Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
Липень 2013
 

Це не робота, а місія | Газета 7 Днів

Це не робота, а місія

04.07.2013 00:00
Переглядів:454

Рівнянин Володимир Мельник (справа) і мешканець німецького міста Квітлінбург Вальтер Манц походять з одного села, отже, логічно, що вони є співголовами однієї громадської організації, яка називається «Друзі села Мочулки». Проводячи в дорогу свого німецького друга, Володимир Мельник вручив йому ящичок з українськими напоями, які наказав відкрити на чергових зборах земляцтва волинських німців.

Так каже про свою діяльність у громадській організації «Спілка друзів села Мочулки» житель німецького міста Квітлінбург Вальтер Манц, який щороку привозить до Рівного групу своїх співвітчизників, аби разом з ними знову пережити найкраще з людських відчуттів – відчуття Батьківщини.

73 роки минуло відтоді, як українські німці покинули рідні місця та перебралися на свою історичну Батьківщину. Проте ні ті з них, хто ще пам’ятає сороковий рік, коли вони, виконуючи умови пакту Молотова-Рібентроппа, знялися з насиджених місць, ні їхні нащадки, котрі народилися вже в Німеччині, не забувають Україну.

Ці зворушливо-носталь­гічні монологи про зустріч з рідними місцями через багато років розлуки, про людську дружбу і гостинність, про вірність пам’яті я почула в холі рівненського готелю цього­річного червня, коли «друзі села Мочулки» вже покидали наше місто. Усім відомий німецький педантизм цього разу їх підвів: дарма що автобус мав відправитися від готелю ще о восьмій тридцять ранку, та була вже дев’ята, а німці не поспішали зайняти в ньому місця.

Гостей приїхали провести односельці їхніх предків – нинішні мешканці села Мочулки. І як це завжди буває у хвилини прощання, вони згадали щось важливе, що не встигли сказати одне одному, обмінювались адресами, телефонами, сувенірами, а кажучи щиро, – просто відтягували час прощання… Мені це було на руку, адже вдалося більше почути і дізнатися про історію такої зворушливої дружби. І спасибі, що поруч була начальник відділу міжнародних зв’язків міськ­виконкому Олена Петрів, яка дивним чином встигала перекласти абсолютно все, що говорилося, з німецької на українську і навпаки.

Вальтер Манц,
голова громадської організації «Спілка друзів села Мочулки», житель німецького міста Квітлінбург:

– Моїй мамі Елізабет Манц було всього 8 років, коли вона разом із батьками покинула рідне село. Торік у жовтні їй виповнилося 80. Минулого року вона ще приїжджала з нами сюди, на Батьківщину. А цього разу вже не наважилась на цей шлях. Але я знаю і від мами, і від багатьох старших людей, чиє життя почалося в Україні і чиє дитинство проминуло тут, що коли в них після багатьох років закритості з’явилася можливість відвідати рідне село, то вони були щасливі.

Мама не забула нічого зі свого тутешнього дитинства. Вона каже, що роки, проведені тут, були найкращі, то й мене закохала у свою рідну Волинь. Коли ми з нею сюди приїжджали разом, то мама мені абсолютно все показувала. «Тут так хата стояла, а там отак», – розповідала вона і називала людей, які жили в тих хатах. З маминого рідного села вивезли 150 німецьких сімей. Жодна сім’я тут не залишилась. А нині ми ­об’єднуємо нащадків тих людей в організацію друзів села Мочулки. У нашому об’єднанні є вже понад 200 чоловік. Декілька членів нашої організації живуть у Канаді, але більшість – у Німеччині.

Щороку багато цих людей долають далекий шлях до України. Основна мета такої поїздки для кожного з них – бодай раз побачити свою рідну землю. Адже сьогодні в Німеччині кожен задається питанням: «Звідки я походжу, де моє коріння?» Тому ми й розшукали те місце в Україні, де залишилося наше коріння.

