Лариса Шавловська вчить дітей бути щасливими

– Ларисо Львівно, але ж ви прийшли сюди не одразу директором?

– Ні, у 1982 році після роботи в 35-му дитячому садочку я прийшла до 16-ї школи вчителем української літератури і працювала в цьому статусі вісім років. Мене обрали головою первинного осередку профспілки, а в 1990-му – головою міської організації профспілки працівників освіти, у якій я пропрацювала два роки. Це було близьким для мене – робота з людьми. Пригадую, що коли мені запропонували повернутися до школи директором, то я висловила вимогу: «Не піду, доки виховательці 31-го садка не доб’юся квартиру».

– Що це за вихователька була, що ви за неї так вболівали?

– Вона взяла на виховання дівчинку з дитбудинку, вже видала її заміж, а жила з цією прийомною донькою, зятем та маленькою внучкою у малосімейці на 14 квадратних метрів. У цій тісноті, уявіть собі, вона мусила спати у ванні. І я добилась для неї двокімнатну квартиру. Діти перейшли туди, а вона залишилась у своїй малосімейці.

Я все життя керуюсь принципом: «Якщо можна, роби добро. А можна це завжди!».

 – Часом добро мусить мати кулаки і бути зубатим…

– Знаю це. Тому в той час, коли була профспілковим лідером, я створила перший в Україні страйковий вчительський комітет. Адже це були часи, коли вчителям взагалі не платили зарплату. Наш страйковий комітет був дуже дієвим, ми багато чого добивались від влади. 

– А що змусило повернутися з такого виру подій до школи?

– Звідти я й не йшла повністю – мала півставки вчительки української літератури. А тоді сталася в моєму житті трагедія. Рятуючи братових дітей, втонула моя рідна сестра. Я поїхала додому підтримати рідних, а коли повернулась, то дізналася, що мене без мене призначили директором шістнадцятої школи. Тодішній очільник міської освіти Іван Кур’янік сказав мені, що в Новому Дворі треба створити справді національну школу. 

– Скільки разів була у вашій школі, стільки дивувалась, як стрімко у ній відбуваються зміни на краще. Почула від мами однієї з учениць, що це школа-лялька. Як вам вдалося зробити її лялькою, адже щедрим фінансуванням освіта похвалитися не може?

– Треба хотіти, то все можна зробити. У нас всі вікна – енергозберігаючі. У школі тепло. Залишився немодернізованим усього один кабінет. В усіх кабінетах і навіть у коридорі є телевізори. Мені в цьому дуже допомагають мої колишні учні, випускники нашої школи. Я їм настільки за це вдячна, що важко передати словами.

– Школа маленька, наче сільська, бо ж і Новий Двір – то фактично вчорашнє село…

– Так, у нас учнівський колектив – 204 чоловіка, а вчительський – 28. А було й 176 учнів і навіть 164.

– Якщо раніше той мікрорайон, а, відповідно, і діти в школі були за менталітетом сільськими, то тепер Новий Двір – район, навпаки, елітний. «Нові» українці розбудували там «царське» село. Пішли до вашої скромної школи діти з тих елітних вілл та особняків?

– Спочатку їх возили на їхніх дорогих автомобілях до шкіл у центр Рівного. Переламав ставлення до нашої школи один «крутий» тато, який разом з сім’єю зайшов подивитися на наші умови. Пройшовся школою і сказав: «Мої діти будуть навчатися тут!» З його легкої руки «царське» село повело своїх дітей до нашої школи. Тепер уже бувають зворотні процеси: забирають дітей з елітних шкіл міста і ведуть до нас. 

– А які переваги у вас?

– Ми знаємо кожну дитину. Їх небагато, то всі на виду. Маємо гарні традиції щодо проведення свят спільно з клубом Нового Двора. Можемо похвалитися перемогами у багатьох конкурсах, особливо мистецьких. 

– Але ж 16-та школа – єдина в місті І–ІІ ступеня, отже, після неї діти мусять шукати іншу.

– Після нашої школи багато дітей обирають медучилище, ідуть в обласний ліцей, міські ліцеї та гімназії. 

– А що для вас головне, Ларисо Львівно, хороші оцінки чи хороша людина?

– Знаєте, вже ставши директором, я збагнула просту істину: дитина у школі не вчиться жити, а живе. Тут вона пізнає не тільки науки, а й здобуває життєвий досвід. Це фактично перша робота дитини. Збагнувши це, я створила свою програму, яка називається «Школа щасливої дитини».

Якось я прочитала про те, що Бог кожній людині дав можливість бути щасливою, здоровою та успішною. Просто не всі вміють ці можливості використати. Мені важливо, щоб школа дала дітям упевненість у тім, що вони можуть мати все: і здоров’я, і успіх, і щастя. «Вчитись, вчитись і вчитись», як казав відомий старшим поколінням класик, – для мене не самоціль. Чому я назвала свою програму «Школою щасливої дитини»? Бо коли щаслива дитина, то щаслива сім’я, а щаслива сім’я, то щаслива громада і вся наша Україна.

– Для ваших учнів і вчителів пишете програми ви. А де ви самі черпали свої життєві принципи?

– Ой, на моєму шляху було багато добрих людей. Та найбільш пам’ятна для мене наука мого мудрого діда Кирила. Він був пасічником, садовив нас, внуків, навколо миски свіжовикачаного меду і казав щось таке, що мені ставало зрозумілим через багато років. Наприклад: «Коли в тебе хтось кинув каменем, то кинь у нього хлібом». Або: «Може бути довга дорога, але коротка, а може бути коротка, та довга». Як я тепер розумію, моя довга дорога до роботи насправді така коротка. Бо не встигну обдумати все, що сьогодні маю зробити, як уже на шкільному порозі. І до того ж в кінці тої дороги мене щоразу чекає чудовий колектив педагогів-однодумців. Спочатку я їх збирала, гуртувала, вчила, а тепер це моя опора, моя друга родина. Куди я без неї?