Архів новин

ДОРОГІ ГОСТІ | Газета 7 Днів

ДОРОГІ ГОСТІ

22.11.2018 09:08
Переглядів:159

Продовження. Початок у №45 (1296) від 8 листопада 2018 року.

Миколка допитувався:

– Тату, а коли ми підемо на той замок? Ти ж обіцяв, що покажеш і розкажеш, і на рибу, казав, що підем.

– Завтра, сину, все в нас – завтра і післязавтра. А сьогодні відпочиваємо, ми ж з дороги.

Миколку відповідь, вочевидь, задовольнила, бо вони з Арсеном знаходили собі заняття у дворі і в садку.

Клава глянула на хлопчиків здалеку і сказала:

– Бачиш, вони й без нас обходяться, у них свої інтереси і проблеми.

– То й добре. Так і має бути. Ти що, хочеш, щоб у тебе на руках сиділи, за тобою слідом бігали?

Клава допомагала батькам поратися по господарству, а він зібрався до горіха у магазин.

– Піду хліба візьму. Що там ще купити?

– Та нічого такого,– озвалася мати.– Хіба що дітям...

– А що їм ще треба? Тож понавозили всього, аби це з’їли.

Він устиг купити хліба, побалакав кілька хвилин з Надь­кою. Та допитувалася, що ж таке сталося, що вони всі разом з’їхалися до батьків у село... «Нічого не сталося. Просто приїхали батьків провідати і все», – відповів.

…У дворі їх чекав сюрприз: нагрянув до батьків Вітька з сімейством. Сидів на лаві під горіхом, поруч – справа і зліва – батько і мати. Навпроти походжала, викручуючи крутими боками, невістка, час від часу зиркала самозакоха­но на свій живіт і пазуху. Слухала, що розказував Вітька, і кидала короткі репліки.

Клава стояла біля дверей на сходах, дивилася на все те і мовчала.

Біля дровітні, неподалік, галасували обидва Вітьчині хлопчаки, такі, як Арсен і Миколка.

– О, в нас дорогі гості,– вигукнув він від воріт. – Доброго дня, дорога рідня.

Вітька звівся назустріч, потиснув йому руку, всміхнувся. Він теж добряче поправився, як і його половина. І в талії, і в плечах, і на круглому обличчі, де гладенькі щоки аж лисніли.

– Ну, гдє риба? – Питав Вітька, зиркаючи на всіх. – Што, нічєво нєт, а как же так? Нє клюйот, што лі?

– Риба плаває на дні... Вона від нас не втече нікуди, правда, хлопці?

Вони мовчки кивнули головами.

– А, ето твой такой, а ето Клавкін, – зиркнув Вітька на хлопчаків і знову продовжив перервану розмову.

– Да у нас там всьо харашо. Работа есть, зарплата харо­шая... Вот і в Катькі в канторє зарплата тоже харошая. Живі і радуйся.

– Да, нє то что здесь,– гордовито глянула згори вниз невістка. – Ніщєта одна.

– Вот машину надумалі купіть новую, пару тисяч не хватаєт... Надєялісь на тєстя с тьощей, что подбросят, і нє падхаді – нєту.

Вітька скорчив здивовану гримасу, аж плечима пере­смик­нув. Глибокодумно помовчав, щось там перевертаючи у своїй голові. А тоді зважився відразу «брати бика за рога».

– Вот у вас, папа, может єсть какая-то тищонка доларов взайми на полгода.

– А мені що, доларами пенсію платять? – зиркнув батько на Вітьку скоса.

– Да какая разніца, можна і вашей грівной... Я обмєняю...

Батько промовисто покрутив головою і Вітька відразу перевів погляд на брата з сестрою.

– А у тєбя, сестрьонка, долари уж точно єсть? Ілі у тєбя, братан, по заграніцам же єздітє. В Італію, Америку...

– Є, але не для тебе... І це вже точно, – сказала дуже вже спокійно Клава.

– Та ти хоч би вдома, з матір’ю і батьком, рідною мовою забалакав, а не язика ламав. Що, забув так швидко?

– Ай, какая разніца? – вставила п’ять копійок Катька. – Нам так удобнєє. Ми же в Росії живйом, потому по рускі...

