Архів новин

Спадкоємці є, а доглянути нікому | Газета 7 Днів

Спадкоємці є, а доглянути нікому

04.01.2018 09:52
Переглядів:1259

Покинуті і знедолені. Одні з них доживають вік у будинках-інтернатах, інші коротають дні у вікнах своїх спорожнілих осель, а дехто знаходить бодай тимчасовий притулок на лікарняному ліжку. Скільки їх, літніх людей, які на старості залишилися сам на сам зі своїми недугами, кволістю та бідами? Цього не можуть сказати навіть працівники соціальних служб, покликані полегшити тяготи старості одиноким немічним мешканцям міста. Але стариків, залишених напризволяще родичами та дітьми, є чимало. У кожного своя доля, що тісно переплелась із відчаєм і сумом. Про життєві історії двох не вигаданих, а конкретних, людей, яких спіткала самотня старість.

Дим із комина

Звістка про те, що стара Полиниха неждано, мов небіжчиця з того світу, повернулася додому, блискавкою облетіла село. У церкві на новорічному богослужінні тільки й мови було про те, як жінка в одному халаті і тапочках втекла з районної лікарні, щоб віддати, як вона заявила, душу Богові в рідній домівці.

У цьому селі неподалік Рівного (не будемо його називати, бо такі історії трапляються чи не в кожному), про Полиниху знають усе і кожен. Власне, Полиниха – не прізвище, а прізвисько, яке закріпилося за родиною Бондарів від позивного глави роду – Полин, який був зв’язковим у загоні УПА. Подейкували, правда, що Андрона відправили до «білих ведмедів» на десять років не за те, що він невинним хлопчиськом, як твердив, лише донесення за вказаними адресами доставляв. Дехто (можливо, заздрісники) твердили, що на Андронових руках – кров невинних жертв, пограбовані скарби яких він сховав десь у потаємному місці. А коли по амністії повернувся із заслання, то зажив, мов вареник у сметані. Одружився. За рік звичайний їздовий у колгоспі звів хату, в яку спершу лелека привів одного, а згодом другого сина. Полинів у селі не дуже, а правильніше сказати, зовсім не любили (все через главу родини – мстивого й хитруватого). З ними воліли взагалі не мати жодних справ. Зрештою, все це вже в минулому, бо давно немає старого Полина, відійшов у вічність і його старший син (якого, як вважають у селі, Господь покарав невиліковною недугою за забиту до смерті дружину), а молодший – подався на заробітки в суворі краї, де колись його батько відбував заслання.

Стара Полиниха залишилася в рідній, колись щасливій, хаті сама. Час від часу до баби навідувались онуки (два сини старшого – Миколи), допомагали по господарству, садили городи, збирали картоплю, заготовляли дрова на зиму. Раз у два роки приїздив з Півночі молодший син, Віталій, який мав свої клопоти – розвивав бізнес, влаштовував дітей, зводив будинок під Москвою. Полиниха, можливо, в душі горювала, а на людях вихвалялася сином, який, будучи шофером начальника нафтовидобувної компанії, вибився в люди. 

Здавалося б, жити і радіти. Та з роками накинулись на Полиниху всілякі старечі недуги. Найбільше старій допікали головні болі. Після третього нападу, коли двоюрідна сестра застала жінку непритомною на підлозі, викликали з Росії сина. Віталій приїхав наприкінці року, коли на роботі все під ногами горить, за тиждень повирішував усі проблеми. Влаштував матір на обстеження в обласну лікарню, домовився з її молодшими сусідками, щоб ті (за винагороду) приглянули за нею, і поїхав геть. 

Не встиг він добратися до Уренгоя, як зателефонували з лікарні і порекомендували йому забрати матір додому, бо вона категорично відмолялася від будь-якого обстеження і лікування. Більше того, жінка робила «мерву» всім пацієнтам і медперсоналу відділення. Дійшло до того, що вона серед ночі накинулася на сусідок по палаті і несамовито волала до них, що впустила їх, як людей, до себе додому, а вони винесли з оселі все до останньої нитки.

