Архів новин

У медичних закладах Рівного працюють справжні авторитети | Газета 7 Днів

У медичних закладах Рівного працюють справжні авторитети

10.05.2018 14:23
Переглядів:1154

На календарі акушерок 5 травня, а медсестер 12 травня червоним кольором. Нещодавно наші кореспонденти побували у лікувальних закладах міста і познайомилися з представницями цих благородних професій.

Медсестра з трьома освітами і ступенем магістра

Ірина Саванчук народилася в переддень Міжнародного дня медичної сестри і стала медсестрою. Вона віддала медицині вже понад два десятки літ.

Ірина єдина у Рівному серед медсестер, хто удостоєний високого звання «Заслужений працівник охорони здоров’я України». Доброзичлива, активна в житті жінка працює головною медичною сестрою в Рівненському обласному клінічному лікувально-діагностичному центрі ім. В. Поліщука. Нині в підпорядкуванні Ірини Саванчук 174 медичні сестри. 

– У нас немає керівника і підлеглого, у нас повна співпраця,– так вона каже про свій прекрасний колектив медсестер.– Такого злагодженого сестринського колективу в нас не було б, якби нас не підтримувала адміністрація закладу.

Родом Ірина Саванчук із Костополя. Ще в дитинстві мріяла стати медсестрою, то після школи вступила до місцевого медичного училища і закінчила його, отримавши професію «акушерка стаціонару». В 1990 році її взяли на роботу акушеркою до обсерваційного відділення Рівненського пологовому будинку № 2.

– Коли після училища прийшла в пологовий будинок, то вже в перші місяці відчула, що це моя професія,моє місце,– каже Ірина Саванчук. 

Та вона не з тих людей, які зупиняються на досягнутому. У 1998 році перейшла в діагностичний центр, а через два роки стала тут головною медичною сестрою. 

– Під час роботи головною медсестрою я здобула ще дві вищі освіти – в Рівненському медичному коледжі закінчила бакалаврат, а в столиці здобула ступінь магістра з управління інноваційною діяльністю,– розповідає Ірина Саванчук.– Всі нові знання знадобилися в роботі, оскільки серед обов’язків головної медсестри не лише інфекційний контроль, але й багато організаційних заходів.

Ірина Олексіївна активна не тільки на роботі, а й поза нею. Ось уже декілька місяців вона займається скандинавською ходою. Щоранку о 5:30 разом із подругою проходить по шість кілометрів. Після цього повна сил і енергії вона однією з перших приходить о сьомій ранку на роботу. Незважаючи на насичений графік, Ірина Саванчук знаходить час для домашньої роботи, для захоплень, а головне – аби побавитися з трирічною онучкою Євою.

На вибір фаху вплинули гени

36 років Людмила Товкач дарує рівнянкам радість материнства.

 

При появі нового життя дуже важлива роль медичного працівника, передусім акушерки. П’ятого травня люди цієї професії відзначали Всесвітній день акушерки. Напередодні ми завітали до Рівненського пологового будинку, де познайомилися з акушеркою Людмилою Товкач. Її ніжні руки вже 36 років допомагають малюкам з’являтися на світ. Скільки немовлят народилося завдяки її професіоналізму, чуйності та відповідальності, важко й полічити.

– Я і не знаю, як можна порахувати всіх, та й пологів було колись більше, ніж тепер,– каже акушерка Людмила Товкач.– Зміна тривала 12 годин, і народжувалось за цей час 10–15 діток, а тепер за 24 години – троє, п’ятеро, рідко коли шестеро.

Стати акушеркою Людмила Іванівна міряла з дитинства: певно, велику роль зіграли гени.

– Мій дід був фельдшером у селі Морочне Зарічненського району, звідки я родом. А тьотя в Польщі працювала акушером-гінекологом. З раннього дитинства я дуже любила медицину. В селі біля амбулаторії була яма, куди викидали старі шприци, відкриті ампулки, то я з ними могла цілий день бавитись. Мене звідти не могли додому забрати, навіть щоб нагодувати.

У 1982 році Людмила Іванівна закінчила Костопільське медичне училище.

– 1 квітня було 36 років, як я працюю акушеркою,– розповідає Людмила Товкач.– Починала в нинішньому перинатальному центрі, коли він ще був єдиним на все місто пологовим. У нашому ж пологовому будинку працюю практично з дня його відкриття. 

Є в Людмили Іванівни породіллі, в яких вона приймає вже не першу дитину. Так було і в день нашого спілкування: у неї народжувала рівнянка, у якої вона шість років тому приймала малюка. Таким мамам вона радіє, як рідним. 

А ще у її роботі чимало цікавих історій з життя молодих татусів.

– Тепер практикуємо партнерські пологи, а раніше чого тільки чоловіки не вигадували, аби бути ближчими до своїх рідних. От колись один татко разом зі своїм другом рвав бинт і на землі «писав»: «Я тебе люблю, дякую за доню». А ще про один випадок не можна згадувати без сміху. Родзал на другому поверсі. Щойно жінка народила, я тримаю в руках її дитину і чую за спиною: «Ура!» Повертаюся, а за вікном на дереві сидить щасливий татусь. Яскравих і позитивних моментів було дуже багато. 

Ще Людмила Іванівна відзначає: в пологовому будинку надзвичайно дружний колектив – справжня родина. Саме завдяки цим людям тут пізнають щастя материнства тисячі рівнянок.

