Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
23
24
25
26
27
28
29
30
 
Квітень 2018
 

Родина з Лисичанська не хоче повертатися додому | Газета 7 Днів

Родина з Лисичанська не хоче повертатися додому

05.04.2018 09:39
Переглядів:693

Рідним для неї тепер стало Рівне

На захід України, як каже 51-річна Галина Чередніченко, їх покликав Бог. Чотири роки тому вона приїхала до Рівного разом з донькою і онукою. Жінки втікали від війни, яка розпочалася під їхніми вікнами в Лисичанську, що на Луганщині. Тепер їхнє рідне місто не вважається окупованою територією, але повертатися туди не планують. Рівне стало для них рідним домом.

Про цю родину, на долю якої випали тяжкі випробування, газета «7 днів» дізналася в Рівненському міському центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Там і довідались, що до Рівного Галина Чередніченко разом з донькою Тетяною та онучкою Лізою приїхала у травні 2014 року. Хоча ідея переїхати, як зізналася жінка, у неї визрівала давно:

– За два роки до початку війни я увірувала, знайшла церкву, і Господь почав відкриватися мені. За декілька місяців до того, як ми виїхали, Господь почав уночі стукати і гукати мене. Я думала, що то стукає батько. Потім зрозуміла, що це Господь... Він казав: «Виїжджай». А я питаю: «Куди, Господи?» А він: «На захід України». 

Жінка розповідає, що в цьому куточку України в них не було жодної рідні, тому їй непросто було зважитись на такий крок. Зрештою її підштовхнули бойові дії, що розпочалися на Луганщині.

– Чомусь для себе обрала три міста: Вінниця, Житомир та Рівне,– каже Галина Чередніченко.– Зателефонувала до міської адміністрації Вінниці, там сказали: «Не їдьте». У Житомирі відрізали: «Вас тут уже й так повно наїхало». А в Рівному запросили: «Приїжджайте», заодно поцікавились, де б я могла працювати. Купила собі квиток на поїзд «Лисичанськ – Київ» на 24 травня. Та 22 травня о 5-ій ранку в нас розпочалися бойові дії прямо під вікном. Вирішили, що їдемо втрьох. У будинку залишилися мої батьки. Господь нас благословив на дорогу. Оскільки з Лисичанська вже не можна було виїхати поїздом, бо вокзал бомбили, то нам вдалося останнім автобусом добратися до Луганська, а там потягом до Києва. Пам’ятаю, як в Алчевську сідали жінки з дітьми: по троє, четверо, то були їхні й чужі. Вкладали дітей на полиці по двоє, троє. Вночі поїзд їхав з вимкненим світлом. Провідниця попереджала: якщо почнуть стріляти, щоб падали на підлогу. Було дуже страшно. Так ми доїхали до Києва, а звідти до Рівного.

Свою розповідь Галина Леонідівна веде українською. Я не втрималась і запитала, якою мовою жінка спілкувалась у себе вдома. Вона відповіла, що більшість там спілкується російською, і в їхній сім’ї теж. Але любов до рідної мови їй прищепив ще у школі вчитель української мови. А донька Тетяна здобула вищу освіту в університеті ім. Даля і має професію вчителя української мови та літератури. Нині вони спілкуються українською, але інколи й російські слова проскакують. Та мовне питання по приїзді до Рівного для Чередніченків не стояло. Головною проблемою була побутова. Двоє жінок опинилися в чужому місті з двома сумками і хворою дитиною на руках. Чоловічого плеча у них не було. Галина Леонідівна вдова, а Тетяна розлучилася з чоловіком після народження дитини. Той не зміг взяти на себе відповідальність за хворе дитя.

– В онучки родова травма, після якої була гідроцефалія,– веде далі Галина Чередніченко.– Ми багато лікувалися, дитина росте, розвивається. Правда, залишилися наслідки, зокрема м’язова слабкість, Але Ліза ходить і бігає, хоча це дається їй з великим трудом. Потрібна постійна реабілітація, яка не завжди нам по кишені. 

