Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
24
25
26
27
28
29
30
 
Вересень 2018
 

Війна війною, а зуби лікувати треба | Газета 7 Днів

Війна війною, а зуби лікувати треба

13.09.2018 11:48
Переглядів:620

На сході України в умовах бойових дій це абсолютно безкоштовно роблять рівненські стоматологи-волонтери. Це їхній вклад у нашу боротьбу, причому не менш важливий, ніж якби виготовляли зброю чи подавали патрони.

Про Олега Бойка я вперше почула 2014 року. Тоді в Рівному дуже потужно діяли волонтерські організації. Волонтери займалися збором речей, продуктів, медикаментів, води, технічних засобів, навіть ремонтували бойову техніку. Саме в контексті ремонту одного БТРа я почула ім’я Олега.

Волонтерська організація «Допомога Армії – Рівне» шукала зварника, який би зміг зварити захисну решітку до бойової машини. Свої послуги запропонував молодий чоловік. Коли він взявся за роботу, хтось сказав: «Та це ж стоматолог Олег Бойко…»

Уже третій рік Олег їздить у зону АТО, аби лікувати бійцям зуби. Але саме з питання про ту його роботу зварника я розпочала з ним розмову тепер, через чотири роки.

– Тоді на сході відбувались активні бойові дії,– каже Олег.– Дуже хотілося чимось допомогти нашим захисникам, тому шукав будь-яку можливість стати їм у пригоді. А зварювання завжди було моїм хобі, тому й прийшов допомогти. Пізніше, в 2015 році, почав їздити на схід з іншою місією – за своєю основною професією. Згодом почав організовувати поїздки рівненських лікарів, які хотіли там попрацювати. Адже їхати в невідомість самому погодиться не кожен. А з людиною, яка була там і знає, куди їхати, легше. 

З часом, як з’ясувалося, робили ми це паралельно. Михайло Яцентюк, ще один рівнянин, також їздив до АТО як лікар-стоматолог і організовував групи лікарів-волонтерів.

На зустріч з рівненськими «бойовими» стоматологами я напросилася незадовго до їхньої чергової поїздки в Карлівку, що на Донеччині, в тамтешній «домик». Так ніжно вони називають будиночок, де міститься волонтерський стоматцентр. У ньому нині лікується десь 70% фронтовиків. У «домику» є стаціонарне стоматологічне обладнання, якому може позаздрити багато стоматологічних кабінетів. При центрі є ще чотири мобільні стоматкабінети, які їздять по передовій. Ну а кабінет у «домику» ніколи взагалі не пустує. Туди приїздять стоматологи з усіх куточків України, і пацієнтів у них вистачає.

Олег познайомив мене зі своїми колегами-стоматологами Юрієм Сливою та Михайлом Яцентюком.

– Спочатку я їздив з пересувним стоматкабінетом,– розповідає Олег.– Але туди-сюди «ганяти» його було невигідно. Залишати там теж було проблематично, адже відповідальність за нього ніхто на себе не візьме. До того ж, як з’ясувалося, пересувний кабінет може чи їздити, чи ні, та всі його шукають і знаходять, отже, приїжджають до нього самі.

Тому й виникла ідея створити стоматологічний стаціонарний центр у Карлівці. Адже це містечко розташоване майже посередині лінії фронту. Керівником стаціонарного кабінету став запорізький стоматолог Ігор Ященко. Він практично постійно буває в «домику», слідкує за матеріальною і технічною частиною, керує логістикою лікарів (відвезти, привезти їх до потяга). І, як виявилося, це було дуже зручним рішенням. Тепер лікареві потрібно лише добратися туди. А там вже є все для роботи. 

Робочий день у «домику» починається о восьмій ранку, а закінчується іноді далеко за північ. Стоматологи працюють до останнього пацієнта.

– У нас був трохи інший графік роботи, ми інколи працювали до 4-5-ї ранку,– вступає в розмову лікар-ортопед Юрій Слива.– Вдень працює терапевт, а ввечері починаємо працювати ми, ортопеди. Це трохи складніше. Бо, щоб поставити зуби, потрібно, щоб ротація в нас була до місяця. Треба ж зробити відтиски зубів, відправити їх у роботу. З цим нам допомагають зубні техніки і волонтери з усієї України.

