Архів новин

Спогади рівнян: війна відома і невідома | Газета 7 Днів

Спогади рівнян: війна відома і невідома

03.05.2018 09:34
Переглядів:329

Чим далі від війни, тим більше про неї неправди і міфів. Головне, що зі знанням справи про неї розказують ті, хто не бачив і не знає, яка вона була і як на ній було. Як довелося людям на фронті, в тилу – нашому чи ворожому, в концентраційних таборах, в лісах у партизанах? Кореспонденти «7 днів» напередодні свята Перемоги пішли в народ, щоб запитати, що рівняни знають про війну, що про неї чули від тих, хто її пережив, – батьків, бабусь, дідусів. Пам'ятні епізоди, факти, історії, почуті з уст очевидців. Мине ще кілька років, і мало залишиться вже й тих, хто зможе сказати: «Я це чув від того, хто це бачив на власні очі»…

«На війні не всі були героями. Мій дід був дезертиром»

Рівнянка Лариса Михайловська розповідає, що батьки довго приховували від неї та її братів цю сторінку історії їхньої родини. Аж у сімдесятих роках, коли вона поїхала з батьком у його рідне село, щоб прибрати на могилах, Лариса раптом задалася питанням: а де могила її діда – татового тата? Бабина є. І бабиної сестри та її чоловіка, які замінили батьків осиротілим у війну сестриним дітям – Ларисиному татові та його молодшим брату й сестрі, також є. А де могила татового тата? Лариса запитала про це в тата вчасно. Через два місяці після тої поїздки на рідні могили він помер. Якби вона тоді не запитала, то й не знала б ту історію.

Ларисин дід Андрій пішов на війну, залишивши вдома трьох дітей і вагітну дружину. Його дружина, Ларисина баба Юля, ту четверту вагітність не доходила. Вона захворіла на запалення легень і вмерла на восьмому місяці вагітності. Біля неї була сестра, коли Юля спустила дух, то вона залишила свідчення про ту мить: «Юля вже очі закрила, а живіт її ще живе і ходором ходить. Дитина там бореться, хоче жити. А потім і живіт завмер».

У хаті залишилось троє сиріт: Іванові, майбутньому Ларисиному татові, – неповні 7 років, Марку – три, а найменшій, Ганнусі – півтора.

Невдовзі після маминої смерті їхнє село звільнили від німців. Батько був зі своєю частиною неподалік рідних місць, то заскочив до рідного дому, щоб побачитися з жінкою і дітьми. А тут таке. То батько не зміг покинути своїх осиротілих дітей та вирішив не повертатися в частину. Одне слово – дезертирував. Проте «добрих» людей багато. Хтось доніс, що Андрій втік із війська додому, то за ним декілька разів приходив військовий наряд. Тоді військові постійно ходили по селах – розшукували дезертирів та тих, хто ховався від мобілізації. Андрієві вдавалося до пори до часу уникати облав. Але одного разу ледь не попався.

Діло було так: він стояв біля плити – смажив картоплю. А діти побачили у вікно, що військові дядьки вже у хвіртці. Патрульні відрізали Андрієві шлях до відступу, то він сховався в хаті під величезною периною в незастеленому ліжку. Найстарший з його дітей, Іван, став до плити досмажувати картоплю, а Марко сидів на краю ліжка, махаючи босими ногами. «Де батько?» – запитують військові дядьки. Іван зробив вигляд, що дуже заклопотаний картоплею, Ганнуся лепетала щось незрозуміле, а спритний Марко сказав, картавлячи: «Забгали гевманці шанці копать» (забрали німці окопи копати). Він чув цю легенду від сусідки, яка таким чином створювала алібі для свого сина, що ховався від армії в лісі. Бо німці перед відступом справді погнали з села всіх чоловіків і жінок копати лінію оборони.

Так і пішов тоді патруль з їхньої хати. Але невдовзі батько таки попався. Його забрали у штрафний батальйон, і він загинув десь у Чехії. Прийшла в село похоронка з назвою міста, де його поховано. Але вона загубилася, тому діти й не знали, де його могила. Тепер усіх трьох сиріт воєнної пори вже нема. І Лариса Михайловська вважає, що розшукати могилу треба внукам діда Андрія – їй і її двоюрідним братам. «Як вийду на пенсію, займусь, – планує вона. – На війні не всі були героями. Мій дід був дезертиром, але для мене він – герой».

У перший день життя двічі побувала під бомбами

Про цей день рівнянка Світлана Павленко знає, звичайно, тільки зі спогадів мами, бо хто з нас пам’ятає свій перший день чи навіть рік?  

