Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
1
2
 
Вересень 2018
 

Партизанський день | Газета 7 Днів

Партизанський день

28.09.2018 09:12
Переглядів:180

Це особлива дата для Рівного, адже наше місто було під час війни у центрі партизанського руху.

Щороку Рівне вшановує подвиг партизанів і підпільників, які під час Другої світової війни вели боротьбу проти нацизму в тилу ворога. Прикро, що з кожним роком до партизанського монумента на площі Перемоги приходить все менше ветеранів. Ми катастрофічного втрачаємо ветеранів, реальних учасників руху опору. Динаміка цих втрат дуже стрімка: якщо 2005 року в місті проживало 89 партизанів, 2008 вже 61, 2010 – 47, 2017 – 11, а сьогодні – тільки 9.

 Відповідно до Указу Президента України 22 вересня в Україні відзначають День партизанської слави.

 Починаючи з 2005 року міська влада, віддаючи шану ветеранам-партизанам, надає їм матеріальну допомогу. Якщо в 2005 році її розмір становив 30 гривень, то тепер це сума 400 гривень плюс солодкі подарунки.

Цього року партизанський день у Рівному традиційно розпочався біля монумента Партизанської слави, добратися куди знайшли в собі сили тільки троє з дев’яти ветеранів-партизанів нашого міста. Після покладання квітів до монумента вони змогли поспілкуватись і згадати пережите в терцентрі, куди з допомогою соціальних працівників приїхали ще двоє ветеранів. У «Світлиці» терцентру для них накрили столи й підготували концерт. Саме тут спогади ветеранів почув і кореспондент «Турботи».

Допомагали Ковпаку форсувати Горинь

– У 1943 році, коли почалася так звана рейкова війна,– розповідає ветеран Другої світової війни, 93-річний Володимир Дем’янович Легкий,– наш загін, Бринського, був на відрізку залізниці Лунінець-Сарни. Ми підривали мости на Горині, Случі, розгромили німецький гарнізон. Коли до нас у загін приїхав Ковпак, то ми допомагали його загону переправитися через Горинь. Він зі своїми бійцями форсував річку, а ми в цей час тримали оборону, вели бій цілу ніч.

Ветеран згадує, що ця подія відбулася неподалік станції Біла Дубровицького району. З болем і в той же час із гордістю чоловік каже, що без жертв не обійшлося. У тому бою втратили декількох бійців, але завдання виконали. А ще він пригадав, як зробили фашистам «подарунок» у Століні (Білорусь).

– Ми розгромили німецьку жандармерію, а за Століном був фільварок, де німці тримали велику рогату худобу, яку планували відправити до Німеччини. То ми забрали ту худобу і пригнали до нашого штабу. Корів роздали людям – мешканцям сіл тодішнього Висоцького району. А декілька корів залишили при штабі. Мобілізували доярок, молоко брали для хворих чи поранених бійців.

Партизан пригадав і ще один нестандартний трофей, коли його загін розгромив біля Дубровиці спиртзавод. Тоді продукцію заводу забрали й віддали до санчастини.

Після визволення Рівненщини Володимир Легкий пішов на фронт – у третю бронетанкову армію Першого українського фронту, з яким брав Берлін.

Молодість може все

 

У цьому переконана ветеран Другої світової війни, 95-річна рівнянка Софія Йосипівна Мельник.

– Я була в зведенні Малікова, а загін наш носив ім’я Молотова,– пригадує жінка.– Працювала я там медсестрою, хоча спеціальної освіти у мене не було. В 1941 році закінчила десятий клас, а тут війна. До загону мене зарахували бійцем та закріпили за санчастиною. Спочатку я там була одна, а потім прийшли ще дві дівчини. У загоні я була весь 43-ій рік. Ходила разом із хлопцями на завдання. Це було в Житомирській області. Завдання такі: йде рота підривна, а мене беруть із собою як медсестру. Підривають мости, залізницю. Як когось поранять, то я йому надаю медичну допомогу. Буває, що тягнула на собі поранених на великі відстані.

Це не можна переказати, то був страшний час. Мені ще зараз вночі може снитися, що боєць кричить: «Сестричко, допоможи», а тут вже кишки в нього з живота випадають. Не можу навіть згадувати, так це страшно. Бо це була дуже страшна робота. Але молодість може все. Бачите, дожила до 95 років.

 

Розповіла ветеранка, як фашисти загнали їхній загін у пінські болота, що на території Білорусі. Там в оточенні вони два місяці жили на одних чорницях. Потім з Москви надійшов наказ маленькими групками пробиватися з оточення.

– Вийшли, зустрілися в Житомирській області біля міста Овруч. Об’єдналися з фронтовиками і дійшли до Південного Бугу. А там уже жінкам та інвалідам сказали, що можна їхати додому, якщо та територія була звільнена від німця. Це був початок 1944 року. Я приїхала до Новограда-Волинського, звідки була родом. Батьків живими не застала, їх розстріляли.

Доля завела Софію Йосипівну до Рівного, яке стало їй рідним домом. 28 років вона пропрацювала вихователем у дитячому садку.

Аби врятувати дітей, забрала їх до партизанів

– На завдання йшли мої старші брати і брали мене з собою,– ось так розпочинає свою розповідь 86-річна рівнянка Надія Максимівна Пастухова.– Брати були в розвідгрупі: одному було 20 років, а іншому – 17. Мене приводили на вокзал, щоб уважно дивилася та запам’ятовувала, які й куди ешелони йдуть з німцями та зброєю. Мені було це легше зробити, бо на дитину не звертали уваги. Цю інформацію розповідала братам, а ті вже потім разом зі своїми товаришами підривали поїзди.