Михайло Яцентюк спочатку в листопаді 2014 року поїхав до зони АТО добровольцем з «Правим сектором». Там зрозумів, що за своєю спеціальністю може бути набагато кориснішим. Тож навесні 2015-го вже вирушив на позиції у статусі стоматолога. З друзями на базі 5-го батальйону ДУК «Правий сектор» добули стоматологічне крісло і почали працювати.

– Одного разу на базі був вибух, аж вікна повибивало,– розповідає Михайло.– Саме тоді я одному бійцю зуб виривав, «вісімку». Ми працюємо, штукатурка сиплеться. А боєць при тому всьому болю забув, де він є,– за зброю і до вікна. Я його спіймав і назад посадив. Кажу йому: «Війна, війною, а “вісімка” за розкладом».

– Чи доводилося потрапляти під обстріли?

– Карлівка розташована в доволі безпечному районі, тому там тихо,– наголошує Михайло.– А ось із пересувними стоматкабінетами ми можемо виїжджати й на передові позиції. Коли в одному підрозділі багато бійців, які потребують стоматологічної допомоги, або бійців не відпускають до нас у Карлівку, тоді ми їдемо до них. Тож інколи буваємо в дуже гарячих точках, наприклад в Авдіївці. Однак стоматологів бережуть. Якщо назріває щось недобре, то нам кажуть: «Ноги в руки і бігом звідси».

– Бійці бояться стоматологів?

 В один голос чоловіки відповідають: «Бояться». Навіть кажуть: «Нам легше пережити обстріл, ніж сісти у крісло до вас»,– розповідає Юрій.– Але цю боязнь можна переломити дуже швидко. Пояснюємо їм, що ніхто не їде туди, щоб мучити їх, що там ми працюємо в кращих умовах, ніж на мирній території. Не всі приватні кабінети мають те, що є в Карлівці. Та й відбір лікарів серйозний: нікого без досвіду працювати там не допустять.

Для прикладу, є в нас лікар зі Львова Мирон Угрин. До нього у Львів на платне навчання збираються стоматологи з усієї України. А він зі своєю бригадою лікарів приїжджає на передову і ставить бійцям імпланти. Хоча це найбільш вартісна в стоматології справа, бійцям їх встановлюють безкоштовно. Десь до 1000 імплантів уже вживили воїнам у Карлівці.

– А військові стоматологи приїжджають до бійців?

– Так. Були неприємні ситуації, коли приїжджав на позиції пересувний стоматкабінет від Міністерства оборони. Побуде день-два – і додому,– розповідає Олег.– Щось їм не так, незручно. А волонтери їдуть туди, знаючи, що нічого там не зароблять. Інколи працюють всупереч трудовим нормам. А штатний стоматолог чи робить щось, чи ні, та вислуга йде і зарплата – теж. 

– Як ваші рідні ставляться до того, що ви їздите на схід?

– У першу свою поїздку я посварився з батьками,– признався Юрій.– Дружина до цього поставилася спокійно, а ось батько… Він у мене незадовго до цього переніс інсульт, а мама взагалі лежача. Батько тоді казав: «Ти кудись їдеш допомагати чужим, а в тебе вдома свої хворі, яким потрібна допомога». Але бійці, кому я ставив коронки, йому дзвонили, дякували. Один навіть зняв зі своєї машини прапор – прострелений і трохи обгорілий… Бійці підписали його і зі словами «Передай від нас своєму батькові» віддали прапор мені.

Михайло продовжив розповідь друга:

– У мене трохи інша ситуація. Від самого початку і до цього року була величезна підтримка родини. Але вже цього року мене категорично не хочуть відпускати. Можливо, через те, що бачать результати: там ніщо нікуди не рухається. 

