Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
 
Вересень 2015
 

Була Золота, стала Пирогова | Газета 7 Днів

Була Золота, стала Пирогова

05.09.2015 16:32
Переглядів:44
Зі спогадів Галини Зеленко

zelenko-2005

З кінця 50-х років минулого сторіччя і дотепер невеличка затишна вулиця, що простяглася на лівому березі Усті поруч із залізничною колією, яка перетинає наше місто з півночі на південь, носить ім’я відомого хірурга ХІХ століття Миколи Пирогова. Ну а старожили нашого міста пам’ятають цю вулицю як Золоту, або, як називали її за Польщі, – Злотну. Старі карти міста засвідчують, що до початку ХХ століття вона мала назву Золотіївська, а в 1950-х – Тимошенка.
Понад 80 років тому народилась на вулиці Злотній і прожила тут усе життя рівнянка Галина Олександрівна Зеленко. У її чіпкій пам’яті неповторні картини з далекого минулого постають так само яскраво, як колись зафіксувалися.

rivne-zolota-galya-zelenko

По суботах до школи приходили батюшка, ксьондз і рабин

У спогадах Галини Зеленко вулиця Злотна постає спершу невеличким провулком, який перетинав вулицю Легіонів (тепер Дорошенка):

«Наші хати будувались тут у 20-х роках минулого сторіччя. Жили на нашій вулиці люди різних національностей. Навпроти нас євреї Зальцмани мали свою крамничку. Поруч з нами жила велика сім’я Корженевських. Дід Антон Корженевський, якого ми звали Фантусем, був дуже набожною людиною. Щосуботи він вставав удосвіта й пішки прямував у Корецький монастир на вечірню службу. У 1939 році цю сім’ю вивезли десь у Середню Азію. Другом мого дитинства був Сергій Корнільєв. Згодом він став відомим у Рівному адвокатом. Маєвські мали два будинки. Господар грав у духовому оркестрі. Пан Ковальський за Польщі був “комінєжем” – сажотрусом, але до костелу завжди ходив у капелюсі, що неабияк потішало нас, дітей. Наприкінці нашої вулиці декілька будинків належало родині Гонопків. За Гонопками були городи – власність поляка, який там вирощував квіти і тримав квітковий магазин. Жив на нашій вулиці провізор аптеки, що була на розі вулиць Шосової і Замкової.

Навпроти нашого будинку діяла польська повшехна (початкова) школа, яку розташували в будинку інженера Соболєва. Там я навчалась у першому класі.

Пам’ятаю річку Устю, в якій ми купались, плавали на човнах. Неподалік вокзалу на річці була купальня, де можна було взяти напрокат човен. На Водохреща в річці святили воду, якраз неподалік від того місця, де тепер Рівнеоблводоканал. Це було гарне свято. Польські військові салютували, коли ставили хрест.

Зеленки вагонами відправляли до Польщі м’ясо

Наша сім’я, Зеленків, жила на вулиці Злотній в будинку № 16, який збудував мій дід Єфрем Зеленко. Мій дядько Фіофіл був акцизним на винному заводі, на місці якого тепер Рівнеоблводоканал, а поруч, там, де зараз музичне училище, була “розливня”.

Двоповерховий будинок на Злотній збудував дядько Євген, який працював на пошті. Побудувався на нашій вулиці і дядько Микола, який займався заготівлею м’яса для м’ясокомбінату пана Буйновича у місті Лодзь. Худобу звозили із сіл. Зеленки побудували стайні, які простягались до самої залізниці, і прямо сюди подавали вагони, в які і завантажували продукт для відправки на захід.

Мій батько, Олександр Єфремович, закінчив Рівненське реальне училище і служив у царському війську. При поляках разом із братом Миколою він займався заготівлею м’яса та відкрив на нашій вулиці магазин.

Моя мама, Людмила Антонівна, родом з Олександрії, закінчила гімназію в Дубні. Мої батьки обвінчались 1929 року в церкві, яку називали Сухарувка, бо розташована вона була на сухарному заводі, що поблизу залізничного вокзалу на вулиці Колейовій (дотепер – Кіквідзе).

Любов і музика

Ми з братом Юрком зростали в сім’ї, де панували любов і музика. Вдома мали гітару, мандоліну, балалайку, на стіні висіла маленька скрипочка. Батько грав на всіх цих інструментах, співав романси. В сім’ї ми спілкувались російською мовою, добре знали польську, бабця по мамі розмовляла українською. Я з малих літ вчилася грі на фортепіано у вчительки-польки Перитяткової. Не думалося тоді, що музика стане моєю основною професією в житті. Вже після війни батько виміняв за пляшку горілки у військових, що поверталися з фронту, маленький акордеон, на якому я навчилася грати на слух і по нотах.

Мама працювала білошвейкою, тобто шила постіль, мала елітні замовлення. Таким спокійним і щасливим було наше життя до війни.

Нова влада

Коли німці напали на Польщу, тато відправив нас на село. Ми їхали в напрямку Корця, а назустріч нам мчали зі сходу радянські танки. Нас охопив страх. Тітка Люба стала швиденько знімати із себе золоті персні. Танкісти під’їхали до нас і стали питати, як проїхати на Рівне. Були дуже здивовані, що ми розмовляємо російською. Так ми вперше зустрілись із представниками нової влади.

