Архів новин

За що був суд: за правду чи квартиру? | Газета 7 Днів

За що був суд: за правду чи квартиру?

08.02.2018 10:32
Переглядів:1299

Повернутися до теми нас змусили негарні чутки. До редакції потелефонували й розповіли, що газета була не на тому боці, коли тривали суди. Мовляв, щойно суд закінчився, як дід опинився в інтернаті для людей похилого віку. А його квартиру успадкував той самий депутат, який відстоював ту квартиру від соціальної робітниці, що доглядала старого. Тому й виникло питання: За що був суд: за правду чи квартиру?

Ну, по-перше, газета не була і не може бути на чиємусь боці. Ми передали суть спору і постанову суду з цього приводу. 

А про післясудову історію судіть самі з тих коментарів дотичних до справи людей, які зібрав наш кореспондент.

Нагадаємо, про що мова. У вересні 2017 року помер Федір Архипович Дзюбук. Він не дожив одного дня до вісімдесяти трьох. То два останні роки зі свого життя дідусь фактично витратив на те, щоб розірвати в судах спадковий договір, згідно з яким його однокімнатна квартира в старій хрущовці мала би перейти у власність жінці, яка колись, як соціальний робітник, допомагала йому в побуті.

Про ті суди торік газета опублікувала статтю «Опіка над стареньким чи полювання за квартирою?» («7 днів», № 24 від 15 червня 2017 року). Ми пригадували Олександра Македонського, якого несли у труні з висунутими перед людські очі порожніми холодними руками. Закінчили ж словами рівненського депутата Юрія Мітіна, який допомагав старенькому боротися в судах, приходив на всі засідання і виступав на боці Дзюбука:

– Довгі півтора року ми разом з Федором Архиповичем билися за правду. Судді вчинили й по закону, і по совісті, й по правді і не дали образити стару людину. На жаль, цей випадок типовий, і ми в депутатській фракції «Батьківщини» будемо шукати законодавчі рішення, щоб запобігти діяльності таких недобросовісних «опікунів».

Так-от: ще не минуло й місяця від смерті дідуся, як квартира, що належала покійному, вже числилась у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за Юрієм Мітіним.

Як сталося, що, захищаючи старенького й мораль у нинішньому цинічному і меркантильному суспільстві, обранець від громади ще й розжився на квартиру? Про це газета запитала в Юрія Олексійовича напряму. А також попросила висловитись із цього приводу людей, які були причетні до останніх років або останніх днів життя старенького. І навели для читачів усі їхні розповіді з диктофона практично дослівно.

Хронологія подій:

1 липня 2015 року Дзюбук Федір Архипович та Ткачук Людмила Дмитрівна уклали спадковий договір, згідно з яким квартира № 35 в будинку № 50 на вулиці Відінській повинна після смерті Дзюбука перейти у власність Ткачук.

14 липня 2016 року Дзюбук Федір Архипович подає до Рівненського міського суду позов про визнання недійсним спадкового договору, укладеного з Ткачук Людмилою Дмитрівною.

17 лютого 2017 року Рівненський міський суд вирішив задовольнити позов Дзюбука Федора Андрійовича до Ткачук Людмили Дмитрівни про визнання недійсним спадкового договору, укладеного між ними.

24 травня 2017 року колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області ухвалила рішення міського суду залишити без змін.

30 червня 2017 року Дзюбук Федір Архипович уклав спадковий договір, згідно з яким квартира № 35 в будинку № 50 на вулиці Відінській відходить у випадку його смерті Мітіну Юрію Олексійовичу.

18 вересня 2017 року Дзюбук Федір Архипович помер.

9 жовтня 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності щодо квартири № 35 в будинку № 50 на вулиці Відінській за Мітіним Юрієм Олексійовичем.

Пряма мова

Юрій МІТІН, депутат фракції «Батьківщина» міської ради, підприємець:

«А що, я мав відмовитися?»

