Не можна опускати руки

Тетяна Володимирівна працює в центрі «Крок» без малого двадцять років. Прийшла сюди реабілітологом, а нині завідує відділенням ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Робота ця – настільки непроста, що на ній тримаються тільки люди, дуже сильні духом і щирі серцем.

– Наше відділення працює за декількома напрямками,– розповіла «Турботі» Тетяна Боровець.– Перш за все це фізична реабілітація. Тобто використання засобів фізичного впливу для поліпшення самообслуговування діток з інвалідністю. Це різні види масажу, теплолікування, фізіотерапевтичні процедури. 

А інший бік цієї справи – соціально-педагогічна реабілітація. Це корекційна робота з дітками фахівців центру: фізичного реабілітолога, дефектолога, соціального педагога, практичного психолога. Третій напрям – психологічна корекція і допомога як дітям, так і батькам. 

– Навіть батькам? 

– Навіть. Консультативна допомога батькам, навчання їх усім тим процедурам, які в центрі проводять спеціалісти,– це обов’язковий елемент реабілітації. Кожну маму треба навчити методик, як працювати з дитиною вдома, щоб цей процес був безперервний. 

– Невже справді можна робити це без перерв?

– Не те що можна – треба. Кожна дитина має індивідуальну програму реабілітації. Етапи цієї реабілітації інтегровані. Їх узгоджують і з фахівцями, і з батьками діток. Є дитина, якій потрібно три реабілітаційні курси на рік, а є така, якій достатньо одного разу. Переважно це залежить від важкості захворювання, але також і від напливу дітей.

Фахівці наші добре усвідомлюють, що реабілітаційний процес, аби добитися позитивного результату, має бути безперервним. Тому крім занять у центрі доводиться контролювати й «домашні завдання» для батьків. Здебільшого реабілітологи дозволяють тиждень-два відпочинку, а далі – знов інтенсивні заняття. Бо дитина росте, розвивається, отже, треба, щоб реабілітація встигала за процесом росту.

– Але мамі й тату і бабусям з дідусями важливо, щоб дитина росла не тільки фізично, а й розумово, духовно.

– Тому важливий напрям нашої роботи – безпосередня соціальна реабілітація. У нашому відділенні цим ефективно займається літературно-мистецький клуб «Крок». У ньому танцюють ті, хто вчора ще не міг ходити. Чи грають на музичних інструментах ті, хто не чує.

Все, чим би ми не займалися, має головну мету – щоб дитина якомога швидше інтегрувалася в соціум. Щоб могла сама себе обслуговувати, щоб серед своїх однолітків нічим не виділялася, а почувалася такою, як здорові діти. 

– А буває у вас таке, щоб дитина прийшла у «Крок» інвалідом, а пішла звідси в доросле життя здоровою людиною?

– Звичайно. Це непоодинокі випадки. Випадок із практики: Була в Тетяни Боровець дуже непроста маленька пацієнтка – дівчинка із синдромом Дауна. Зазвичай такі дітки починають ходити пізніше, але рано чи пізно стають на ніжки та йдуть. Але в цьому випадку все ускладнювалось побічним неврологічним захворюванням (дитина перенесла менінгіт). Вона ніяк не могла стати на ноги. Багаторічна праця реабілітолога дала результат – дитина пішла. І треба було бачити сльози на очах у мами і Тетяни Боровець, які викликав отой перший крок.

– Важко уявити собі ціну такого першого кроку…

– Особливо тяжко доводиться батькам. Робота з такою дитиною вимагає безмежних сил і терпіння. Але ми завжди радимо батькам не опускати руки. Діти – непередбачувані. Сьогодні, здається, з них ще нічого виліпити не можна. Та через день-два-три вже є зрушення, а далі й результат.

