Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
1
30
31
 
Липень 2018
 

Дитина – не товар Попри це прийомні батьки її забракували і повернули назад в інтернат | Газета 7 Днів

Дитина – не товар Попри це прийомні батьки її забракували і повернули назад в інтернат

12.07.2018 09:52
Переглядів:185

Хто не був у дитячому будинку, той не знає, як воно там бути. Нічого свого. Тримай кругову оборону. Не показуй слабину – затопчуть. Не плач – заклюють. Треба чи не треба – хапай, що можеш. Дівчинку, яка виросла на цих правилах, звати Юля. 

Тепер вона – Юлія Тарасівна і вже допрацьовує останні місяці до пенсії та тішиться внуком, якого недавно подарував їй син. У її колишньому дитбудинківсько-інтернатівському житті попри всі його випробування і складнощі був один по-справжньому щасливий день – коли нові батьки взяли її за руки і повели за собою в нову сім’ю і нове життя. Щоправда, цей день обернувся і найбільшим розчаруванням її життя. Але це було вже потім.

Мама пішла слідом за татом

Юлія Тарасівна не надто пам’ятає ті події і думає, що це й на краще. Одна справа – втратити щось чи когось, до кого ти прикипів душею і не уявляєш собі життя без нього. Інша – коли це ще неусвідомлено. Для Юлі це було неусвідомлено.

Тато в її пам’яті жевріє ледь-ледь. Худий і високий. А риси лиця розмиті. Тільки пригадує вуса, бо вони неприємно кололись, коли тато її цілував. Одного ранку тато пішов і не прийшов. Юлю чогось відвели до тітки, де вона гралася з її дітьми. Їй це було весело, але й тривожно: де її мама й тато, поки вона тут грається? Вона так і згадує свої тодішні відчуття: тривожно. Коли її привели назад додому, тата там не було. Юля допитувалась у мами: де тато, коли прийде? Вона не пригадує, щоб дуже засмутилася, що його нема. Навпаки, було полегшення, що тепер ніхто не колотиме її вусами. 

Минуло зовсім мало часу, як Юля знову опинилась у тітки. Та прийшла за нею в дитсадок і повела не до мами, а до себе.

Цього разу було ще тривожніше. Юля навіть не захотіла гратися з двоюрідними братами й сестрою. Меншого братика вона чомусь так сильно вдарила машинкою по голові, що в нього потекла кров. Тітка накричала на Юлю і поставила її в куток. Щоб вийти, треба було попросити пробачення. А Юля затялась і не просила. Всі полягали спати, а вона стояла в темряві в кутку біля грубки, а потім тихенько сіла і заснула.

Наступного дня тітка прийшла додому в чорній хустині та наступного ранку пов’язала таку ж хустку Юлі і повела в ній у садок. По дорозі вона кільком зустрічним сказала про Юлю незвичне слово «сирота».

Промине багато років, перш ніж Юля дізнається про долю своїх батьків. Тато їхав велосипедом на роботу і потрапив під лісовоз. Помер він у машині швидкої допомоги. А мама, залишившись вдовою, вирішила зробити аборт. Вона, виявляється, мала народити для Юлі сестричку чи братика. Термін маминої вагітності був завеликим для аборту, отже, їй зробили його незаконно. У мами розпочалася сильна кровотеча, то вона протрималась після аборту менш як добу та й зробила свою дитину круглою сиротою.

Державні діти

Тітка сама завезла її в дитбудинок. Всю дорогу вона намагалася взяти Юлю за руку, але та пручалась, не давала, ховала руки за спину. Та коли в кабінет директорки прийшла якась величезна дебела жінка і сказала: «Пішли зі мною в групу», Юля сама вчепилась у тітчину руку, наче кліщ: «Не піду!» Вона заховалась у широкій тітчиній спідниці-кльош у неї за спиною, і дитину насилу відірвали від тої спідниці. Тканина аж тріснула, а Юля злякалася, що порвала спідницю й зробила тітці шкоду, тому й випустила спідницю з рук сама. Отак почалося її сирітське життя в дитбудинку.