Згодом ця влада забрала у дядька Миколи все господарство, коней – і він цього не витримав: помер від розриву серця.

Окупація

Найстрашніші часи настали тоді, коли прийшла війна. Під час окупації німці стали створювати у Рівному гетто. Мешканці нашої вулиці, які жили в будинках по лівій стороні, були виселені, а на правій, де жили ми, залишились. Вікна нам веліли щільно затуляти, щоб світло не пробивалось назовні. Якось я побачила, що на нашій вулиці на стовпах вкручують лампочки. Це готувалась варфоломіївська ніч для євреїв. Євреї, що жили навпроти нас, зробили з печі хід у підвал, і там ховалася жінка з дочкою, а чоловік носив їм туди їжу. Усе ж німці їх знайшли. І я бачила, як їх, блідих і знесилених, вели через наш двір до колії, де вже стояли вагони. Туди вели всіх євреїв. На убій.

Поблизу нашої школи, ближче до колії було “убоїсько” – шкільний стадіон. Там німці зробили огорожу і помістили за нею полонених. Вони були дуже виснажені. Жінки з нашої вулиці варили у великих казанах суп, але дорослим нести його для полонених було небезпечно. Тож це робили ми, діти. Нас німці не чіпали.

Коли окупанти мали відходити з Рівного, то наказали всім чоловікам зібратися в центрі міста на площі, вантажили їх у вагони і кудись везли. Забрали і нашого батька, маминого брата, багатьох батькових друзів. Знайомий залізничник сказав мамі, що знає, куди везуть батька. І вона, забравши нас, дітей, поїхала за ним услід. Батька ми знайшли у Львові, там друзі допомогли йому втекти від німців, а через тиждень ми всі разом повернулись у звільнене Рівне.

Без суду і слідства

У 1949 році я закінчила десятирічку і вступила на біофак Львівського університету. Приїхала на Спаса додому по речі для навчання. А о п’ятій ранку за нами прийшли. Тоді ж забрали і родину Гонопків. Спершу нас завезли у в’язницю в Клеванському замку й тримали там три місяці. Від жаху, який я там бачила, мені хотілося з тієї замкової вежі кинутися вниз. Було там повно людей з дітьми. Ніякого суду й слідства не було. Тицяли лише папірець: «Распишитесь. На вечное поселение». У грудні повантажили нас у вагони і повезли на схід. Ми були оточені охороною з автоматами і собаками, ніби це везуть не сім’ї з дітьми, а страшних бандитів.

zelenko-zaslannya-1951

Лісоповал в Уссурійській тайзі

На щастя, нашу сім’ю не розлучили. Через місяць їзди ми прибули на Далекий Схід. Ешелон був великий, то людей розкидали по різних станціях. Нас привезли в Хабаровський край, у селище Рєшающе.

Як видали мені документ «на вечное поселение», я відмовилась його підписувати. Один охоронець підійшов до мене і сказав: «Девушка, ничего в этом мире нет вечного». Щодня ми з батьком ходили за сім кілометрів на лісоповал, а мама з малим Юрком залишались у бараці. Нашими сусідами по бараку були Дзіваки – Володя і Марія з малим Ярчиком та Андрій з Галею.

На засланні мене врятувала музика. Пригадую, ми ставили багато вистав українською мовою. Спочатку в Сибіру місцеві ставились до нас погано, бандитами називали, але згодом стало краще. Нас переселили в селище, і я стала працювати в клубі, потім у дитячому садочку. Коли прийшов дозвіл на звільнення, то мене вмовляли там залишитись, та дуже вже тягло додому.

Батько весь час писав листи-запити в Москву Булганіну та Ворошилову, щоб переглянули нашу справу і відмінили покарання.

І ось у 1956 році ми повернулися додому в Рівне з довідкою «Реабилитировать с возвратом имущества». Проте в нашій хаті вже мешкали інші люди. Нас прихистила в Здолбунові тітка. За втрачене майно виплатили нам копійки, за які житло не купити. Тож за ці гроші батько купив мені піаніно.

Закінчивши 1959 року Львівську консерваторію, я 45 років працювала в Рівненському музичному училищі. Викладала історію музики, хорові дисципліни, аранжування та хорознавство. Все життя любила подорожувати. За кордон мене, звичайно, не випускали, але по Союзу їздила дуже багато…»

Крокуємо з Галиною Олександрівною вулицями старого Рівного, зупиняючись там, де у яскравих спогадах рівнянки оживають далекі події… Змінилась тепер не лише Золота назва вулиці її дитинства. Ця вулиця значно змінила свій вигляд. Лише деінде ще можна побачити нештукатурені цегляні стіни польської кладки, дерев’яні вікна і ганки. То німі свідки тієї історії, яку міцно береже у своїй пам’яті ця старенька жінка.

Галина ДАНИЛЬЧУК,
завідувачка відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

Filtered HTML

  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теґи HTML: <a> <em> <strong> <cite> <blockquote> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.

Plain text

  • Не дозволено жодних HTML теґів.
  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
3 + 1 =
More information?

Опитування

Чи стала Європа ближчою рівнянам завдяки безвізу