– Так, я догледів Федора Архиповича, і він на мене переписав квартиру. То що, це якийсь злочин?

Квартиру він переписав уже після суду з Людмилою Ткачук. Він мені сам це і запропонував: «Як хочете, залишу вам квартиру». Спитав, чи можу забезпечити йому хороший догляд. Так, можу, і забезпечив. Я наймав людей, його і годували, і все робили вдома. А він на мене, у подяку, переписав квартиру.

Я все йому зробив, що він просив. Те, що він хотів внести в заповіт, все вносили. В умовах – десять пунктів. Я тоді наполягав: записуємо якнайбільше. Нотаріус із ним предметно розмовляла, і наодинці також. Підготували документи – він вичитував, брав їх додому, щось від себе добавляв.

Він дуже добре харчувався. І дав би Бог, щоб кожного поховали так, як Федора Архиповича. Все виконали, як він заповідав. Похорони організував у його рідному селі, у Новому Берестовці Костопільського району. Хрест добрий встановили на могилі: він принципово пам’ятника не хотів. До поминального обіду я накрив столи. На сорок днів відправили у церкві панахиду, пом’янули. Я також оплатив усе. Можна спитати свідків: є сусіди, є ті, хто доглядав за дідусем. Рідня є: рідна сестра, брат приїжджав. Ніхто з них не мав до мене ніяких претензій.

Дзюбук так захотів, це його воля. Він був при добрій пам’яті і при ясному розумі. То що, мені потрібно було відмовлятися? Він довіряв лише мені і вимагав лише своїх, знайомих доглядальниць, хотів у себе бачити людей душевних, які вміють готувати, не гребують жодними обов’язками. І щоби цілий день хтось біля нього був. Я все контролював, привозив сам продукти: все найкраще. Возив, коли було потрібно, до лікарні. Платив за лікування: як інакше? Але лягати до палати в останні два-три місяці життя він категорично відмовлявся. Глядів Федора Архиповича, як батька, прикладав усі сили, аби він почувався добре.

Розмов тепер багато. Та це тільки балачки: якщо я щось зробив не так, на те є суд. Я дуже хворобливо ставлюся до цього, бо душу вклав, щоб скрасити для Федора Архиповича життя. Та якщо в когось виникло бажання мене дискредитувати, то що б я не робив, усе одно привід для закидів знайдуть.

Людмила ТКАЧУК, попередня набувачка квартири за спадковим договором, скасованим в судовому порядку:

«Він міг би до останніх днів лишатися щасливим»

– Я обслуговувала Федора Архиповича як соціальний робітник тринадцять років. З моїми попередницями він не міг поладити: у нього був своєрідний характер. Та в мене з ним за ті роки не виникало ані сварки, ані непорозуміння. Він часто телефонував мені додому, навіть у вихідні, коли розв’язував кросворди, і завжди був веселий.

Дідусь майже ні з ким не спілкувався, сусідів уникав, рідні побоювався. Дуже страшився, що через хворобу зляже і його відправлять доживати віку десь на чужому ліжку. 

А в нас із ним стосунки склалися чудові. П’ять років тому Федір Архипович навіть написав на мою користь заповіт, хоч я його про це і не просила. А потім скасував, та я за це на нього не образилася. Згодом він пошкодував про те і запропонував, щоб я уклала з ним спадковий договір, за яким мені би відійшла квартира. Він довго мене вмовляв і наполіг, аби зробити так. Сам вибрав день, сприятливий за гороскопом, обрав нотаріуса, посповідався вранці, бо вважав таку подію надто відповідальною для себе.

Тоді біля Федора Архиповича не було людини, ближчої за мене. Ми разом усе ремонтували у його квартирі, він і вночі телефонував мені, коли йому було потрібно щось. Ми разом їздили до нього у село, прогулювалися, багато розмовляли, він ходив до мене в гості. Я через нього навіть розрахувалася з роботи.