Яке воно було, Юлія Тарасівна згадує неохоче. «Як у безправної істоти, за яку нема кому заступитися»,– каже. Про тих, хто її ображав, вона не каже нічого. Згадує тільки хорошу тьотю Катю. Вона завжди підливала Юлі додаткові півпорції рожево-сірого тягучого напою, що називався кисіль. Юля дуже його любила. Тоді. Тепер терпіти не може. 

Одного разу тьотя Катя навіть дала Юлі подарунок, бо це було перед якимсь святом, і тьотя Катя сказала, що взяла відгули, аби підготуватися до свята. Подарунком був твердий брикет сухого концентрату, з якого варили кисіль. Юля тишком-нишком гризла цей твердий брикет аж три дні. Оце було щастя!

Декілька разів Юлю навідувала тітка. Її, мабуть, гризла совість, що здала племінницю в сиротинець, бо тітка приносила цукерки і пряники. Дівчатка з групи вже чекали Юлю під дверима тої кімнати, де в дітей відбувалося побачення з ріднею, і тягнули до неї руки: «Дай!» Не дати було неможливо. Поб’ють. То Юлі з тих передач перепадало мало що.

Найкраще було влітку. Персоналу ставало менше – йшли у відпустки. Групи зводили по дві в одну. Виховательки дивились за ними погано. Діти гасали по великій території практично без догляду в пошуках підножного корму. Як їхні животи витримували таку кількість недозрілих зелених вишень, порічок, яблук, слив та смородини, Юлія Тарасівна й досі не розуміє.

В останнє літо перед школою вихователька знайшла Юлю на вишні, зняла звідти, критично оглянула її ситцеве, вицвіле на сонці до незрозумілого кольору платтячко, струсила з нього прилиплу вишневу кору й повела до директорки в кабінет.

Других батьків не буває

Там сиділа симпатична пара. Обоє взялися привітно розглядати Юлю, а жінка протягнула їй шоколадку «Оленка». Це був такий щедрий подарунок, таке диво, наче на дитбудинок спустився космічний корабель з марсіянами. Юлія Тарасівна досі пригадує, як щасливо затремтіло в неї в животі. Вона стала обдумувати, як зробити так, щоб з’їсти самій хоч половину шоколадки, тому спочатку пропустила дуже важливі слова директорки. «Юля! – сердито гукнула та, повторюючи своє запитання.– Ти зрозуміла, що я кажу? Це – твої нові мама й тато».

Директорка дозволила їй не повертатися в групу. Юлині речі пішла збирати вихователька, а дівчинка всілась на канапі в коридорі між тими чоловіком і жінкою і стала відповідати на їхні запитання, заодно заковтуючи великі шматки шоколадки. Коли шоколадка скінчилась, Юля взялась облизувати солодкі пальці, а потім витерла їх подолом платтячка. Жінка на те скривилась. 

І Юля зрозуміла промашку. Це був перший випадок, коли нова мама показала своє невдоволення нею. Вони спочатку їхали на автобусі, потім на поїзді, а потім на трамваї. Це був Львів. Юлю витримали там усього півтора місяця.

Вона пригадує, що перші два дні – субота й неділя – були щасливі. Дівчинку повели в магазин «Дитячий світ» і купили їй два ситцеві костюмчики: один – з шортами, а другий – зі спідничкою. Купили також сандалі і капронові стрічки в коси. А також покатали на каруселі і погодували морозивом у кафе. Вранці наступного дня Юля звично заплелася сама і вдягла новий костюмчик. Нова мама, побачивши це, знову скривилась, але вже не промовчала, а сказала: «Новий одяг вдягнеш на вулицю, а вдома можна ходити в старому». Дівчинка з жалем зняла чудову спідничку з жовтими півниками на зеленому тлі й надягла своє вицвіле дитбудинківське плаття. Та нова мама на цьому не заспокоїлась. Її роздратували ще й криві Юлині кіски. Боляче смикаючи дитину за волосся, вона її розплела, зробила бездоганно рівний проділ і туго заплела знов.

