Архів новин

ДОРОГІ ГОСТІ | Газета 7 Днів

ДОРОГІ ГОСТІ

10.11.2018 11:11
Переглядів:209

За такого життя, як наше, лірики стають циніками, а поети переходять на прозу. Тож не диво, що відомий рівненський поет, автор майже десятка поетичних збірок, поем і краєзнавчих нарисів Василь Басараба став писати романи. Його перша спроба як романіста одразу була помічена на всеукраїнському рівні. Василь Басараба став дипломантом літературного конкурсу "Коронація слова - 2013" за свій перший роман "Страшний Суд". Цього ж року у видавництві "Волинські обереги" вийшов новий роман Василя Басараби "Блекота". У пропонованому фрагменті цього твору "Дорогі гості" йдеться про епізод, коли до стареньких батьків у село з’їхалися їх діти – син Андрій з Києва, дочка Клава з Італії, менший син Вітька з Сибіру…

Орест, як і обіцяв, дав йому звільнення на три дні. Щось таке ніби відгули за ті всі поїздки. До тих трьох днів чіпля­лися ще субота й неділя, то в нього назбирувалося майже тиждень часу.
Як і обіцяв синові, наступного ранку виїхали в село. Миколка був щасливий. Очі його сяяли, як два сонечка. Чи то йому так праглося вирватися з міської квартири і тісного двору на сільські простори, чи радів, що тепер може побути разом з батьком, чи ще чогось, можливо, що заскучав за Арсеном, чи, навіть, за дідом та бабою.
Хай побігає біля річки по траві, походить по горбах серед кущів і дерев, половлять з Арсеном рибу. Поведе їх на Замчище, покаже і розкаже, що там було колись...
У селі на нього чекав справжній сюрприз. Учора приїхала з Італії Клава. Сестра радісно зустріла їх разом з матір’ю:
– От добре, що приїхали. Я вже хотіла дзвонити, а ви самі здогадалися... То оце такий Миколка вже в тебе? Витягнувся, скоро з Арсеном зрівняється.
 Поки Клава переповідала про свої новини та про до­рожні пригоди, то хлопчаки вже були на вулиці, стояли біля воріт і вели свою балачку.
– Бачиш, подружилися, – задоволено мовила Клава.
– Та вони тут ще з зими. Разом колядувати ходили, на ковзанці ганяли...
– То й добре. А ти, батько каже, що й роботу поміняв, і в Америку їздив?
Не дослухавши його відповіді про заокеанське відряд­жен­ня, Клава допитувалася далі:
– А як там у тебе з Ніною? Дзвонить, приїжджає?
Емоції переповнювали сестру, їй хотілося дізнатися про все і відразу.
– Там, де вона, у нас ніяк. Та й тут ніяк. А дзвонить завжди до тещі, до Миколки. Про її новини я й довідуюся в основному від тещі.
Клава відразу перескочила на іншу тему:
– А ти чув, що наш «старший» брат прибув на рідну землю? Вчора ще приїхав, з сімейством, сидить у тещі... Як це так, два дні вже в селі, а до матері й не заглянув? Тут іти якихось п’ятнадцять хвилин.
– Не чув, де ж мав чути? Ти ж сама вчора приїхала, звідки знаєш?
– А мені біля буфету Надька сказала, що бачила, як з таксі вилазили коло Зайчуків...
Звістка про те, що й Вітька в селі, стала для нього другою сенсацією. Ото справді несподіванка на несподіванці – і сестра, і брат прилетіли додому одночасно з двох сторін.
– А ви що, домовлялися, що разом приїдете? – Не стри­мався, щоб не спитати.
– З ким, з ним? Я, ти ж знаєш, що з ним не балакаю. Ще з тих пір, як він Арсенчика обізвав та й мене обідив... Не хочу згадувати, хай там сидить і на очі не лізе... Але ж до матері, за стільки літ явився, і до матері не заглянув.
Він розумів Клавин подив і обурення. Справді, що ж то на думці треба мати і в серці, щоб хоч на секунду не заглянути, привітатися, а тоді біжи знов до своєї тещі і сиди там каме­нем.
Мати вийшла на поріг, стала збоку:
– Кличте хлопців обідати... Казала тобі Клава, що Вітька приїхав? Ще вчора зранку. Але, бач, не йде... Може, Андрію, піти покликати його?
– Ще чого? Пан великий, підіть, попросіть, ще й лімузіна під хату подайте та привезіть, – вибухнула Клава.
– Не треба його просити, сам дорогу додому повинен знати, – підтримав сестру.
– І то правда, – згодилася мати відразу. – То кличте дітей та йдем, бо захолоне все.
Мати пішла в хату, Клава глянула занепокоєно:
– Подалася вона сильно. Я глянула, то аж злякалася... І кашель добиває, ніч не спить...
– Біда та й годі, і де вона тільки взялася, та болячка... Вже й в лікарні була, вже й уколи дають, а воно не проходить...
За столом сиділи довго. Миколка з Арсеном швиденько, наввипередки, поїли і знов подалися надвір. А вони не поспішали вставати. Клава виставила кривулякувату пляшку якогось італійського вина та такі ж наїдки на десерт, все розхвалювала тамтешнє життя. Батько заворожено сьорбав з келиха червоний напій, невизначено знизував плечима: «І що там доброго? Кислятина... Навіть за язика не щипає».
– А тобі треба, щоб вогнем пекло, – зболено усміхнулася мати, долаючи кашель.
– Бо й так... Нема краще, як у нас: випив і аж дух забиває. Повітря ротом хапаєш, як риба на березі, – і собі всміхався батько.
– Вам, мамо, знов треба йти в лікарню, – сказав він ма­тері. – Тоді ж помогло ніби, полегшало.
– Та трохи легше було. А доктор казав, що на осінь знов прийдеться лягати... Зараз Дарина ще ті уколи дає, що ти привіз... То на них тримаюся... Шкода дівчину, вже вона замучилася зі мною, щодень мусить іти...
– Я їй вчора казала: поки я вдома, то сама буду колоти. А вона: та нехай, мені не важко. Я вже й привикла, що треба.
– Славна вона дівчина, – зітхнула мати, – славна, та бі­до­ва. Бачиш, така гарна, а сама одна залишилася. Що то долі нема.
– Ой, звідки ви там знаєте, чи сама, чи одна, – запе­речила Клава. – Що, зараз чоловіка треба на прив’язі мати, скрізь за собою водити? Має вона когось, це точно, не на будні, а для свята... Зустрічається таємно і їй цього досить...
Не хотілося слухати таких слів про Дарину і він квапливо запитав Клаву:
– Це що, у вас в Італії так?
– І там, і тут, будь певен... А навіщо той, на постійній основі, окільцьований гусак, біля якого треба щодня бігати, годувати, сорочки прати і прасувати, води подати... Бо він на дивані лежить з газетою або перед телевізором...
– Ну, ти не рівняй, не всі такі, що на чуже ласі, на кра­дене... Дарина не така, це я вже точно знаю, – заступилася за сусідку мати, чим не тільки втішила його, а й збентежила.
– Ото ще завели балачку, – невдоволено мовив. – Про своїх давайте будемо говорити. Он про Вітьку, що дороги не питає до рідного двору. А то чуже видно через дорогу, а свого не бачить біля порогу.
– Я не знаю, чого він так, – здивовано знизала плечима мати. – Чи жде, що покличуть, чи розсердився чогось?
– То я знаю чого: захамів уже остаточно. Мізки набакир пішли, з’їхали, – сердито глянув батько через стіл. – Захамів – і крапка. Назад вороття вже нема. Точно кажуть: з ким поведешся – того й наберешся Він себе вважає вже вищою расою, старшим і головнішим. Чуєте, він по телефону навіть зі мною чи з матір’ю «на язикє разговарує». Каже, «мнє так удобнєє, ізвінітє...».
– Ой не нападайте ви так на нього, – озвалася крізь кашель мати. – То ж ваш син і брат.
– Старший брат! – Уїдливо докинула Клава. – Як скаже, так і має бути...
– То блудний син, який не просто відцурався, а й зневажив.
Щоб урвати неприємну розмову, став у деталях роз­повідати про свої заокеанські враження. І не тільки про аеропорти, автостради чи хмарочоси, а більше про життя українців, які там століттями бережуть свою душу, і з якими йому довелося зустрічатися.