Та тут дідусь знаходить депутата. Мабуть, той щось йому пообіцяв, і от стара людина зненацька враз налаштувалась проти мене. Вони стали судитись, щоб розірвати договір зі мною.

На той час Федір Архипович почувався добре. Авжеж: щороку підліковувався, радів життю. А через ті суди він згас. Мабуть, його навчали, що казати на суді, він дуже хвилювався через те, так нервував, що аж руки трусилися. А депутат тоді, звичайно, на квартиру «не претендував». Але тепер ми знаємо, що та як.

Мені по-людськи шкода Федора Архиповича. Він після тих судів прожив, ну, зовсім мало. Раніше він був радісний, світився, а тут став дратівливим і пригніченим. Ми спілкувались, планували ще й поїхати в село до мене, аби гуляти яблуневим садком. Навіщо те йому було? Він міг би до останніх днів лишатися щасливим…

Тамара ГРИЩЕНКО, соціальний робітник: 

«Я залюбки йому допомагала варити супчик»

– Коли я починала обслуговувати Федора Архиповича, у нього йшли суди. Вони тривали довго. Дідусь весь час казав, що він ніяк не може дочекатися, коли нарешті все те скінчиться, хотів спокійно жити і не ходити по судах. Він хвилювався, все повторював, що дуже хоче виграти процес, радів, що врешті вирішилося на його користь. 

Федір Архипович був педантичний, акуратний, дуже чемний. Спочатку в побуті йому допомагала тільки я, приходила двічі на тиждень. Приносила продукти з ринку, з магазину. Він готував для себе сам або ми готували разом: я залюбки йому допомагала варити якийсь супчик. Але дідусь став почуватися все гірше й гірше, лягав кілька разів у лікарню, а я щоразу після виписки ходила по його епікризи.

Коли суди закінчилися, то в холодильнику з’явилися лоточки з готовою їжею, і він просив мене щось із того розігріти. Страви були смачні: борщ, курячі відбивні, бульйони. Шкода лише, що на той час Федір Архипович уже дуже мало їв. Ще згодом (підопічний був уже зовсім хворий) я в нього зустрічала декілька разів приємну жіночку, яка сказала, що вона від пана Юрія. Тоді дідусь був майже лежачий…

Федір Архипович дожив життя достойно, у нього був хороший догляд. Він умів триматися, хоча на старість мав дуже тяжку хворобу.

Лариса СТЕПАНЮК, директор міського територіального центру з надання соціальних послуг:

«Жить то жить, а як дожить…»

– Ось таку приказку повторювала моя покійна мама, коли до неї підійшла вже невблаганна старість. Ця мудрість дуже актуальна для всіх нас, але для одиноких – поготів.

Глибока старість – це коли людину покидають сили, нерідко – пам’ять, і їй стає все тяжче розуміти, що відбувається навколо. Навалюються хвороби – непрохані, та неодмінні попутники прожитих років. Стають усе більше необхідні ліки, догляд. І дуже хочеться, аби було кому принести склянку чаю, із ким поговорити.

Добре, що у Рівному працює територіальний центр і одинокі люди не покинуті напризволяще, що є кому допомагати немічним удома: прибратися, приготувати їсти, принести ліки та продукти і ще багато чим. Та соціальний робітник працює в однієї людини кілька годин два-три дні на тиждень, а інколи стає потрібно, аби коло старенької і хворої людини хтось був цілодобово.

А що старенькі люди можуть запропонувати за турботу? 

У них, найчастіше, крім житла, квартири чи будиночка, у старості не залишається нічого. Тому дуже важливо, аби цим майном – єдиним цінним, що лишається під старість, вони розпорядилися завбачливо і мудро, коли ще зберегли критичність щодо слів і обіцянок, коли вони ще при здоров’ї і при ясній пам’яті? Старенькі майже всі – довірливі та простодушні. Дуже хотілось би, щоб їх надійно захищав закон і щоб їхнє життя було достойним. Бо як інакше називатися цивілізованим суспільством?

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
16 + 3 =
More information?

Реклама

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?