Архів новин

Живий осколок великого пласту історії | Газета 7 Днів

Живий осколок великого пласту історії

22.09.2017 14:54
Переглядів:52

На таке визначення заслуговує 82-річна Марія Таргоній. Ця надзвичайно інтелігентна і всебічно розвинена пенсіонерка викликає захоплення, бо своєю ерудованістю дасть фору молодим, що мають доступ до інтернету та мобільні енциклопедії на всі випадки життя у телефонах. Вона ж на дев’ятому десятку років є постійним читачем бібліотеки, передплачує багато газет. Понад три десятки років жінка вчителювала в 11-ій школі, викладала географію. Нині пані Марія в своїй пам’яті, а ще в старих світлинах та архівних документах береже історію своєї родини – Самойлових. Вона радо погодилась розповісти про свої генеалогічні розвідки газеті «7 днів».

Дитинство на Грабнику

Марія Миколаївна дістає старий пожовклий від часу листок і починає розповідь про родину свого батька:

– Це виписка з нашого Воскресенського собору. Тут польською мовою написано, що моя бабуся з дідусем одружилися 1909 року. Дід був з Терентієва, а бабуся з Білгородки. Дідові Івану було 27 років, а бабусі Ганні 20. Вказано, які діти в них народилися: Микола, це мій батько, 21 грудня 1909 року, Стефан – 2 грудня 1915 року (це за старим стилем), а ось Олександр – 6 березня 1919 року та Григорій – 8 серпня 1921 року – вже за новим стилем. Колись наше прізвище було Самолюк, а за царського врядування нас зробили Самойловими. Дідівська, гарна така, хата стояла на Грабнику. Наша родина оселилася в ній 1909 року. Дід був сторожем кладовища і наглядачем Стефанівської церкви. Цей храм за свої кошти побудувала 1849 року дружина одного генерала на місці його могили. 

У 1926 році Іван Самойлов помер. Уся відповідальність за чималу сім’ю лягла на плечі 16-річного Миколи, батька пані Марії. Він став наглядачем кладовища. У 1932 році старший син Самойлових одружився з Уляною, уродженкою Білорусі. У них народилася донька, яка через рік померла від дифтерії. А 1935 року в будинку Самойлових з’явилася на світ донечка Марійка. Однак сімейне життя у подружжя не склалося. Батьки Марійки розлучилися. Жінка забирає доньку і перебирається на вулицю Литовську. 

Попри це, за словами Марії Миколаївни, вона була частим гостем у будинку на Грабнику, практично виросла там. Один із перших спогадів пані Марії, пов’язаних з тою місциною, це 1937 рік, коли будували пам’ятник її дідові. Розповідає, що цією роботою були зайняті всі її дядьки. Вона, маленька, крутилася біля них, а вони її дражнили.

– Пам’ятаю, як у серпні 1939 року прийшли совєти, як вони в будьонівках скакали на конях, а дорослі кидали їм під ноги чорнобривці, – розповідає Марія Таргоній. – Мені було всього чотири роки, але бачу це, як зараз. Ми ночували у Морозовських.Моя бабуся товаришувала з ними, то ми туди часто з нею ходили. Їхня хата стояла там, де зараз готель «Турист». Це був крайній будинок на вулиці. А від них через дорогу навпроти жили Балацькі, там тепер 14-поверхівка біля «Сільпа».

Літаки над містом

Марія Миколаївна пригадує 1 вересня 1939 року – перший день Другої світової війни:

– Вийшли на вулицю моя бабуся і Ганна Морозовська, підняли очі в небо і бачать, що літаки низько летять. Дивляться і кажуть, що там на літаках якісь хрести намальовані. Вже зараз я знаю, що це починалася Друга світова війна, коли німці напали на Польщу. І ці літаки летіли через наше місто. Ще був випадок, коли мені вже було сім років. Ми з мамою пішли купувати ватну ковдру. Магазин був там, де тепер торговий центр «Політон», біля 12-ї школи. Колись там були приватні будинки. В одному з них жив вірменин Маркар’ян. Він тримав магазин. Купили ту ковдру, тільки вийшли на вулицю, як знову низько літаки летять. Мама підняла очі догори і каже: «Дитиночко, це вже в нас починається війна».

А в 44-му Марія Миколаївна була свідком фрагменту операції «Вісла-Одер». Каже, що в ніч з 4 на 5 травня ночувала у бабусі. Саме тоді німці скинули на місто фугасні бомби.

– Сталося це там, де Покровський собор. Це найвище місце в Рівному – 168 метрів над рівнем моря, – каже колишня вчителька географії . – Після бомбардування вийшли з будинку моя бабуся і дядько Степан, а внизу все місто горить. Коли я виросла, то прочитала в літературі і зрозуміла, що німці помилилися. Тоді танки-амфібії йшли на Віслу і затрималися під Гощею. А в німців була інформація, що ця техніка мала пересуватись тієї ночі через Рівне. Наша з мамою хата на Литовській згоріла. Я сплю в бабусі і чую крізь сон мамин голос: «Я іду, а кругом радянські вояки, і кажуть мені: «Куда ти ідьош, старая. Там вєздє фугаси, взорвьошся». Мама відповіла, що їй все одно, бо, може, вже її дитини немає серед живих. Потім я бачила, як ці амфібії після бомбардування їхали через місто.

