Архів новин

Оцінки за життя | Газета 7 Днів

Оцінки за життя

01.09.2016 09:45
Переглядів:44

Через 60 років після школи знову відчули себе 17-річними дівчатами і хлопцями випускники Галини Кузіної, які цього літа відсвяткували 60-річчя свого випуску. Щоліта, вже понад десять років поспіль, 10 червня о полудні коло великого фонтану на бульварі Незалежності збирається компанія бабусь і дідусів, яка притягує увагу перехожих неочікувано дзвінким веселим галасом і сміхом.

 

Ну уявіть лише: поважний вік, в руках ціпочки, сиві коси, і раптом на всю вулицю:

– Дівчата! Хлопці! А пам’ятаєте, як ми тоді з Вітькою!..

Й одразу доброзичливе, але суворе:

– Та годі, діти, заспокойтеся нарешті!

– Ой, пробачте, Галино Олексіївно…

І те, що «дітям» цим уже по 77 чи 78 років, а їхній вчительці Галині Кузіній – 87, не змінює нічого. У цей день усім їм знову по сімнадцять, і вони – 10-А та 10-Б Рівненської середньої школи № 5 – щасливий другий випуск їхньої улюбленої вчительки російської літератури. І в них попереду широкий шлях, життя, наповнене досягненнями і злетами.

Будемо приходити до фонтана, доки нас залишиться хоч двоє

«Шкільний вальс» Матусовського, який так душевно затягує навколо лавочки разом зі своєю вчителькою хор сивочолих випускників і випускниць, без сумніву, написаний про них:

Давно, друзья веселые,

Простились мы со школою,

Но каждый год мы в свой приходим класс.

В саду березки с кленами

Встречают нас поклонами,

И школьный вальс опять звучит для нас.

Мабуть, саме ця пісня, шлягер 1950-го, і надихнула випускників 1956-го, коли вони зустрілися на 50-річчя випуску, дати одне одному тверду обіцянку: збиратися щороку разом, аж доки їх залишиться принаймні двоє. Хоч бачаться ці вірні шкільні друзі часто, спілкуються по телефону, нерідко і допомагають одне одному, коли комусь буває скрутно.

– Живемо ми тепер не від нового року до наступного. А вже від зустрічі до зустрічі випускників, – всміхається Галина Олексіївна, пригадуючи зустріч-2016, шістдесятиріччя випуску. – Зайшли в кафе, згадали друзів, тих, кого втратили назавжди. Нас запросили до старого корпусу 15-ї школи (бо саме тут колись розміщувалася школа № 5). Ми всілися за свої парти, і кожен з учнів, згідно зі списком за алфавітом, прозвітував-розповів, що нового і доброго приніс йому останній рік. А інші ставили оцінки – за життя.

kuzina_1956

Щасливий випуск

Розповідають, що у Галини Олексіївни не було в журналі двійок з літератури. Її предмет учили всі, її літературні класи, гуртки «Перша ластівка» і «Арзамас», що швидко виріс у літоб’єднання, і досі пам’ятають у Рівному.

Випусків у неї не злічити. Ви уявіть лише: у 1952-му вона, закінчивши з відзнакою славетний «Ленінський педінститут» в Москві, переступила поріг п’ятої школи. І з того часу майже півстоліття день у день зі шматочком крейди в руці Галина Кузіна плекала у дитячих душах вічне, добре, світле. Вона підтримує і досі стосунки з сотнями своїх колишніх учнів. Та випуск 1956 року для неї особливий все одно:

– Там різні діти є: відомі люди і ті, хто вийшов у начальники. А є і рядові працівники, – Галина Олексіївна бере до рук фото із зустрічі випускників-1956, що відбулася в 2006 році, на 50-річчя випуску. – Ось Толик Кочмар, майже сорок років він пропрацював директором заводу «Рівнесільмаш» у Квасилові. Валерій Загладкін очолював профспілку на залізниці. Наталочка Куліш – чудова піаністка, викладачка музики. Людмила Винокурова – лікар-офтальмолог. Марія Коршун – лікарка-гомеопат. У неї батько був священиком у кафедральному соборі Рівного. То коли виникло питання, чи можна дати «золоту» медаль попівській дочці, я виступила на її захист. Марійка закінчила медінститут у Львові. Вона, коли ще вчилась у школі, часто ходила по лісах із отцем Михайлом Носалем збирати лікарські рослини. Багато учнів вийшло у викладачі. Були й військові. Полковник Віктор Висовень (Вітя, на жаль, уже помер) служив на Байконурі майже від початку будівництва космодрому. А коли вийшов у відставку, очолював у Коростені великий комбінат із видобутку і переробки граніту. Урешті, всі вступили в інститути, отримали освіту. Немає жодного, у кого б не склалося життя, щоб хтось зламався або став недоброю людиною.