Олег підсумовує: 

– Через «напряг» у родині багатьом лікарям зараз доводиться обмежувати свої поїздки в зону АТО. Молоді приїжджає багато, але це початківці без серйозної практики. Їм дозволяється лише асистувати досвідченим лікарям. Тому ми будемо дуже раді, якщо до нас долучаться професійні стоматологи. Головне туди добратися, а там зустрінуть і допоможуть. 

– Були цікаві моменти, що запам’яталися?

– Це було ще в 2015 році,– згадує Юрій.– Нам одного разу передали з Києва готові «зуби» (коронки). Це було в останній день мого перебування на базі. Якщо я поїду і їх не заберу та не поставлю, бійці залишаться без коронок.

– Ще проблема, що бійця можуть перевести кудись,– перебиває Михайло,– то потім шукай його. Там треба діяти дуже швидко – спіймав, зняв мірки, поставив.

– Швидкісний потяг прибуває на станцію, до якої кілометрів 70, вночі,– продовжує Юрій.– Щоб забрати передачу, виділили мені машину і трьох бійців. Дорога повністю розбита, їхали майже у повній темноті. GPS-навігатор завів нас у якийсь тупик. Вийшли з машини і опинилися ніби в ямі. Роздивившись, зрозуміли, що зверху проходить колія. Часу було вже обмаль, тому вирішили далі бігти вздовж неї. Пробігаємо трохи – бачимо ешелони з технікою. Зраділи, що хоч у той бік бігли. Нам показали, де вокзал, і ми таки встигли до приїзду потяга. Але на цьому наші пригоди не закінчилися. Потяг стоїть на тій станції дві хвилини. Ми до вагонів, провідників нема… Стукаємо по всіх вагонах, а тут вже оголошують, що потяг слідує далі. Я кричу: «Нікуди він не піде, поки ми не заберемо коронки». Став у дверях і не даю їх зачиняти. Врешті-решт знайшли ми тих провідників, які привезли для нас передачу. Але двері довелося ремонтувати після того, як ми їх тримали. А ми швиденько до своєї машини – о четвертій ранку «висмикуємо» бійця і ставимо коронки.

– А в нас у крайню поїздку,– вступає Олег Бойко,– одному бійцю так пощастило, що ми приїхали з ортопедами і техніками (зубні техніки бувають не в кожній ротації, – авт.). Під час обстрілу в нього випала вставна верхня щелепа. Обшукав її, землю «перерив», але так і не знайшов. Ходить без зубів, а тут ми… За два дні зробили йому щелепу, боєць аж розквітнув.

Олег своєю розповіддю зачепив болючу для Юрія, як завідувача ортопедичного відділення обласної стоматполіклініки, тему:

– Обласна рада виділяє кошти для протезування воїнів АТО. Гроші дають, а накази на безкоштовне протезування – старі. За ці гроші ми маємо право ставити безкоштовно атовцям лише металеві зуби. Приходять до нас молоді чоловіки, а ми їм металеві коронки… Тож ми добиваємося відміни тих старих норм. Намагаємося достукатися до міністерства, щоб переглянули їх, бо там чомусь вважають кераміку якоюсь супердорогою конструкцією.

Час за розмовою сплив дуже швидко. Ще довго можна було б сидіти і розмовляти з цими чудовими людьми. Але я розуміла, що вони зібралися не лише для того, аби згадати зі мною пережите. Тому подякувала за зустріч, а наостанок Михайло підсумував нашу розмову так:

– Може, нас хтось вважає диваками, якимись неправильними людьми. Чи думає, що їздимо туди, бо нам тут нема що робити. Хай собі думають. Ми то знаємо, чого туди їздимо. Атмосфера там зовсім інша, ніж тут. Там або біле, або чорне. Напівтонів – нема. В нас у цивільному житті друзів практично не залишилося. Якось самі собою «повідпадали». Всі друзі – ті, з якими ми робимо спільну справу.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
1 + 9 =
More information?

Ризикну порушити спірну тему про балкони та лоджії. Спершу їх будують, а поті... Далі

 «Це – на убогих», – казав мій дід, збираючись до церкви і кладучи в кишеню дрібДалі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?