вони такою ж дружною бригадою приїхали, щоб зробити всередині опоряджувальні роботи.

Робили з перспективою і на совість. Галина хата стала в селі першою, де всередині була ванна з гарячою водою і туалет. На що не вистачило грошей, те брати купили у складчину на зароблені на шабашці гроші. Галя повернула їм цей щедрий «безпроцентний кредит» вже з наступного врожаю полуниці. 

Її «плантація» за ці роки розширилась. У різні роки під полуницею в неї бувало зайнято то 20, то 25 сотих. Для першого вирішального обробітку вона котру вже весну кличе до себе із села молодших сестер. Платить їм за допомогу добру зарплату і каже, що краще дати гроші своїм, які допомагають з душею та на совість, ніж чужим, яким аби день до вечора.

Одну із сестричок Галя вже видала у своєму селі заміж, то в неї тепер з’явилася поруч родина і розрада для душі.

Я потрапила до неї через спільну знайому, котра привезла мене до Галі, щоб розжитися розсадою полуниць. То був серпень. Струнка й засмагла до чорноти Галина так стрімко бігала по своєму невеликому, але взірцево-доглянутому господарству, що я ледь встигала за нею. Щиро і з гордістю за досягнуте вона показувала мені кожен закуток на подвір’ї, на городі, в садку, у хаті. Я розуміла, наскільки це для неї важливо, і намагалась усе помітити, похвалити. І новенький комп’ютер у кімнаті Антона, і супутникову тарілку на даху, і прямі, як стріла, ряди яблунь у садку, і квітник, як картинку, перед хатою. Заглянули ми з нею і в гараж, де було явно забагато простору для Галиного скутера й Антонового велосипеда. Закриваючи двері, вона подивилась на мене, примруживши в усмішці очі, й сказала: «Приїжджайте через рік. Побачите, у мене тут буде стояти машина».

А потім я зустріла її на курсах водіїв у автошколі в Рівному і дізналася продовження історії. Машину Галя справді купила, але не через рік, а через два. Тому що не хотіла купувати дешеву. А на ту, яку вподобала, треба було попрацювати довше. Галі довелося навіть на заробітки поїхати. Доки в неї вдома порядкували молодші сестри, які зібрали і здали оптовикам Галині полуниці, сама вона їздила збирати ягоди до Польщі.

Прийшла коза до воза

Тим часом у її колишній сім’ї сталися невеселі переміни. Костик з батьком потрапили в аварію. Свекор помер на місці, а Костя, помикавшись по лікарнях більш як рік, повернувся додому інвалідом. Оскільки дітей у новому шлюбі він не нажив, то дружина його в цій біді покинула. Доглядає Костика тільки мати. Вона вже упала із сил, постійне плаче і бідкається про те, що буде з її сином, коли вона помре. Усе це розповіли Галі однокурсниці, які, побувавши на зустрічі випускників, ходили після того провідувати Костика додому. Побачили вони там страшне й жалюгідне видовище. Костя лежить, не піднімаючись. На памперси в матері грошей нема, то він «ходить» під себе. У квартирі задуха, сморід і вбогість. 

Почувши все те, Галя ходила сама не своя. Все думала, чи варто поїхати провідати Костю. Усе ж він батько її сина.

Аж тут колишнє життя само постукало до неї у двері. Якось повернувшись зі школи, Галя застала на своєму подвір’ї колишню свекруху. Яка розмова між ними відбулася, достеменно не знаю, бо Галя в подробиці не вдавалася. Сказала тільки, що «прийшла коза до воза», але не на ту натрапила – «не стане цей віз садити собі на горба козу».

Проте не була б Галя Галею, якби, випроводжаючи свекруху, все ж не ткнула їй до рук 500 гривень. Та взяла, стала дякувати. «А я й кажу їй: “Не дякуйте. Це я вам плачу за той хліб, що у вас три місяці їла”», – змалювала мені фінал цієї історії жінка. Скажу чесно, мені цей фінал сподобався. Це був один з випадків, коли я щиро зловтішалася. От як це чоловіки кажуть? За нашого брата? То я була горда не за брата, а «за нашу сестру»…

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
6 + 1 =
More information?

Реклама

Опитування

Чи стала Європа ближчою рівнянам завдяки безвізу