Архів новин

Щаслива доля, за якою можна вивчати історію | Газета 7 Днів

Щаслива доля, за якою можна вивчати історію

29.09.2016 11:21
Переглядів:46

Рівнянці Юстині Ярощук третього жовтня виповниться дев’яносто. Вважайте, на її очах проминула епоха, яку вивчають за підручниками новітньої історії.

Старенька хатка, ґаночок, маленький дворик, сонце, квіти. Вона встає назустріч з лавочки, низенька, сивенька, немов кульбабка. Всміхається:

– А я на вас уже чекаю!

Проводить до вітальні. Диван, два крісла, книжкова шафа зі скляними дверцятами. На стінці – килим. Вишитий Шевченко в рушниках. Все акуратно, чистенько…

– Мої батьки були хороші хазяї: орали три гектари свого поля, мали коней і сінокіс, свиней, корову, - згадує Юстина Костянтинівна. - Тато закінчив два класи, то вчив і мене. Я знала ще малою весь український букварик. Пішла до школи 1936-го, коли у нашому селі, у Надчицях (спочатку Острожецького району, потім – Млинівського), поляки тільки-но її організували. 

Селом за Польщі правив солтис, староста: був ніби вся сільрада в одній особі, вів усі місцеві справи: справляв податки, слідкував, щоби на вулицях та у дворах скрізь була чистота і порядок. Криниці мали бути обшальовані, закриті від дощу, з табличками, що «Вода придатна до пиття». Кожен із селян мав відробити тиждень у рік на громадських роботах: на будівництві і ремонті доріг. Узимку відкидали сніг. Жили нормально, мали хліб, до хліба і все, що було потрібно людям з одягу й у господарстві. Та працювати за поляків, згадує Юстина Костянтинівна, потрібно було на селі багато. Щоб забезпечити родину, батько орав поля сусідам, які не мали коней. Узимку їздив до лісу по дрова. А ще мав модну вузьку й довгу бричку, в якій візник і пасажири всідались ланцюжком один за одним, й возив у вихідні учителів-поляків до луцьких ресторацій. Учителі тоді вважалися великими панами.

Юстина в польській школі встигла закінчити чотири класи, рік до війни провчилася в совєцькій, німецьку вчила вже при німцях, у шостому і сьомому. Школа була за окупації лише в сусідньому селі, Ярославичах.

Село звільнили в лютому 1944-го. Батька забрали на фронт, майже відразу він загинув.

Юстина була грамотною дівчиною. Коли в селі організовували кооператив, її поставили бухгалтером – обрали на загальних зборах. То восени 44-го Юстину відрядили до бухгалтерської школи – у Рівне. Вчитися було цікаво, хоча й голодували в щойно звільненому місті. 

У 45-му вона отримала свідоцтво про її закінчення – за номером один. Всі, хто приходить у гості до Юстини Костянтинівни, відразу просять показати цю реліквію.

Колгосп у Надчицях започаткували в 48-му. До нього записалося все село. Пішла і мати, і Юстина, і Юстинин чоловік Максим.

– Я з 46-го була вже заміжня. Максим мій був за мене трохи старший – 21-го року народження. Він теж із нашого села. Втік із німецького концтабору, дістався пішки до американців, а потім ще раз довелося втікати – з радянського фільтраційного пункту. Стрункий, високий, він завжди ходив зі старшими парубками. У 40-му в двоюрідної сестри було весілля, то я читала віршика – «Корону», а він тримав ще мене на руках. Жили у мене: ми лишились удвох із мамою, то чоловічі руки були потрібні. Максим був дуже добрий і завжди веселий. Ніколи не сварилися: він переводив усе на жарт. Спочатку працював інструктором у комсомолі, а в 51-му його поставили головою нашого колгоспу.

У Надчицях в Ярощуків народилися і виросли  доньки: найстарша – Клавдія, середня – Юлія. Молодша – Ольга – народилася, коли батька перевели на роботу до Ярославич. Клавдія після школи поїхала до Рівного, вступила у текстильний технікум. Тут же навчалась і Юлія. Сестри, а згодом і їхні діти чимало років віддали роботі на льонокомбінаті. Усе життя Юстина  Костянтинівна трудилася. Щаслива великою родиною: мало хто зараз може похвалитися, що має шістьох онуків і сімох правнуків. От тільки чоловіка вже немає 20 років. Після концтабору в нього було слабке серце.

– Та я тепер багата – роками, родиною, – хвалиться щаслива прабабуся. – Раніше мала і городи, й господарство, і пироги пекла, і хліб, і вишивала рушники, в’язала сведри, а малим – шкарпетки. Це ж стільки щастя – виплести м’які шкарпеточки онучкам на ті маленькі ніжечки…

– Скажіть, в які часи було найкраще жити? – питаємо в Юстини Костянтинівни.

– За Польщі було дуже тяжко працювати: я ще дитиною навчилася й орати, і косити. За німців був жах. Батькові доводилось ховати хліб, коней, свиней, щоб не позабирали. Після війни була надія: ось-ось почнемо жити краще. Жили хоч бідно, але весело. Та й молода була… – бабуся робить паузу і додає: – А тепер – знаєте самі. Я й досі намагаюся допомагати дітям. Й вони мене не забувають. Збираємось разом усі в мене за столом, менші мене обсядуть, обіймають. Хіба щось більшого людині треба? Здоров’я б трішечки міцнішого. І щоб у дочок, зятів, онуків, правнуків усе було гаразд. І миру нашій Україні.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

Filtered HTML

  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теґи HTML: <a> <em> <strong> <cite> <blockquote> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.

Plain text

  • Не дозволено жодних HTML теґів.
  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
8 + 7 =
More information?

Опитування

Чи стала Європа ближчою рівнянам завдяки безвізу