На цвинтарі в Мочулках лежить моя прабабця. Коли в 2010 році ми приїхали з метою встановити на кладовищі в Мочулках меморіальну плиту і стали шукати для неї місце, то чисто інтуїтивно встановили її саме в тому закуті кладовища, де була могила моєї прабабці.

Але не подумайте, що нас цікавлять тут тільки могили предків. Наша організація має стати тим місточком, який об’­єднає німців та українців. Бо наші люди, дивлячись назад, пригадують, що колись ми жили поруч дружно в одному селі і нам усім було добре. Нині ми хочемо відновити колишні зв’язки. А є така істина, що коли ти хочеш пізнати людину, то повинен її відвідати. Отже, з таких невеликих кроків назустріч одне одному й будується великий міст, котрий поєднує людей.

На меморіальній плиті цвинтаря села Мочулки нащадки вивезених із цього села волинських німців викарбували всі встановлені імена своїх предків, похованих на цьому кладовищі.

На меморіальній плиті цвинтаря села Мочулки нащадки вивезених із цього села волинських німців викарбували всі встановлені імена своїх предків, похованих на цьому кладовищі.

А співпраця наша набуває нових форм. Уже домовилися про те, що школярі з України та Німеччини відвідають одні одних. І про спільні спортивні змагання домовились. І допомога тутешньому дитячому притулку стала нашою справою. Коли ми повертаємось до Німеччини, то всюди розповідаємо про свою поїздку, особливо на щорічних зустрічах волинських німців, які відбуваються що­осені в Мекленбурзі. Бо наше завдання полягає не тільки в тому, щоб привезти людей до Мочулок, а й у тому, щоб нагадати там, у Німеччині, що на світі є Мочулки.

І ще одне: дбаючи про збереження історії волинських німців у Німеччині, ми хочемо, щоб про цю історію не забували і тут, в Україні. Тому на цьогорічну зустріч нашого земляцтва, що відбудеться у вересні, ми запросили до Німеччини наших друзів звідси, зокрема заступника голови обласної адміністрації Олексія Губанова, депутата Рівненської міської ради Марію Конощук, голову правління громадської організації «Німецький дім» Тетяну Кухарець та інших наших друзів.

Володимир Мельник,
співголова Спілки друзів села Мочулки з українського боку:

Уже третій рік поспіль «Друзі села Мочулки» під час своїх відвідань рідних місць мають екскурсії в музей льону, що діє в центрі профтехосвіти текстильників. Тут їх щоразу надзвичайно тепло приймають і влаштовують для німецьких гостей покази моделей одягу, створеного руками початкуючих рівненських кравчинь, та виступи фольклорного гурту цього закладу. Концерти ці настільки захоплюють гостей, що вони, бува, й самі йдуть до танцю.

Уже третій рік поспіль «Друзі села Мочулки» під час своїх відвідань рідних місць мають екскурсії в музей льону, що діє в центрі профтехосвіти текстильників. Тут їх щоразу надзвичайно тепло приймають і влаштовують для німецьких гостей покази моделей одягу, створеного руками початкуючих рівненських кравчинь, та виступи фольклорного гурту цього закладу. Концерти ці настільки захоплюють гостей, що вони, бува, й самі йдуть до танцю.

– Я народився в Мочулках, а тепер живу практично на дві хати – і в Рівному, і в Мочулках. Німців я вже не застав, але мені розповів про них батько. Тато згадував, що до війни у нашому селі жили п’ять тисяч людей, а нині залишилося всього 250. Він розповідав, що то були дуже добрі, веселі часи. В селі крім українців були також польська та єврейська громади, але найбільша – німецька. Тато згадував, що німці завжди їли білий хліб з маслом. Вони мали дві німецькі школи, кірху (церкву), навіть свій духовий оркестр. У них була явно краща організованість, ніж у інших мешканців Мочулок, тому наші люди завжди брали їх собі за приклад. Але сорокового року німці із села виїхали, і в Мочулках нагадували про них тільки могили на цвинтарі.