На курс ми набираємо одну групу – діток 10–15. Більше взяти не можемо, бо в нас обмежена кількість фахівців. У відділенні один логопед, один реабілітолог і так далі. Всі по одному. І займатися з кожною дитиною треба також індивідуально. Час кожного спеціаліста розписаний погодинно, і його, на жаль, не розтягнеш. Тільки зрідка ми проводимо бінарні, тобто малогрупові заняття в одного спеціаліста, якщо у декількох діток однакова вада і збережено приблизно однаковий рівень інтелекту. Я, як реабілітолог, можу проводити заняття з двома дітками з діагнозом сколіоз. Бо комплекс вправ для таких діток – більш-менш однаковий.

– Тут у вас суцільна людська біда. Як вам вдається триматися, бачачи щодня стільки болю?

– Люди, які ніколи цього не бачили, не стикалися з нашою сферою і нашими підопічними, хочуть порою дістати з неба зірку. А я з року в рік, працюючи тут, все більше усвідомлюю, що найкраще, що може бути в житті для батьків,– це здорові діти. Щоб дитя бігало, стрибало, пустувало, розвивалося так, як це закладено в ньому природою. 

– Скільки дітей пройшло за цей час через ваші руки?

– Ой, це важко перелічити. Але я пам’ятаю кожну дитину і кожний перший крок, який допомогла цій дитині зробити.

Випадок із практики: «Цей хлопчик прийшов до нас повністю лежачий,– розповідає про дитину, з якою займається, Тетяна Боровець.– Дитячий церебральний параліч, крововилив у 5 місяців. Прогнози лікарів були невтішні. Батькам навіть пропонували покинути дитину. Але багаторічна праця далася взнаки – хлопчик нині служить безмежним джерелом позитивних емоцій для всіх оточуючих. Дитина самостійно пересувається. Це – наслідок безмежно тяжкої праці. З місяця в місяць. З року в рік». Я дивлюсь на її руки, які оберігають цю дитину від того, щоб не впала ненароком, які вселяють у неї впевненість, що й наступний крок буде безпечним, і думаю: ця праця – безцінна. Вона – подвиг.

Пряма мова

Алла, мама Ані:

– Я ходжу сюди з донечкою вже близько чотирьох років. У неї через два місяці після рочку сталася зупинка серця, і її наслідки для дитини – просто руйнівні. Ані тут роблять масажі, проводять з нею спеціальні фізкультурні вправи. З нею займаються логопед і психолог. Хоч і помаленьку, але зрушення відбуваються. Доні щоразу краще і краще. Ми могли б опустити руки і сидіти вдома, але коли є така можливість для реабілітації, як тут, у «Кроці», то чому б нею не скористатися? Зараз ми проходимо курс реабілітації. У центрі такий повний реабілітаційний курс передбачено для нас двічі на рік. Але, наприклад, на фізкультуру ми ходимо постійно. Просимося, і нас беруть. Адже одна справа, коли з дитиною займаються професійно, а інша – коли це робити по-дилетантському вдома. Мені дуже подобаються спеціалісти центру: психолог Олександра Євгенівна і Тетяна Володимирівна, яка займається з Анечкою фізичною реабілітацією. Та тут взагалі всі педагоги хороші. 

Мальвіна, мама Артема:

 – Ми ходимо в «Крок» на лікувальну фізкультуру щодня. Бо без неї ми просто вже не можемо жити. За вихідні дитину скручує знов, тому нам важливо займатися постійно. Коли Тетяна Володимирівна йде у відпустку, то для нас це шок і стрес. Без неї ми не можемо самі рятуватися. Синочок мій ходить на заняття із задоволенням щодня. І масажі, й лікувальна фізкультура, і парафінові процедури, електростимуляція – все це дитина сприймає дуже гарно. Кожні два місяці йдемо з Артемком на повний курс реабілітації, що триває двадцять днів. До курсу входить п’ять-шість процедур плюс заняття з логопедом, психологом, педагогом. Малий вже почав швидко рахувати і взагалі показує гарні результати. Він дуже любить сюди приходити. Для нього всі люди тут настільки рідні, і він всіх настільки любить – і лікарів, і педагогів, і хворих, і дівчат з реєстратури, і масажистів, мам з дітками,– що словами не передати. Кого бачить, з усіма вітається, всім усміхається. Комунікабельний хлопчик. Таким його зробив «Крок».