Анатолій Переверзєв: «Переселенці шукають закинуті будівлі для житла»

– У Рівному у вас були якісь контакти, родина чи ви поїхали з дому навмання?

– Майже навмання. Просто в мене був тут знайомий. Крім того з’ясувалося, що син може отримати тут роботу.

– І як вам тут?

– По-різному. З житлом тут, наприклад, проблеми багато більші, ніж на сході. Житло – дороге. Тому я, як керівник громадської організації «Всеукраїнське об’єднання переселенців», взявся вирішувати для переселенців цю найважливішу з проблем – про дах над головою. Шукаю будь-які закинуті будівлі, що раніше належали державі чи громаді, щоб можна було їх пристосувати під житло для переселенців.

Знайшли одну таку закинуту школу в селі поблизу Рівного і нині займаємось тим, аби її юридично оформити для таких потреб.

– А де ви тим часом живете?

– Знімаємо квартиру. І хочу зауважити, що місцеві люди досить толерантно ставляться до нас. Адже приїхали сюди переселенці з різними настроями. При цьому всьому рівняни здають нам житло і ставляться до нас і довірливо, і співчутливо.

Просто тут люди мають більш європейський світогляд. Вони більш терпимі та гнучкі. При, скажемо прямо, скромних статках діляться з нами харчами: давали нам і масло, і картоплю, якусь консервацію. Тобто люди входять у наше становище – допомагають нам, чим можуть. Наприклад, спільно з одним із благодійних фондів у ці дні ми розподіляємо дитячий одяг, який зібрали для нас рівняни, між сім’ями переселенців.

– Тобто різниці менталітетів ви не відчуваєте?

– Ну, звичайно, певні відмінності є. І це природно. Приказка «Що край, то звичай» придумана нашими предками задовго до нинішніх днів. Я, наприклад, помітив, що тут, у Рівному, люди більш організовані і згуртовані: коли щось стається, то вони більше стають одне за одного. Що ще маю на увазі під згуртованістю, то це поведінку в громадських місцях. Коли був День міста, то помітив, що люди поводились дуже виховано, пристойно і практично не смітили. До мене якраз приїжджав друг з Англії, то він зауважив це. Звичайно, цей факт свідчить про культуру суспільства.

– А як із працевлаштуванням?

– Роботу отримати складно. Здебільшого це робота низькооплачувана, хоча переважна більшість внутрішньо переміщених осіб – люди кваліфіковані і навіть висококваліфіковані. Ще я помітив, що тут простіше знайти роботу без офіційного оформлення трудових відносин. Це тут звичне явище – бути «підсніжником» і отримувати зарплату в конверті. А на сході України, принаймні, у нас в Маріуполі, це швидше виняток.

Займатися бізнесом теж не випадає, бо люди приїхали, знявшись з місця аврально, практично без грошей і жодних матеріальних ресурсів. Все, що вони мали, залишилось там: будинки, квартири, земельні ділянки.

Реалізувати нерухомість у тих місцях зараз нереально. І багатьом уже нікуди й повертатись. У нашому громадському об’єднанні багато людей з Луганської області, чиїх квартир уже нема фізично. Їх розбомбили, зруйнували. А є одна сім’я, чия квартира, на щастя, вціліла, проте її хочуть націоналізувати для потреб ЛНР. Там тепер таке є: коли господарі відсутні, їхні квартири націоналізують, а кажучи прямо, забирають.

– Хотілося б ще поцікавитись: ви маєте намір повертатись додому на Донбас?

– Навряд. Наш дім – Україна. Мабуть, будемо вити гніздо в тій частині України, що називається Рівним. Нам тут сподобалось.

Розпитувала Катерина ОСТРЯКОВА