– Подумайте тільки, вже третє чи четверте покоління, вже батьки, діти і внуки, що народилися там, а рідної мови не забувають, – каже батькам і Клаві. – У них навіть у голову не може приходити думка, що можна знехтувати своїм. Це вважається аморальним. Тому багато десятиліть живуть поруч етнічні меншини, спілкуються своєю мовою, вдягають національний одяг, бережуть вікові традиції предків, ша­нують своїх геніїв і героїв. Там за лічені хвилини можна опи­нитися в Китаї, Японії, Кореї, Італії, Україні. І наша діаспора – одна з найбільших.
– І бачиш, тим, корінним, очі на лоба рогом не лізуть, не наливаються злістю, як донедавна у нас на одній шостій суші, коли звучала десь поруч українська, грузинська, вір­мен­ська чи естонська мова. Одна з братніх мов, і вже той «старший брат», закипаючи гнівом, пихато вимагає: «Єщо раз і на обще­понятном». Так, ніби він має обов’язково знати, про що говорять між собою «два кавказца», «два прибалта» чи «два хохла», – несподівано відреагував на його слова батько.
– Колись, пам’ятаю, така рубрика в газетах була «Два світи – два способи життя». І в тих публікаціях від централь­них до районних газет і навіть багатотиражок аж надто завзято доводилося, що в нас мало не земний рай, де люди­на людині – друг, товариш і брат, а в них пекло – загниваю­чий капіталізм, голод і холод, і людина людині там – вовк, – казав на те батькові. – Тільки чомусь з нашого «раю» рва­лился у те «пекло», а не навпаки було...
– А було й таке, що в масі своїй народ, задурманений тією брехнею, мав на свято кирзові чоботи і кухвайку, але вважав, що живе краще усіх на світі. Та що там простий люд, навіть представники творчої і технічної інтелігенції, про­світлені вищою освітою і захекані у погоні за імпортним одягом і взуттям, з піною на губах доводили простим смерт­ним, що ми живем у найпередовішій країні у світі і що в нас усе найкраще, – наводив приклади з життя батько.
– Ваша правда, було таке. Як могла важко затуманити мозок людині ота ідеологічна отрута, як вбивала всяку свіжу нешаблонну думку тотальна пропаганда! Але на брехні вона й розпалася, та імперія...
– Недарма народ сказав: брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся, – додала Клава, допомагаючи матері приби­рати зі столу тарілки.
 
…Надвечір все ж Вітька подзвонив батькам і повідомив новину, що він у селі. Приїхали вчора, але були дуже втом­лені з дороги, то вже нікуди не йшли. І сьогодні відпо­чивають, а зайдуть на днях.
Найбільше втішилася тим дзвінком мати: «От бачиш, не забув, зайдуть...». А те, що навіть не поцікавився, що там вдома, чи всі живі і здорові, то ніби й нічого. Повідомив про себе, що приїхав, і – досить.
– Отака натура, сам себе любить, – кивнула головою Клава.
– Не сварись на нього. Може й направду зморилися з до­роги, хай відпочинуть, – заступилася за найменшого мати.
– Точно, два дні лежать покотом, без задніх ніг. Лежачи й обідають, – не вгавала Клава. – То ви самі сходіть до нього, провідайте синочка... Вам легше.
Мати нічого не відповіла, всміхнулася тільки на ті слова зажурено.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

Filtered HTML

  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теґи HTML: <a> <em> <strong> <cite> <blockquote> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.

Plain text

  • Не дозволено жодних HTML теґів.
  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
2 + 8 =
More information?

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?