– Ну, тут якраз не Росія, то можете не боятися і рідної мови. Я он в Італії вже два роки, то мені що, по-італійськи і вдома балакати? Я можу...

І Клава, підвищивши голос, видала на весь двір довгу заку­черявлену фразу італійською мовою. Що там було ска­зано, не второпав, звісно, ніхто. Але не виключено, що видала «на-гора» Клава не дуже пристойні слова, судячи з того, як гостро вона глянула на брата і братиху.

– Дєйствітєльно, какая разніца?.. Ми же понімаєм друг друга,– резюмував Вітька, явно знітившись. – До речі, я можу досить непогано спілкуватися і рідною мовою.

– От бачиш, можеш, то чому не хочеш? Ти ж сам себе принижуєш.

– Так, не сваріться, діти, не гиркайтеся, зараз будемо обідати. Ідемо за стіл.

Клава пішла за матір’ю до хати. Катька не бажала сідати на лавку і продовжувала тупцювати збоку, красуючись, ніби на подіумі. Вітькові хлопчаки терлися біля паркана і по­зиркували на Арсена і Миколку.

– Так, хлопці, знайомтеся і родичайтеся, ви ж брати, – казав дід усім онукам разом.

Арсен послухався відразу і підійшов першим до паркана. Назвав себе і Миколку.

– А я Толік, а ето Гєнка, – озвався старший з братів хло­пець.

– А що, вони там нашої мови не вчать? – запитав у брата.

– А зачєм, для чего она їм? – гоноровито вклинилася братиха.

– Так, коє што понімають, а гаваріть нє умєют, – додав Вітька. – Там школи украінской нєту...

За обідом розмова їхня набрала мирного і дружелюбного характеру. Клава розповідала про побут в Італії, про їхні ціни і зарплати, чим навіть дуже здивувала Катьку:

– Ти сматрі, да там даже лучше, чєм у нас.

– А ти што, сомнєвалась?

– Слушай, Віть, а может я тоже сьєжжу туда на время, подзаработаю?

– Ти, Кать, щас договорішся у мєня. Я тебе разок как сьєжжу, мало нє покажется. Сіді у мєня, Софі Лорен...

Катя засміялася і глянула незле.

– От відітє, как он зі мною балакає, – мовила не знати кому.

Вітька випив чарку з розмаху і блиснув оком на Катьку.

– Я с тобой дома побалакаю.

Його явно щось дратувало, та він стримував себе.

А коли і його розповідь про перебування в Америці про­звучала за столом, то Вітька аж підскочив:

– Подумаєш, еті тупиє амєріканци. Что оні могут? Да нічєво... Только вєздє лєзут, нос суют во всє дири. Всьо ето враньйо.

– Яка брехня, я ж на свої очі бачив... Я ж три місяці там жив.

– Да враньйо, тєбя обманивалі... Показуху тєбє устроілі...

– Не суди по собі... Якщо у вас там брешуть направо й наліво на цілий світ, то й думають, що всі такі. Що завжди і скрізь всі всім брешуть...

– Да, Росія сільнєє і багачє всєх в мірє. Она однім газом і нєфтью всех задавіт в два щота.

– А вам аби кого задавить. Самі не навчилися по-людськи жити, то й нікому не даєте. Саме лежить в калюжі, забрьохане по вуха, хрюкає, а уявляє себе білим лебедем у небі. Отакий характер...

Вітька набурмосено мовчав, шмигав носом, брова йому нервово сіпалася. Мовчав та важко дихав...

Він зрозумів Вітьчине роздратування: той приїхав похва­литися удома своїм раєм земним, у якому йому найкраще живеться, а тут такий облом. Виявляється, що є десь у світі місця, де оте його «найкраще» – далеко позаду.

Коли на столі закінчилася горілка, Вітька відразу заспішив.

– Спасіба сєму дому, пайдьом к другому, – встав з-за столу.

Попленталася за ним до порога і Катька.

– Посиділи б іще, скільки не бачилися, – благально про­мовила мати.

– Да нєт, пайдьом на бакавую, завтра уєжжаєм в Крим, на морє. Ребятам море нада повідать.

І син, і невістка підкреслено ввічливо попрощалися на віддалі з батьками, казали, щоб кріпилися, обіцяли ще ко­лись приїхати.