Повернувшись назад, Віталій прилаштував матір у неврологічне відділення районної лікарні і знову поспішив вирішувати свої невідкладні питання. За три тижні село вже забуло про Полиниху, аж поки вона з’явилася в селі. Під обід першого січня, коли надворі розгулялася метелиця, сусідка запримітила, що з комина хати Полинихи виплеснув сивий дим. Кинувшись до, здавалося, безлюдної оселі, жінка застала в ній господиню – посинілу від холоду, в одному лише халаті й тапочках. Як з’ясувалося, Полиниха, нікому нічого не сказавши, пішла з лікарняної палати, добралася до автовокзалу, а вже звідти приїхала додому – шофер зжалився над старенькою, довіз безплатно. Сказала сусідці, що хоче зустріти смерть у рідній хаті. Хаті, яку зводили з чоловіком власними руками, де народилися і зростали їхні діти. Хаті, де колись панували радість і щастя, де вона плекала свої найзаповітніші надії…

Чотири місяці в лікарні

Ця історія не має кінця. Незвіданим залишається і майбутнє рівнянки Елуїзи Бірюкової, якій випала доля зустрічати 2018-й у лікарняній палаті (на фото). І не тільки Новий рік. Свій дев’яносто другий рік Елуїза Дмитрівна Бірюкова 27 листопада зустрічала в терапевтичному відділенні міської лікарні. До медзакладу старенька потрапила торік ще 20 вересня. Сусіди, занепокоєні тим, що старенької не було чути кілька днів, викликали до неї рятувальників і швидку. Рятувальники відчинили двері і знайшли у квартирі виснажену, непритомну бабусю. Так вона й опиналась у лікарні, де лежить і досі. Відразу після Нового року кореспондент «7днів» завітав до терапевтичного відділення, аби дізнатися про здоров’я та подальшу долю старенької. Упродовж цих майже чотирьох місяців ніхто з рідних нею не опікується, розповіли медпрацівники, нікому вона не потрібна. В лікарні її провідують лише сусіди.

Старенька погодилася поспілкуватися з кореспондентом газети, але її нерозбірлива мова та плутані думки не дають змоги скласти докупи мозаїку її життя. Все, що пригадує жінка: що народилася в Житомирі, але багато років живе в Рівному. Каже, що працювала на льонокомбінаті, але вже не пам’ятає ким. Коли мова заходить про рідних, про онуку, каже, що в неї нікого нема, тому на цю тему не хоче говорити взагалі. Її очі засяли лише при одній згадці: «У мене був чудовий чоловік!» – сказала Елуїза Дмитрівна, стиснувши кулак і піднявши догори великий палець. Але як його звали, старенька не пам’ятає. Сусіди розповідають, що її чоловік був військовим і мав високе звання. На питання про рідну онучку старенька не реагує, робить вигляд, що не чує. А потім злісно відповідає, що вона в Києві гарно вийшла заміж, але вони не спілкуються. І ніхто їй не потрібен, вона просто хоче повернутися додому в свою квартиру.

 

ПРЯМА МОВА

Тетяна ПАСІЧНИК, лікар-терапевт терапевтичного відділення № 2 Рівненської ЦМЛ:

– Лікарі швидкої запідозрили в Елуїзи Дмитрівни Бірюкової інсульт, але при огляді лікар-невропатолог діагностував не інсульт, а загальне виснаження. Вдома жінка не їла, не пила, замерзла. Ще її оглядав хірург, бо у неї була інфікована рана на нозі. Більше ніяких захворювань не знайшли і поклали в терапевтичне відділення. Перше, що ми помітили у старенької, то це спрага. Курс лікування в нашому відділенні становить 10–14 днів, упродовж яких надається медикаментозна допомога. Лікування тривало сім днів: використовували антибіотик, аби зажила рана на нозі; покапали серцеві, судинні препарати, вітаміни. А далі пацієнтка отримує у нас тільки догляд. Вона – лежача хвора. Це вікові зміни, жінка вже не ходитиме. Вона сама на ліжку повертається. Раніше лежала, а зараз її садять, дають ложку, і вона сама їсть. Має чудовий апетит, її ще й сусіди по палаті підгодовують. 

Це в нас вперше така унікальна історія, коли ми не знаємо, що робити з цією старенькою. Ми ж не можемо відвезти її додому і залишити лежачою у квартирі. Телефонували до єдиної її рідної людини – онуки, але вона сказала, що не може доглядати за нею. Хоча бабусі потрібен саме догляд.