Нові тато й мама пішли на роботу, а вона вперше залишилася у квартирі сама. Юля не могла повірити своєму щастю – це все її. У неї знову є сім’я і дім. Є мама й тато. Її аж розпирало. Вона акуратно торкалась речей, гладила їх, приміряла перед дзеркалом мамині туфлі. Їй найбільше хотілося, щоб усе це побачили її подружки з дитбудинківської спальні на 12 дівчаток.

До обіду, коли мама обіцяла прийти її погодувати, Юля встигла зголодніти. Вона й сама не зогледілась, як з’їла все печиво, що було у вазі на кухонному столі.

Мама аж змінилась на лиці, як це побачила. Що вона їй тільки не казала. І що вона залишила без вечері маму й тата. І що коли людина бере щось без дозволу, то вона злодій. І ще багато чого. Юлія Тарасівна все те дослівно зараз вже й не може передати. Але вона вже тоді відчула, що мама – насправді не мама і ніколи не буде нею. 

«Виховні години» стали повторюватись часто. Бо як дитина не старалась не сердити маму, та шкода робилась сама собою. То Юля розбила глечик. Ні, вона не впустила його. Навпаки – тримала дуже міцно. Але перечепилась, упала, і від глечика в руках залишилося тільки вушко. То порвала намисто. То не втрималась і з’їла яблука з тої самої вази, що й печиво. Тато намагався несміливо захищати Юлю від маминих строгих нотацій, та в нього не дуже виходило…

До школи дівчинка пішла в інтернаті в іншій області. Тато й мама здали її назад, як річ, що не підійшла. Відтоді вона точно знає: других батьків не буває. Мама – одна і тато – один. Вони хочуть, щоб ти з’їла побільше яблук і печива, і радіють, коли ти їси. 

А другі батьки – це мачуха й вітчим. Їхні яблука застрягають у горлі.

Мачуха залишається мачухою навіть після смерті

Але це ще не все. Другий тато розшукав Юлю через багато років, коли вона вже працювала за направленням інституту на заводі в Рівному. Він виношував цей намір аж два роки після смерті дружини. Ще за життя Юлина мачуха змусила чоловіка підписати заповіт на львівську квартиру на користь своєї племінниці. Та обіцяла, що догляне за це тітку й дядька. Але після тітчиної смерті вона жодного разу не провідала тітчиного чоловіка, хоча тому й дуже потрібна була чиясь увага і турбота. Чоловік став діабетиком, переніс два інфаркти, схуд до невпізнаваності й сам собі колов інсулін. Він порадився з юристом і дізнався, що вправі змінити заповіт, який підписував разом з дружиною. Принаймні, на свою половину квартири. Для цього колишній вітчим і знайшов Юлю.

Він прожив після того, як здійснив свій намір, недовго. Притому два з чотирьох місяців, що залишалися до смерті, провів у лікарні. 

Юля їздила до Львова щосуботи. Як вітчим був удома, то прибирала в квартирі, варила каструлю борщу на весь тиждень, ліпила голубці чи вареники. А ні – провідувала в лікарні. Вона й поховала його, не випоминаючи йому тієї давньої дитячої образи.

Коли через рік вона разом з племінницею мачухи продала львівську квартиру й отримала за свою половину гроші, то насамперед зробила за них пам’ятник для вітчима. А решту поклала в банк.

Сподівалася, що житиме на проценти. Отримувала їх, проте, недовго. Банк лопнув, і гроші пропали, наче їх і не було. Юлія Тарасівна вважає, що це цілком закономірно – мачуха пошкодувала їй свою квартиру, як колись пошкодувала яблуко, чи печеньку, чи дешеву ситцеву спідничку з жовтими півниками на зеленому тлі.

 

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
2 + 5 =
More information?

Ризикну порушити спірну тему про балкони та лоджії. Спершу їх будують, а поті... Далі

 «Це – на убогих», – казав мій дід, збираючись до церкви і кладучи в кишеню дрібДалі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?