Батька повісили в центрі, а дядька спалили у Видумці

Чи не найстрашніший зі спогадів дитинства – це гори понівечених і розпухлих від голоду тіл військовополонених. На кладовище їх везли з військових казарм через дорогу. Там німці тримали полонених. Їх було так багато, що хоронили тіла у братських могилах. Самойлови ж, якщо бачили серед них живих, забирали їх та переправляли в ближні села.

– Серед них був і Володимир Соловйов. Він, до того як потрапити в полон, був аспірантом у Московському університеті, на геологічному факультеті, – розповідає Марія Таргоній. – Він якось дізнався, що мій батько допомагає тікати, і сховався серед трупів. І наша сім’я його врятувала, відправила його в Симонів. Після визволення Рівного він поїхав додому. Навчаючись у Києві в університеті, 1954 року я мала практику в Москві. Заходила до нього в університет. Він був дуже вдячний нашій сім’ї. До Рівного приїжджав ще якийсь чоловік і розшукував мого батька, щоб подякувати за врятоване життя. Але йому сказали, що той помер. Мого батька німці стратили в центрі Рівного на шибениці у 1943 році разом з іншими рівнянами. На цьому місці нині меморіальна дошка. Її встановили на фасаді будинку № 57 на вулиці Соборній.

У той час родина Самойлових утратила не тільки найстаршого сина, але й наймолодшого.

– Мій дядько Григорій тут зображений разом із цими хлопцями, – показує пам’ятне фото жінка, – зверху протоієрей Георгій Довгий, він похований поруч із Марфою Струтинською на Грабнику. А знизу Євгеній Пудловський, який був дияконом. Всі троє служили в Золотіївській церкві. Мій дядько керував там церковним хором. Після вечірньої служби якось залишився у церкві на ніч. А напередодні прийшли німці і забрали мою сім’ю: бабусю, батька, дядька Стефана та його дружину, Катерину, а Олександр тоді був на фронті. Григорій прийшов додому зранку, а ми вже з мамою та сусідкою бабою Уляною стоїмо біля хати. Старші кажуть йому, що всіх забрали і радять негайно їхати до Терентієва. А він, сердобольний, плаче. І раптом приходять гестапівці, завели дядька до нашої хати і почали обшукувати. Виймають з кишені камертон і питають у нього, що це. Дядько пояснив, що він керує хором. Його все ж забрали, і ми більше ніколи не бачилися.

Невдовзі німці відпустили бабусю Ганну та Степана з дружиною. Миколу Самойлова повісили. Наймолодшого ж, Григорія, чекала страшна смерть в урочищі «Видумка».

 – Бабуся зайшла до Морозовських. І Ганна їй каже, що було. Гестапівці оточили сусідню з Морозовськими територію і наказали, щоб ніхто не виходив із дому. Раптом до них увірвався німець, схопився за голову і каже ламаною українською мовою: «Матка, дай води. Я багато бачив, а такого ще ні!» Виявляється, туди привозили людей із тюрми і розстрілювали: когось зразу вбивали, а хтось ще й був недобитий. Потім їх обливали бензином і палили. Серед них був і дядько Григорій. Йому було на час страти лише 22 роки. Зараз, коли йду до магазину «Кошик» через «Видумку», то у мене перед очами стоїть той шар попелу. І наче зараз бачу, як моя бабуся розгрібає його палкою та дістає звідти ще гарячі людські кістки. Потім вона похоронила їх в братській могилі на кладовищі.

Пізніше Марія Таргоній дізналась, чого забрали її батька та дядька. Розповідає, що коли почалася війна, то батька призвали в армію. Але повоювати довелося йому недовго. Дивізію, в якій він служив, розбили під Луцьком. Вижили тільки три чоловіки. Микола Самойлов повернувся додому. Невдовзі до нього навідались партизани із загону Медвєдєва. Оскільки він жив над шосе, наказали, щоб збирав інформацію про пересування німецької військової техніки. Він це й робив. Коли бував зайнятий, то його підміняв сусід Микола, що жив поряд на квартирі у поляків Остаповичів. Марія Миколаївна припускає, що і Григорій теж міг бути причетним до цієї справи.

Марія Таргоній свято береже історію родини Самойлових. Вона єдина залишилася з тих, хто народився і виріс у будинку Самойлових на Грабнику. Того дідівського будинку вже давно нема. Його знесли, коли розпочиналось будівництво Покровського собору.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

Filtered HTML

  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теґи HTML: <a> <em> <strong> <cite> <blockquote> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.

Plain text

  • Не дозволено жодних HTML теґів.
  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
3 + 5 =
More information?

Опитування

Чи стала Європа ближчою рівнянам завдяки безвізу