Це був п’ятий день війни. Одесу, де жила її мама, Олена Опанасівна (а тато, Григорій Гордійович, у той час був у Ленінграді, де вчився у військовій академії), посилено бомбили. Люди втікали з міста, хто куди. Тому в пологовому будинку, куди потрапила Олена, в якої від цих потрясінь почались передчасні пологи, лікарів не було. Недоношену семимісячну дівчинку, котру потім назвали Світланою, прийняла у породіллі санітарка. На шматку відірваних від стіни шпалер вона задокументувала цю подію. Вказала зріст – 47 сантиметрів, вагу – 1950 грамів, день та годину народження. Той шматок вицвілої шпалери, свій перший документ, Світлана Григорівна зберігає й досі.

Мама відлежалася трохи, загорнула немовля в лікарняне простирадло і кинулась у той вир загальної паніки, що панувала у місті. В порту люди брали в осаду судна. Трап останнього з них підняли в Олени просто перед носом. У неї не вистачило буквально хвилини, щоб потрапити на судно. А ще через декілька хвилин у неї на очах його розбомбили. Так доля вперше помилувала новонароджену дівчинку. 

А другий раз трапився кількома годинами пізніше. Мама з немовлям добралась із порту до залізничного вокзалу, і там їй вдалося втиснутися в якийсь поїзд. Він від’їхав зовсім недалеко від Одеси, коли на нього посипалися бомби. Люди розбігались від поїзда по навколишніх полях, як ті мурахи. У паніці Олена Опанасівна бігла по кукурудзяному полю, доки не почула тишу. Опам’ятавшись, вона збагнула, що тримає під рукою одне лише простирадло, а дитини в ньому нема. Як на те, семимісячне немовля не подавало голосу.   Блукаючи полем у пошуках дитини, мама знайшла її, безголосу, аж під вечір. Це була друга усмішка долі.

Потім ця доля закинула їх із мамою до Сталінграда, де в закутку величезної палати військового госпіталю, відгородженому простирадлом, маму полікували, а дитину підгодували молоком. Далі була Башкирія, де в евакуації проминуло дитинство Світлани Павленко. У 1943-му доля помилувала її ще раз. Батько, за військовим фахом артилерист, на Орловсько-Курській дузі був тяжко поранений, але вижив і довоював до кінця. І це теж була милість, бо мало яка дитина війни, чий батько потрапив у жорна Великої Вітчизняної в її перші роки, може похвалитися тим, що вона не росла сиротою.

Це грізне слово «красниє»

Рівнянка Тетяна Пилипчук пам’ятає цікаві розповіді своєї бабці Тані, на честь якої так назвали і її, про передвоєнні роки і воєнне лихоліття:

– Ми, діти, сиділи на лежанці, а вона розказувала про життя-буття, про наше родове коріння. Бабця моя по батьковій лінії була українка, а дід – чех. А предки по маминій лінії – росіяни, родом з-під Ульяновська. Їх у 1930-х роках насильно виселили на південь України, на Миколаївщину. 

У них не було нічого: ні ложки, ні казанка, голі-босі. Там на ту пору був такий страшнючий голод, що мами своїх дітей поїдали, а потім таки помирали.

«Доця, – пам’ятаю бабусині слова, – если б не украинцы, мы все бы погибли. Ведь переселили нас на зиму. А я была маленькая. И мы всей семьей рыли в глине землянку, чтоб поглубже окопаться и не замерзнуть…» Дід там зробив пічку, теж із глини, то вони так і перезимували. Уже весною зробили ліплянку: із кілків, глини і соломи звели сякі-такі стіни, накрили стріхою з очерету і соломи – все з природних матеріалів. Я, хоча й була маленька, ту ліплянку ще пам’ятаю.

Жили дуже-дуже бідно. На щастя, встигли купити корову. Її тримали в тій же хаті, де й жили самі, за сіньми. А дід мусив біля неї там ночувати, аби не вкрали. Якби не корова, то нікого з нашої родини і не залишилося б. Щоб не вмерти з голоду, моя прабабця запарювала в молоці сушену лободу, ось так і вижили. А ті, хто зарізав корову, потім пухли з голоду.

Моя мама, Надія, а народилась вона 1938 року, до школи не ходила, бо нічого було ні одіти, ні взути, окрім хіба що плетених постолів. На всю сім’ю мали одні чоботи. То бабця посилала в них сина, тобто маминого брата, до школи, щоб він усе-таки, як хлопець, її закінчив. Коли німці відступили, а вони залишили свої шинелі і палатку, то з тієї твердючої німецької палатки баба пошила мамі спідничку. Мама ту спідничку забрала із собою як спогад, коли вийшла заміж і переїхала на Рівненщину, то я її теж пам’ятаю.