 Людина-сонечко

«Відсовуєш особисті проблеми на другий план і з усмішкою йдеш до пацієнта»,– так ця медсестра визначає своє життєве і професійне кредо.

Чуйна, розумна, толерантна, інтелігентна, з лікарським складом розуму, справжній професіонал своєї справи. Так відгукуються про дільничну медсестру, яка працює в колишній поліклініці «Північній» з часу її відкриття у 2001 році (нині – центр первинної медико-соціальної допомоги «Північний»),– Ліну Чуприну. Свою колегу медики центру називають не інакше як «наше сонечко».

Про свою роботу Ліна Яківна може говорити багато, вона пам’ятає більшість пацієнтів з усієї майже двотисячної дільниці:

– Я не лікар, а лише його помічник. А найприємніше в моїй роботі, коли людина одужує після хвороби. Свого часу я працювала медсестрою в маніпуляційному кабінеті. Це жива робота, де на твоїх очах стан людини поліпшується. Робота у дільничної медсестри більш паперова, статистична. Але часто доводиться також відвідувати пацієнтів удома. А люди трапляються дуже цікаві, непересічні, розумні, талановиті! Часто в квартирах можна побачити цілі бібліотеки, музеї. Тоді приходить розуміння, яке було в людини життя. Дуже гірко буває, коли бачиш, що старенькі люди залишаються самі. Вони вбирають у рамки дитячі малюнки своїх дітей, ставлять їх на найвиднішому місці й усім показують, ніби хочуть переконати, що вони не самотні. Такі речі проймають до глибини душі,– ділиться сокровенним Ліна Яківна.

Та спілкування з людьми – це ще й найскладніша частина роботи медсестри. Адже іноді буває дуже непросто знайти спільну мову з пацієнтами. «Для мене важливо, щоб спілкування з людиною було на рівні, щоб це було справедливо, культурно, чого в нинішній час досягти дуже складно,– каже Ліна Яківна.– Буває, відсовуєш особисті проблеми на другий план і з усмішкою йдеш до пацієнта».

Ліна Чуприна – оптиміст по життю, тому до нинішньої реформи ставиться з позитивом: «Будь-які зміни завжди тривожать, бо це нове, те, чого ми ще не знаємо. Але такі системи медичного забезпечення працюють у багатьох країнах, то чому це не повинно спрацювати і в нас? Ми вже відпрацьовуємо нові правила, готові до реформи, і технікою належною нас забезпечили. А от пацієнти стривожені: вони бояться залишитися без допомоги, без швидкої, яка приїде будь-якої миті».

Ліна Яківна, розповідають її колеги, ще й дуже гарно співає, організовує туристичні поїздки, займається благодійною діяльністю, зокрема на потреби АТО, і просто любить влаштовувати всім свята посеред робочих буднів. Вона з власної ініціативи часто «нагадує» колегам про їхні іменини, пам’ятні дні невеличкими сувенірами. Або ж просто цукеркою до чаю. Отак вона щодня творить свято для своїх колег. І від цього сама отримує не менше задоволення.

«Важливо, щоб робота була до душі»

Любов Дідушенко працює медсестрою вже 42 роки.

Після закінчення в 1972 році Дубенського медучилища рік працювала в хірургічному відділенні Острожецької районної лікарні (Острожець у той час ще був райцентром), потім у центральній міській дитячій лікарні Рівного. У 1978 році вона з чоловіком переїхала в Чехію, де теж працювала за фахом. А через три роки, відколи молода сім’я повернулася на Батьківщину, і досі, з перервою на декретну відпустку, Любов Іванівна трудиться в дитячій поліклініці на вулиці Грушевського (нині – КЗ ЦПМСД «Північний»).

На 45-ій дільниці (це район 12-ї школи, автовокзалу, частина вулиці Данила Галицького), яка належить до обслуговування лікарки Лариси Літвінчук, поруч з якою трудиться Любов Іванівна, проживає близько тисячі діток. Медсестра пригадує, що найважче було фізично обійти дільницю, особливо в часи, коли масово не працювали ліфти.

– А в самій роботі нічого складного немає,– каже вона.– У нас на дільниці живуть дуже хороші родини. З більшістю в нас склалися гарні стосунки. Маємо чимало батьків, які колись спостерігались у нас дітьми, а тепер ми ведемо їхніх діток. З такими родинами працювати дуже легко і комфортно. Батьки довіряють лікареві, відтак, відмов від щеплень у нас практично немає. Власне моя робота – більше письмова: потрібно вести медичні картки, спостерігати за фізіологічними показниками зростання діток, давати поради щодо грудного вигодовування, введення прикорму, харчування тощо. 

Любов Іванівна каже, що кілька разів мала можливість змінити місце роботи, але для неї дуже важливо, щоб робота подобалася, була до душі: «Тому я тут – працюю з дітками і їхніми батьками. Хочу сказати, що, мабуть, не всім щастить працювати в такому чудовому колективі, як у нас. Доводиться чути, що в жіночих колективах часто виникають якісь непорозуміння, заздрощі, сварки. Це не про нас. Мої колеги, і не тільки медсестри, а й лікарі, і керівництво, завжди з розумінням ставляться до людей. Бо ж усяке в житті буває. В мене свого часу мама хворіла, потрібен був догляд, то я знала, що мене завжди може хтось замінити, виручити».

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
11 + 7 =
More information?

Ризикну порушити спірну тему про балкони та лоджії. Спершу їх будують, а поті... Далі

 «Це – на убогих», – казав мій дід, збираючись до церкви і кладучи в кишеню дрібДалі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?