Жінка розповідає, що їй було тоді всього 12 років. Звісно, боялася, але страх перемагало бажання допомогти Батьківщині.

Народилася Надія Максимівна 9 травня в селі Берестя Дубровицького району у багатодітній сім’ї.

– Декількох моїх братів німці розстріляли, а батька ще з одним братом повісили. Мама була в партизанському загоні, то забрала нас, малих, із собою. Голодували, жили в землянках, ішли в ліс із такою мукою – болотами, голодні, голі. У нас нічого не було. А вже як прийшли в загін, то роздобули там шинельки. Хоч одягнулися. Ми були в загоні Бегми. Він розташувався в лісі на місцевості, що називалась Озери. Пам’ятаю, що там був ще великий панський маєток. Нас було багато, але доля нещаслива. Вже нікого з тих людей немає, одна я залишилась.

Надія Максимівна розповідає, що перемогу зустріла в Дубровиці. Працювала в цьому райцентрі в райкомі комсомолу. До Рівного жінка приїхала 1950 року і до пенсії працювала у сфері торгівлі. Нині її гордість – діти та онуки, які вже подарували бабці навіть правнуків.

Наша нація заслужила бути незалежною

 

90-річний ветеран Іван Леонтійович Сацюк родом із Волині. У вересні 1943 року, коли йому виповнилося лише15 років, хлопець пішов в партизанський загін.

– Пам’ятаю всі події тієї війни, але сказати хочу зовсім інше, – говорить Іван Сацюк.– Вважаю, що партизанський рух не тільки допоміг здобути перемогу над фашистами, а й вніс свою лепту в здобуття нашою державою незалежності. Наша нація має право на свою державність. Сьогодні, аналізуючи теперішнє життя колишніх партизанів і своє життя, дуже шкодую, що, мабуть, незабаром буде час, що взагалі забудуть про оці бойові героїчні поді. Про ту тилову війну, яку вели партизани в Другій світовій війні. Сьогодні, коли ми покладали до пам’ятника квіти, людей прийшло дуже мало. Це мене хвилює. Нині відбувається фальсифікація дійсної героїчної історії нашого українського народу. Я хочу, щоб наші нащадки знали правдиву історію про цю війну. Ми всі, партизани, учасники бойових дій, любимо свою рідну землю і гордимося тим, що ми українці і живемо в незалежній державі. Сумуємо разом з усіма українцями за ту війну на сході і її трагічні наслідки. Ми сумуємо, що втратили Крим, частину нашої території.

Молодшому братові дали автомат старшого, що загинув

 

– Я народився в Білорусі: Мінська область, Березненський район, село Орешковичі,– розповідає 89-річний партизан Григорій Никанорович Синяк.– Навкруги мого рідного села великі та густі ліси. Від Борисова до Могильова в нас була суцільна партизанщина. Мені вже пішов 15-й рік, коли в партизани взяли мого батька, який працював лісником. Він гарно знав місцевість, водив загін лісом то в одне село, то в ніше. А потім за батьком пішов і старший брат. Партизанські загони у нас тоді організовували двоє наших односельців – Степан і Володимир Криворотови. У загоні було 30–40 чоловік. Серед них були й жінки з дітьми. Літом було добре: ягоди, козла якого вполюєш. Та наставав час, що не було що їсти, то люди розходилися. Другий командир у нас був Василь Бережний. Гарний був чоловік, родом з Полтави. Він організував славні загони, які були недалеко один від одного.

Спочатку загинув брат Григорія Никодимовича, а потім і батько. На той час сам теж був у загоні.

– Я був у розвідці 12 разів, але зброю ще не тримав у руках,– пригадує Григорій Синяк.– От цей командир каже: «На тобі автомат твого брата, будеш стріляти». Я погодився, але як ішов у розвідку, то без автомата, просто з двома гранатами. Пригадую, як одного разу в Новому Борисові стільки тих німців наїхало – просто жах. Колона прямувала на фронт. Нас у розвідці було четверо. Тоді ж не було телефону доповісти, то я побіг, переплив через ріку, розповів командиру про побачене й отримав дозвіл, що можна підірвати фашистів. Узяв гранату, дивлюся на машину криту, в якій повно німців. Думаю: «Кину, а вони подумають, що то їхня зірвалась». Так і зробив. Бабахнуло все, німці бігали і кричали. Через годину та колона поїхала. А я біля бункера просидів до самої темряви.

Таких героїчних історій із партизанського життя у Григорія Никодимовича буде на цілу книгу. Він пам’ятає, ті дні неначе вони були вчора. А ще про той час нагадають поранення, які він отримав у боротьбі з фашистами.

 Пряма мова

Олена ПЕТРИК, заступник начальника міського управління праці та соціального захисту населення:

– Щороку 22 вересня відзначається День партизанської слави. Ми вшановуємо людей, які своїми мужніми й відважними діями допомагали здобути перемогу. Наше місто щороку вітає ветеранів-партизанів та цінує їхній подвиг. Вперше ми вітали наших ветеранів із Днем партизанської слави в 2000 році. На той час у Рівному ще жило 89 партизанів. Тоді ми всім їм вручили пам’ятний знак. Прикро, але з кожним роком цих людей все менше. От у 2008-му це вже була 61 людина, у 2015-му лише 18, а тепер – всього 9 партизанів. Їхній вік понад 85 років, тому розуміємо, що втрати – неминучі. Але сприймаєш це тільки розумом – не серцем.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
4 + 7 =
More information?

Ризикну порушити спірну тему про балкони та лоджії. Спершу їх будують, а поті... Далі

 «Це – на убогих», – казав мій дід, збираючись до церкви і кладучи в кишеню дрібДалі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?