Олена ПЕТРИК, заступник начальника міського управління праці і соціального захисту:

– У середині грудня з центральної міської лікарні на адресу нашого управління надійшло звернення, в якому повідомлялося, що на стаціонарному лікуванні перебуває Елуїза Дмитрівна Бірюкова, 1925 року народження. І що вона там десь із кінця вересня. За цей час її ніхто з рідних не провідував. Отож медики порушили питання про поселення старенької в будинок-інтернат. Наші спеціалісти взялися за вивчення ситуації, щоб дізнатися, що й до чого. Елуїза Дмитрівна відмовляється переселятися в будинок-інтернат, вона хоче додому. Втім, лікарі зауважують, що, хоча у жінки немає явних хвороб, у силу поважного віку вона дуже знесилена, тому потребує догляду. Тобто старенька не може себе обслуговувати, бо є фактично лежачою. У неї із собою немає ніяких документів. З її слів, вони у неї вдома. А потрапити у квартиру, щоб знайти паспорт, наші працівники без власниці оселі не можуть.

В Елуїзи Дмитрівни є онука – співвласниця цієї квартири, але проживає вона у Києві. Ми кілька разів спілкувалися з нею, але вона через якісь обставини не може поки що приїхати у Рівне. Щоправда, пообіцяла навідатися до свят. 

От і виходить, що ситуація зайшла в глухий кут. Адже без паспорта і згоди Елуїзи Дмитрівни ми не можемо поселити її в будинок-інтернат. Наш територіальний центр теж не може взяти її на облік і надавати соціальну послугу – догляд удома, бо вона лежача. Тобто ми не маємо можливості забезпечити стареньку постійним доглядом, бо наші спеціалісти провідують своїх підопічних тільки двічі на тиждень по дві години. Все в руках внучки: знайти паспорт бабусі і вмовити її поселитися в будинку-інтернаті. 

Наталія ЯКИМЧУК, заступник директора Рівненського обласного центру з надання соціальних послуг інвалідам, ветеранам війни і праці та іншим найбільш незахищеним верствам населення:

– До нашого центру дуже рідко приходять одинокі дідусі і бабусі. Буває, що у морозні дні вони навідуються в пункт обігріву на майдані Незалежності, поп’ють гарячого чаю, зігріються і йдуть додому.

А тих, хто знайшов у нас притулок, – одиниці. Серед них – чоловік зі Здолбунівського району. Хоча на ньому записана власність, та йому фактично ніде жити, бо його сільська хата – напіврозвалена. У нас також живе один інвалід, у якого є опікун. Щоправда, опікуну, який зараз сидить у тюрмі, на момент оформлення опікунства було 10 років. 72-річний пенсіонер-інвалід залишився без опіки і без помешкання, яке його опікун уже давно продав. До того ж, у цього глухонімого дідуся час від часу виникають проблеми з виплатою пенсії, отож ми завжди допомагаємо йому владнати непорозуміння. Дуже прикро, що на долю такої порядної людини, як наш підопічний, випали нескінченні життєві випробування. Попри свою інвалідність він ніколи не просить милостиню, а підзаробляє якусь копійку чесно. Він хороший майстер з ремонту годинників, парасоль, різних побутових речей. Коли ж, бува, позичить у когось кілька гривень, то записує на аркуші паперу, а отримавши пенсію, відразу віддає борги. Таких людей нині не часто зустрінеш. 

Михайло ЖАРОВСЬКИЙ, протоієрей, настоятель храму Всіх Волинських Святих м. Рівне:

– Батьків, як і батьківщину, де народжується людина, не обирають. Їх нам дає Господь, який у четвертій Божій Заповіді повчає: «Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітнім був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі». Це означає, що кожен з нас повинен любити і поважати своїх батьків. Нам треба старатися не кривдити і не ображати їх ні словом, ні вчинками, допомагати їм і опікуватися ними у бідах, хворобах і старості. А ще – обов’язково молитися за них, коли вони живі і коли вже померли. Адже батько і мати – найбільші, після Бога, добродії дітей, які дали їм найцінніший дар – життя.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
16 + 4 =
More information?

Реклама

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?