Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
 
Вересень 2015
 

«Заробітчанський» пастор | Газета 7 Днів

«Заробітчанський» пастор

17.09.2015 14:43
Переглядів:434
Я б точно не впізнав у цьому чоловікові священика. Міцний, підтягнутий, у чорній футболці з великим тризубом-гербом на грудях. Звичайний чоловік, один із натовпу людей, які прийшли відзначити День Незалежності у центр Рівного. Хіба що очі видавали його сан. Підняті на чоло сонячні окуляри відкрили отой уважний, мудрий погляд, який буває найчастіше в панотців. Нас познайомили.

– Отець Володимир, – представився він запросто. Я родом з Львівщини, з Ходорова, містечка, звідки вийшли Горині і Калинці, колишні політичні в’язні, і ще багато українських патріотів. Служу в Італії вже чотирнадцять років. Виконую місію Української православної церкви Київського патріархату, належу до закордонної єпархії, яку очолює архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон. Стараємося подавати руку всім нашим українцям за кордоном.

– Виходить, що заробітчанам, а в більшості, – заробітчанкам? Їм, кажуть, нелегко там без родин, близьких?

– Тепер вже трохи легше. Бо в перший час заробітчанам з України було неймовірно тяжко знайти себе на чужині, отримати роботу, вивчити мову. То зараз вже є церкви, при кожній відкриваємо недільні школи. Найперше – для дітей, які народжені в Італії: їм треба пояснити, хто ті українці і що то – Україна. А для дітей, які виїхали з України, хто тимчасово, хто і на постійно, недільна школа й церква – то шматочок Батьківщини.

– Панотче, а багато у вас парафіян?

– Дуже багато. Хоч зараз у Римі навіть власного приміщення для церкви ми не маємо. В Італії нас, українських православних священиків, вже більш як десять. А там, де є священик, є і паства. Ми винаймаємо церкви в італійців, платимо за оренду. І з Божою допомогою так служимо й гуртуємося.

Ідуть переговори, щоб відкрити в Римі нашу єпархію. У планах ще відкрити українську бібліотеку й Український дім. 

– Мені розповідали про вашу допомогу солдатам, які воюють в АТО. Казали, нещодавно з Риму ви передали для армії мільйон євро.

– Стараємося. Я був від самого початку учасником подій на Євромайдані, у Першій сотні, не як священик, а як простий мирянин. 

В АТО передаємо все, що потребують воїни. У Римі ще чимало наших волонтерів. Це наші українці, прості люди, які хочуть, щоб Україна нарешті стала на ноги. Нам замовляють через інтернет чай, макарони, форми, амуніцію, бронежилети. Допомагаємо, чим тільки можемо.

А той мільйон і справді був, та кошти не лише мої. Ми провели дві українські мирні ходи Римом, на них з’їжджались земляки з усієї Італії. Дівчата там збирали гроші. То українці й італійці віддавали хто скільки може на потреби українського війська. І зараз ми це робимо. В місцях, де приїжджають українські мікроавтобуси, якими возять передачі додому, завжди є волонтери й скриньки для пожертв військовим.

Велика дяка італійцям: вони також несуть нам гроші, продукти, одяг і медикаменти. Мер Риму дозволяв використовувати у місті по неділях сцени під відкритим небом. Ми там збирали мітинги і благодійні концерти силами парафіян та дітей з недільних шкіл.

У Римі допомогу назбирати легше. При кожній церкві в Італії є карітаси. Це благодійні місії, де кожному, хто не попросить, дадуть продукти, одяг. Я колись працював у Ватикані, в папській базиліці, то знаю майже всіх католицьких священиків Риму. Звертаюся до них, що українцям, тим, які в окопах, потрібно те то й те то. Й мені завжди допомагають. Якби ще нам держава виділила хоча б одну машину, аби возити допомогу війську… Адже за кожен кілограм гуманітарки, як за звичайні передачі, плачу зі своєї кишені.

– Ваша паства – люди, яким набридла нескінченна матеріальна скрута в Україні. Вони багатші стали, звісно, а чи щасливіші за нас, за тих, хто залишився?