Так було до 1989 року, коли восени вперше приїхав до нас Ерхард Беткер. Він потім став їздити постійно і керував Спілкою друзів села Мочулки 20 років, доки постарів і передав естафету Вальтеру Манцу. Боже, як зраділи старі люди, коли знову почули у своєму селі німецький говір. У нас такі зустрічі старих друзів траплялися! Наприклад, до села приїжджав однокласник мого тата Петра Мельника Олександр Фус. А моя мама, Марія Кирилівна, приймала і вгощала у своїй хаті німецьких гостей, доки жила, аж 23 роки. Колись було таке, що вони приїхали якраз на Великдень, то ми в хаті накрили стіл на 30 гостей та ще 15 своїх людей – рідні, сусідів. То наче маленьке весілля в хаті відбулося. Зате ми дуже добре використали ті харчі, які щороку надміру наготовляють на Великдень у всіх українських сім’ях.

Тетяна Кухарець,
голова правління громадської організації «Німецький дім»:

– У 2010 році я раптом отримала лист від незнайомої мені на той час людини – пана Вальтера Манца, який знайшов нашу адресу в інтернеті та попросив про допомогу. Це було напередодні від’їзду очолюваної ним групи з Німеччини в Україну. Коли ця група приїхала і ми стали знайомитись, з’ясувалося, що всі ці люди мають інтерес до села Мочулки. А я родом із Цумані, яка хоч і належить до Волині, але по сусідству з Мочулками. Колись Мочулки належали до Цуманського району.

А мій прадідусь мені розповідав, що в Мочулках і в Кадищі жили німці, які на ярмарок до Цумані приносили свої молочні продукти. Так-от, мій прадідусь до кінця життя згадував, що таких смачних молокопродуктів – сметани, сиру, масла, як робили німці, він більше ніколи в житті не куштував. Тобто це були дуже пра­цьовиті люди, хороші господарі.

Дарма що в характері німців педантизм є визначальною рисою, та це не той випадок, щоб бути педантами. Залишати Батьківщину своїх предків завжди важко, тож автобус із Рівного до Німеччини відправився із запізненням.

Дарма що в характері німців педантизм є визначальною рисою, та це не той випадок, щоб бути педантами. Залишати Батьківщину своїх предків завжди важко, тож автобус із Рівного до Німеччини відправився із запізненням.

Згодом я побувала в Німеччині, де відвідала звичайний сільський музей і побачила в ньому селянські пристрої для переробки молока. На той час це були дуже передові технології. Так само й нині: німецька техніка – то синонім якості та надійності. Німці мають хист до цього.

А коли казати про наше конкретне спілкування з друзями села Мочулки, то їх щорічний приїзд – велика радість для нас. Адже кожна окрема людина має свою конкретну історію, цікаву й для нас. Ми маємо чому повчитися одні в одних. Вони завжди кажуть, що хотіли би перейняти нашу гостинність. А нам у них варто повчитися їхньому трепетно-бережливому ставленню до своєї історії. Нині обговорюємо можливість видання спогадів волинських німців про їхнє життя тут і цього року заручилися підтримкою обласної адміністрації для цієї роботи.

А ще наші німецькі друзі є щирими благодійниками. Щороку під час свого чергового візиту до Рівного вони бувають у дитячому притулку і привозять гостинці його вихованцям.

Зрештою час прощання таки настав. Останні поцілунки, помахи рук, і автобус поволі, наче нехотячи, рушив, покидаючи рятівний затінок під крислатими липами на затишній рівненській вулиці. Але всі, хто стояв на тротуарі, залишились із переконанням, що ця зустріч не остання. Бо Вальтер, сідаючи в автобус, абсолютно впевнено сказав, що, ще не поїхавши з України, вже планує наступну поїздку.

Людмила МОШНЯГА

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
1 + 9 =
More information?