Він пішов проводжати Вітьку і Катьку їхньою вулицею. Брат розчулився, вочевидь від горілки, ішов і балакав.

– Ти думаєш, я наше село не вспомінаю ілі не люблю. Про родітєлєй помню всєгда, дєтскіє годи сняться іногда... Я, братан, і тєбя згадую, і Клаву...

Вже коли біля школи попрощалися, то Вітька знов почав:

– А якби ти, Андрію, позичив мені якусь тисячу на ту машину. Я б тобі за півроку, ну, максимум, за рік з про­центами віддав.

«Бачиш, як чисто рідною забалакав, як приспічило», – подумав. А вголос сказав:

– Я б тобі, Вітю, дав, якби були. Ти знаєш, скільки я ма­тері на ліки віддав? Усі, які мав у запасі, ще й у людей позичив...

– Что, так дорого?

– Дорого, а як ти думав? Все дорого, і ті уколи імпортні, і перебування в лікарні...

– А ти думаєш, поможет всьо ето? Витянут все дєньгі, а помочь не помогут. Ето точно. Знаю я етіх врачей, тьоще тоже два года назад операцію дєлали... Слава Господу, оклімалась, чудом. Єдва в ящик не сиграла, все дєньгі у них тогда висосалі. До сіх пор долги отдают...

– То що, я матері грошей на лікування не дам? – Глянув з осудом на Вітьку. – Дав і ще дам, скільки треба буде.

– Смотрі, всьо витянут, а толку... Я, братан, может тоже помог би, но відіш, самому не хватаєт...

Не було ніякого бажання щось сказати у відповідь. Ні балакати, ні дивитися у братове кругле обличчя.

Потиснули один одному руки, кивнув головою Катьці. І розійшлися у протилежні сторони.

Удома Клава навіть не приховувала свого роздратування. Виголошувала сама собі все те, про що думала:

– Бачиш, він навіть не спитав, як здоров’я у матері, що болить, як ви тут живете! Зразу дайте грошей, бо йому треба. Що то вже за натура і в кого воно вдалося? Ніби нормальним був змалку. Чи це його там так переробили?

– А де ж іще? – озвався батько. – Бачиш, він рідного слова соромиться. Вимовляє, як лушпиння з рота випльо­вує. Яка йому «разніца». Отак, надихався отам того чаду і вмер на ходу. Порожній усередині... Одна лушпайка з нього зосталася.

– Не кажи так, Петю, ти ж батько. Невже тобі не шкода своєї дитини...

– Шкода, шкода, – упевнено і твердо промовляв батько. – А що я зроблю, коли так і є...

– Не нападайте на нього, діти, – мати втирала тиху сльозу. – То ж брат ваш...

– Старший брат. Він над усіма старший і над вами теж, – уїдливо докинула Клава.

– Ти, сестро, на матір не нападай, на Вітьку можеш, а на матір не треба. Та й його жаль теж, що він отак очманів. То не вина, то біда його, бо він не тямить, що говорить і що робить.

– Точно, що очманів. Ото справді очмана, правду кажеш. Очмана!

Клава домила посуд, витерла руки і покликала Арсена через двері у двір. Хлопець прибіг, за ним увійшов і Миколка.

– А почитай-но нам, сину, про матір у Шевченка. Те, що ти мені вчора увечері читав, що свого не цурайтесь.

Арсенові, вочевидь, не було настрою до читання, але й не хотілося відмовитися, засмутити матір. Тому без зайвих зволікань, стоячи в порозі, почав:

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Мати утирала очі на дві руки – від своєї печалі. Клава теж ховала в жменю сльозу – від замилування сином і від прав­дивих слів.

– Та досить вже плакати,– глянув на матір і сестру. – Все в нас добре, всі живі, не в холоді й голоді. З’їхалися, зійшли­ся, поговорили. Добре й так, щоб не гірше було.

– Ото правду Андрій каже, – кивнув головою батько. – Дякуймо Богові за те, що є. Що всі живі, і надіюсь, будемо здорові.

Василь БАСАРАБА

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

Filtered HTML

  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теґи HTML: <a> <em> <strong> <cite> <blockquote> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.

Plain text

  • Не дозволено жодних HTML теґів.
  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
5 + 0 =
More information?

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?