Нині восьмирічна Ліза навчається в «Колегіумі», куди дівчинка ходить із задоволенням. Найбільше їй подобається трудове навчання та українська мова.

Життя Чередніченків, як і в багатьох переселенців, непросте. Але найбільші труднощі, з якими стикнулися жінки, позаду. По приїзді до Рівного протягом трьох місяців їм довелося часто змінювати житло. Та вже восени 2014 року міська влада допомогла поселитися в гуртожитку на Литовській, де вони живуть досі. Волонтери допомогли перевезти з Лисичанська меблі, побутову техніку та інші речі. 

– За цей час, відколи ми в Рівному, переконалися, що дев’яносто дев’ять відсотків людей, які нам зустрілися, – це дуже добрі люди,– стверджує Галина Чередніченко.– Нас скрізь підтримують. Моя мама все життя працювала, ніхто їй нитки безкоштовно не дав. 

І коли я телефонувала до неї і розповідала, що нам люди привезли консервацію, картоплю, дали одяг, взуття, то вона радила: «Галю, пиши на список, бо ти винна будеш і муситимеш все це відпрацювати». Вона не вірила, що хтось щось дає просто так. Нам і зараз допомагають брати і сестри з церкви, сім’я хлопчини-студента, з яким ми подружилися в гуртожитку. А ще соціальні служби. Тут працюють люди, яких Господь посадив на своє місце. Дуже хочу відзначити Софію Володимирівну, вона переймається нашим життям, робить все можливе і неможливе. Недавно зателефонувала і питає, чи нам щось потрібно. Я кажу, що гітару, бо Ліза почала вчитися грати на цьому інструменті. Ми купили маленьку, дешеву, то вчитель сказав, що це – на перший місяць. Така, на якій можна грати, коштує від 2500 гривень, що для нас – великі гроші. Аж тут соціальний працівник повідомила, що є гітара, яку одна жінка хотіла віддати на АТО, а там сказали, що для них не підійде, бо вона дуже делікатна. То подарувала нам. Дитина з таким захватом навчається. І це лише одна з багатьох життєвих ситуацій, де нам на допомогу прийшла наш соціальний працівник.

Нині Галина Леонідівна шукає роботу на першу половину дня, бо весь день за станом здоров’я їй важко працювати. У неї друга група інвалідності. То жінка влаштувалася кондуктором у «Рівнеелектроавтотрансі». Робота подобалась, але, пропрацювавши декілька місяців, потрапила до лікарні, де їй сказали, що така робота – не з її здоров’ям. Тепер шукає підробіток, бо пенсії, на яку живе сім’я, не вистачає. Переселенські гроші не виплачують, адже Лисичанськ уже не є окупованою територією. До того ж, жінка відкладає гроші, аби оздоровити внучку. Каже, що запропонували поїхати в Карпати недорого, але коштів ще не вистачає.

На завершення розмови Галина Леонідівна попросила написати про таке. Коли її родина приїхала до Рівного, то була вражена не тільки красою міста, а й зовсім іншим менталітетом людей. Для них наше місто стало духовною Меккою, де на кожному кроці бачать храми і молитовні будинки.

Пряма мова

Софія ГЛАДЮК, фахівець із соціальної роботи Рівненського міського центру служби сім’ї дітей та молоді:

– Сім’я перебуває у нас на обліку з початку її перебування в Рівному. Я з ними працюю майже рік. Допомагаємо сім’ї вирішувати соціально-побутові проблеми. Дівчинку намагаємось залучати до участі в різноманітних заходах, які проводяться у нашому місті для дітей. Крім того, дитина має проблеми зі здоров’ям і окремо потребує допомоги на лікування та реабілітацію. Торік ми поклопоталися про її безкоштовне медичне обстеження. Мені подобається з ними працювати, бо попри пережиті тяжкі життєві обставини їм вдалося зберегли людські цінності. Ця сім’я активна в суспільному житті, відгукується на біду інших людей. Їхнє позитивне життєве спрямування зачаровує.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
3 + 3 =
More information?

Реклама

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?