– Хто виїхав родиною, то мають трошки щастя, бо вони разом. Та все одно в розмовах відчуваєш тугу кожного з них за Україною.

Листуюся з багатьма заробітчанами з Іспанії. Там є такі, що продали хати, бо не збиралися вертатися додому. Тепер вже пишуть: «Певно, що поїдемо знов жити в Україну».

Там молодь зараз часто без роботи, як українська, так і італійська. Тепер вже й Рим не той: немає чистоти, порядку. Поскрізь переселенці з Африки, які й тут працювати не збираються. Заселяться в готелі, та не платять. Бува, роти собі позашивають, що їх не так, бачите, як їм хотілося, годують. В Європі теж настав бардак...

– Помічено: як чоловік або дружина поїхали на заробітки, родини майже завжди розпадаються. Я б радий був, аби у цьому помилявся. Скажіть, а як насправді?

– Багато заробітчанських родин розпалися. Хто спокушається на гроші, а хто – на іноземця-чоловіка, що ніби буде краще з жінкою поводитись, ніж українець. Та є й таке: минало по кілька років, і ті жінки знов поверталися в сім’ю і перепрошували, й живуть тепер чудово разом. Щось зрозуміли головне…

– Біда, як правило, і з дітьми, які залишилися вдома. Доки мати заробляє, шле з-за кордону гроші, дочки-сини гуляють, кидають школу, університет. Чим можна тут зарадити?

– Я навіть і не знаю… Сказати, щоби мати швидко поверталася? А є куди їй повернутися? Нема куди, бо в Україні страшне безробіття. Хоча й там не солодко. Бо в більшості та мама так вже запряжеться, що залишається на продих їй хіба по дві години в день. Без вихідних працює: хоче чимскоріше заробити грошей, щоби поїхати додому. Але заробітчанство затягує її, як те болото. Заробить тисячу, а на ту тисячу вже в Україні в неї набралося боргів, або плануються якісь нові придбання. Й чим більше там заробить, то більше тут її родина потребує. І все по колу. Врешті, втратить все: й родину, і здоров’я, і дітей.

– Панотче, хто, коли не ви, нам скаже: у чому порятунок України? Чи це під силу буде новій владі, чи війську або волонтерам? Чи, може, нам потрібен ще один Майдан?

– То все буде лише марна трата грошей. Ми їх і так втрачаємо без ліку, не знаючи, куди вони ідуть. Й людей втрачаємо найкращих. Бо йде війна якась несправжня, іграшкова, неначе створена навмисно для комерції. У наших воїнів стріляють, вони ж не можуть відповісти. Неначе бійню влаштували навмисно для пересівання людей, щоб зменшити кількість народу. Паде цвіт України, який би будував державу.

Я якось попросив бронежилети в міноборони Італії. Мені сказали, що в них є, вже списані, і їх готові передати українцям. Склади – завалені. Але потрібен офіційний запит. Телефоную до посольства, а там мені відповідають: «Робіть-но, батюшка, свою роботу, а ми тут знаємо, що нам робити». На тому й закінчилося. Дзвонив і до прем’єра, а він до мене російською каже, що сам не може всім на світі керувати… 

– А що робити з православними братами, які нас убивають з «Градів»?

– Єднатись: Бог один, кого ми ділимо!

– У Рівному писали на білбордах, що Україна встане з колін лише тоді, як стане на коліна перед Богом. Це дійсно так?

– Весь час ми перед Богом на колінах, відколи є на світі українці. Немає на планеті ще одного такого побожного народу, як український. Я в цьому переконаний, бо трошки вже поїздив світом. Господь поможе нам. Кінець війни мусить колись прийти. Не знаю як, та неможливо вже тягнути стільки.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

Filtered HTML

  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теґи HTML: <a> <em> <strong> <cite> <blockquote> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.

Plain text

  • Не дозволено жодних HTML теґів.
  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
6 + 0 =
More information?

Шість підказок про наші біди і відступництво від Бога

... Далі

І відкрилася правда, куди вели Україну всі наші вожді

 

... Далі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?