З розповідей мами знаю, що німці були злі. Але були серед них і співчутливі, які у себе, в Німеччині, мали сім’ї, дітей. Один із них садив маму на коліна і вчив рахувати і писати по-німецьки. Мамі було дуже цікаво вчитися. Бабця теж не раз казала: «Красные были намного хуже, чем немцы. Красные все забрали». Останнє, навіть квасолю з лежанки, забрали не німці, а саме «красниє». Мене дуже страшило те грізне слово – «красниє».

«Війна забрала у бабусі ногу»

Моя бабуся Анастасія Причко (по чоловіку), розповів її внук Роман Ягущин, під час війни жила в селі Стенжаричі Володимир-Волинського району на Волині. На початок війни вона була підлітком. Коли німці наступали, то обстрілювали село з артилерії, а потім йшла піхота. Люди тікали і ховались, хто де міг. Під час такого обстрілу моя бабуся, на той час тринадцятирічна дівчинка Настя, побігла зі своїми рідними в ліс. Дуже близько біля неї розірвався снаряд і відірвав їй ногу. Німецькі піхотинці після артобстрілу йшли шеренгою через село, через городи і добивали поранених. Вони побачили скривавлену дівчинку, але вона вдала із себе мертву. Тому фашисти вирішили, що не варто тратити на неї патрони, і пішли далі. Таким чином бабуся Настя залишилась живою, але без ноги.

Проте вона знайшла в собі сили жити у селі звичайним життям. Вийшла заміж, народила трьох дочок і мала шестеро внуків і одну внучку. Це була дуже добра, позитивна і лагідна людина. Навіть старенькою, маючи замість ноги протез, вона робила будь-яку роботу і в хаті, і в городі – прала, білила, навіть картоплю копала. А пироги пекла такі, що одним можна було наїстись на цілий день. Майже всі онуки, коли вже стали батьками, своїх дочок назвали Анастасіями на її честь.

Пішла з життя бабуся Настя у 80 років, залишивши по собі світлі та добрі спогади рідних.

«Ми почули голос із могили»

Рівнянка Марія Таргоній, яка народилася в Рівному 1935 року, має багато спогадів про той час, коли наше місто було окуповане фашистами. Про один з них вона розповіла кореспонденту «7 днів»:

– Дідівська, гарна така, хата стояла на Грабнику. Наша родина оселилася в ній 1909 року. Дід був сторожем кладовища і наглядачем Стефанівської церкви. Пізніше його місце зайняв мій тато, Микола Самойлов. По сусідству з батьківською хатою на нинішній території Покровського собору стояв будинок поляків Остаповичів. Я товаришувала з їхньою онучкою Ядвігою, ми часто з нею гуляли по Грабнику. Для нас це було звичне місце, перед яким ми не мали жодного страху. Та все ж одного разу ми не на жарт перелякалися. 

На кладовищі й нині є могила, де похована людина на прізвище Зеленко, до неї досі навідуються правнуки. 

У роки війни біля неї стояла величезна дубова лавка і була огорожа з кущиків. Ми з Ядвігою підішли до тієї могили, аж раптом чуємо звідти голос: «Дєвочки, здесь нємци ходят?» То, виявилось, військовополонений, який втік із казарм, що були неподалік, сховався під лавкою. Я відповіла, що німецький патруль стоїть в іншому секторі, де німці ховали своїх. Потім він попросив нас принести щось поїсти. Прибігаю додому, витягла з великої бочки квашені огірки, вхопила кусень хліба. А баба мене питає: «Ти кому це несеш?» Та я побоялася розповісти і сказала, що ми граємось на вулиці і хочемо їсти. Ядвіга ж розповіла своєму батькові правду. Той сказав це моєму. Їм вдалося того чоловіка переправити в село, у Симонів. І він був не єдиним, кого так врятував мій батько.

Чи не найстрашніший зі спогадів дитинства – це гори понівечених і розпухлих від голоду тіл військовополонених. На кладовище їх везли з військових казарм через дорогу. Там німці тримали полонених. Їх було так багато, що хоронили тіла у братських могилах. Наша сім’я, Самойлових, якщо бачила серед них живих, то батьки забирали їх і переправляли в ближні села.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
2 + 1 =
More information?

Ризикну порушити спірну тему про балкони та лоджії. Спершу їх будують, а поті... Далі

 «Це – на убогих», – казав мій дід, збираючись до церкви і кладучи в кишеню дрібДалі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?