Довіра в дитячих очах дорожча, ніж посади

До речі, і сама Галина Кузіна мала всі можливості зробити визначну кар’єру в освітянській галузі. Коли в середню школу № 5 призначили директором її чоловіка, вона вже працювала завучем. Дружина не могла бути заступником у чоловіка, то їй відразу запропонували очолити хоч будь-яку з рівненських шкіл, вакансії тоді були. Пізніше «переманювали» в педінститут: десяток років, і вона – професор. Але…

– Я так любила вчительську роботу, спілкування з учнями, любила бачити дитячі очі, їхню невимушеність, щиру цікавість до літератури, що не зміняла б це на будь-які посади. Одною з перших в Україні я стала вчителькою-методистом, отримала медаль Макаренка. Про «Арзамас» – наш літгурток – знала вся країна, писала преса – наша й зарубіжна. 

А я ділилась досвідом на вчительському з’їзді. Мене недавно запитали, чи змогла б я провести урок літератури просто зараз. Змогла би, звісно. Бо й досі пам’ятаю і люблю свій предмет. А особливо – Маяковського й Толстого. Що ще потрібно у житті?

Секрет шкільної дружби

З двох класів цього року на 60-річчя випуску прийшло 24 чоловіка: з них 22 учні і двоє вчителів. А десять років тому зібралось 37.

– У чому, як ви скажете, секрет шкільної дружби, що витримала випробування часом понад півстоліття? – запитую в Галини Олексіївни.

– Ці класи я отримала у 1953 році. Як зараз пам’ятаю, діти запитали про Єсеніна. Його тоді в шкільній програмі не було, а я стала їм читати вірші. Так почалася наша дружба. Як виявилося, багато з моїх дітей писали лірику. Усі були тоді спортсменами: волейболісти, футболісти, баскетболісти. Ми, вчителі, вболівали за наших учнів, а учні – за команду вчителів. Це теж об’єднувало. І коли я мала вже йти в декрет, уявляєте, учні прибігали додому і просили, щоб я приходила читати їм уроки. То після пологового будинку я майже відразу повернулася в клас. Ми всі були як рідні. Дружили сім’ями, ходили часто в гості, разом відпочивали.

Батьки учнів школи № 5 були здебільшого з інтелігенції: старої, польської, російської і української, та нової. Але такого, щоби хтось з’ясовував стосунки або нав’язував свої переконання, ніхто не пригадає. Були заможніші родини, були й зовсім бідні. Тому на вечори діти з 10-А і 10-Б класів домовилися приходити в шкільній формі: щоб ті, кому немає в інше щось убратися, не почувались ніяково. Дітей ще гуртувало те, що у «Б»-класі було більше хлопців, а в «А» – дівчат. Тоді жіночі й чоловічі класи лишень з’єднали, і хлопці залицялися шляхетно. Це також дуже зближувало дітей.

– Ми якось примудрились не забути жодного із шкільних друзів, – каже розчулена шкільними спогадами учениця Галини Кузіної Наталія Куліш. – Між нами було стільки доброти, уваги, небайдужості. Усі події, всі свята ми відзначали разом. Каталися на лижах у Бармаках, і знали, що, коли повернемося, на нас чекає мама Толика з пирогами і чаєм. Післявоєнні 1950-ті – це були тяжкі часи, усім доводилось нелегко. То наша дружба загартована, тому й збереглася. Кожен із нас був особистістю, усі зуміли кимось стати. Ми навіть через стільки років усі одне одного впізнали. Здається, що в своїх стосунках ми залишилися такими, як були: шкільними друзями-нерозлийвода. Разом із нами була вчителька Галина Олексіївна, і її чоловік, директор школи Віктор Іванович Качан. Із ними раптом ми відчули, що знову діти. І помолоділи, років на шістдесят.

Колишні мрії і сьогоднішні реалії

– Тоді були такі часи, що діти мріяли працювати на користь людям. Про гроші, про якісь вигоди ніхто й не думав, – пригадує Галина Олексіївна. – Приходиш, пам’ятаю, в новий клас, і починаєш викликати учнів по списку в журналі. А прізвища – майже всі знайомі. «А ви і мою маму вчили!» – сказала якось учениця. Пригадую, що вчила в п’ятій школі і її бабусю!

Галина Олексіївна гортає і гортає фотографії – старі й нові. Про кожного зі своїх колишніх учнів вона може розповідати довго й задушевно. Учителька пишається і тим, що більшість кращих вихованців 1950-60-х років живуть чи прожили життя у Рівному або, принаймні, в Україні. А з багатьма найкращими дітьми з більш пізніх випусків спілкується по скайпу в інтернеті: хто в Швеції, хто в Ізраїлі, хто – у Росії. Змінився світ, змінилось і сприйняття, що в ньому добре, а що погано. Та для старої вчительки найважливіше те, щоб її діти не загубилися в житті, стали щасливими й успішними.

І те, що вона разом зі своїми класами відсвяткувала 60-річчя випуску, вважає, дорогого варте. Важко пригадати, щоб у Рівному ще колись таке було. Можливо, зустріч ця могла б потрапити й до Книги рекордів Гіннеса чи книги, у яку записують рекорди України? Чому б і ні? На рідкість позитивний вийшов би рекорд!

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

Filtered HTML

  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теґи HTML: <a> <em> <strong> <cite> <blockquote> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.

Plain text

  • Не дозволено жодних HTML теґів.
  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
17 + 1 =
More information?

Опитування

Чи стала Європа ближчою рівнянам завдяки безвізу