Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 
Квітень 2013
 

Італієць, який працює на українця | Газета 7 Днів

Італієць, який працює на українця

18.04.2013 00:00
Переглядів:205
Як правило, буває навпаки. Сотні тисяч українців їдуть до Італії і там працюють на італійців. Тому цей випадок – деякою мірою феноменальний.

Італієць Антоніо Ґріма приїхав до Рівного, щоб працювати на українця. Як це сталося, які шляхи-дороги привели його в наше місто, чому при величезній кількості українських безробітних довелося брати на роботу високооплачуваного іноземця та що це в нього тут за робота така, що на неї не знайшлося українського спеціаліста? Про це наш кореспондент розпитував самого італійського синьйора.

– Синьйоре Антоніо, мабуть, їдучи в Україну, ви мали якісь уявлення про неї. Наскільки вони відрізняються від того, що ви тут побачили?

– Я уявляв собі Україну більш відсталою. Як у культурному плані, так і щодо розвитку виробництва, технологій. А побачив тут людей, значно розвиненіших, ніж сподівався. Звичайно, не настільки, як, скажімо, іспанці, французи чи італійці. Але я думав, що на території, де раніше був Радянський Союз, люди більш закриті та відсталі.

– Відомо, що в Італії працюють багато українців, а надто – українок. Чи доводилося вам щось чути про це у себе на Батьківщині, чи стикалися ви там із ними? І як в Італії оцінюють наших заробітчан, скажімо, в порівнянні із заробітчанами, що походять з інших країн?

– Звичайно, ці люди у технологічній підготовці та емансипації суттєво відрізняються від місцевого населення. І дуже переживають за це. Приїхавши до Італії, вони зустрічаються з іншим світом.

Звичайно, двадцять років тому ця різниця була б значно більшою, а сьогодні в Україну вже приходять нові технології, і вона останнім часом суттєво наблизилась до Європи. Народ цей став більш відкритим. Нові комунікаційні технології, як-от інтернет, теж сприяють його інтеграції в європейське суспільство. Та й взагалі: українці – народ розумний, здібний.

Тутешні люди вбирають нову інформацію, як губка. Я бачу, що Україна та українці нині переживають фазу тотальних змін в емансипації, технологіях, культурі, комерційних стосунках, кухні. Бо відкриваються кордони, що дає можливість людям переймати чужий досвід. Наприклад, ­українські кухарі, здобувши практику в Італії, відкривають тут ­заклади італійської кухні. А в нас, в Італії, на ринках є українські продукти. Ми вже їх знаємо і з задоволенням їмо.

– До продуктів давайте ­повернемося пізніше, а зараз хотілось би продовжити тему заробітчанства. Українських заробітчан в Італії, за різними оцінками, від 300 тисяч до мільйона осіб. У нас це сприймається як негативне явище. Адже люди покидають рідні місця та сім’ї в пошуках роботи. А як ставляться до цього явища в Італії?

– Італія відкрита для всіх. У нас не сприймають добре тільки тих людей, які роблять зло. Всі люди, які хочуть працювати в Італії, можуть їхати туди працювати, якщо вони там знаходять роботу.

Давайте говорити відверто: що зможуть робити українці, які поїдуть працювати до Італії? Доглядати стариків – це найпростіша річ для жінки. Можуть також знайти місце обслуги в ресторанах, тобто прибирати. Бо італійці не хочуть виконувати фізичну роботу, яка потребує багато часу.

Скажімо, догляд за старою людиною потребує постійної, практично цілодобової присутності біля цієї людини. Так, за цю роботу платять добре, але італійці на це не погоджуються. Вони хочуть робити щось легше.

– Ви сказали «платять добре». Але чи однаково платять за однакову роботу італійцеві та українцеві? А може, тому й беруть українців на ці роботи, що їм можна платити менше, ніж місцевим?

– Та ні! Заробітну плату встановлює міністерство праці. У їхніх документах не вказано національність: італієць, українець чи албанець. Це робітник! І на цій конкретній роботі кожен робітник незалежно від національності заробляє однакову суму. Якщо платять тисячу євро італійцеві, то стільки ж отримає і албанець чи українець. Але є в цій сфері і зловживання. І так в усьому світі, адже хтось хоче схитрувати та зекономити. Проте є офіційна таблиця, яка встановлює, скільки повинен заробляти робітник.

– Синьйоре Антоніо, є дуже багато українців, які працюють на італійців, а ви, можливо, єдиний, а може, й один з небага­тьох італійців, які працюють на українців. Що змусило вас поїхати працювати в Україну?

– Спочатку я працював у Еквадорі. А про цю фабрику довідався, коли консультував її власника. Спочатку спробував тут працювати, а коли синьйор Казимирович (так Антоніо Ґріма називає власника льонокомбінату Олега Казимировича Червонюка, – ред.) залишився задоволений тим, як я працюю і що тут зробив, то я запитав у нього, чи можна мені приїхати сюди через деякий час попрацювати.

Отже, торік восени я сюди й приїхав працювати на запрошення синьйора Казимировича. Нині маю тут посаду технолога. Зробив це тому, що мені подобається працювати в новому середовищі і вчити людей. Ця праця мені до душі. Інша причина: я тепер живу ближче до свого дому, своєї сім’ї, отже, можу навіть на вихідні поїхати додому. Та й моя сім’я може приїхати сюди мене провідати. Тобто моє рішення про роботу в Україні пов’язане з почуттями. А заробітна плата на рішення не вплинула. Ця переміна сталася більше через почуття, ніж через економічний інтерес.

– А як довго ви працювали в Еквадорі та були в розлуці зі своєю сім’єю?

– Дев’ять років. За весь цей час я бачив свою сім’ю два-три рази на рік. А перед Еквадором працював п’ять років у Колумбії. Там я був директором виробництва, і за час моєї роботи це виробництво кількісно і якісно зросло удвічі.

Синьйор Антоніо мусить постійно працювати в парі з перекладачем Людмилою Мельничук.

Синьйор Антоніо мусить постійно працювати в парі з перекладачем Людмилою Мельничук.

– У нас є таке поняття – «трудовий стаж». Не знаю, як це називається у вас. Так ось, який у вас цей стаж і яку його частину ви пропрацювали за кордоном?

– Я почав працювати в 14 років і вже маю 42 роки трудового стажу. Дев’ять із них пропрацював за кордоном. І це все в текстильному виробництві. А вчився увечері та вночі.

– Хто у вас залишився в Італії? За ким ви ностальгуєте вечорами на чужині?

– Мені дуже не вистачає моєї сім’ї. Це дружина і двоє вже дорослих дітей. Синові недавно сповнилось 28 років, а доньці невдовзі буде 24. Вони ще неодружені і живуть з переконанням, що тато й мама повинні подбати про все.

– Що вам дошкуляє в житті тут в Україні?

– Трапляється, що тебе намагаються використати. Коли люди бачать, що ти не розумієш їхньої мови, то хочуть на тобі нажитись. Наприклад, коли я їду в таксі, таксисти називають мені завищені суми. Кажуть, наприклад, тридцять чи сорок гривень там, де беруть зазвичай двадцять. Але я – не промах. Телефоную до перекладача, пояснюю, куди та звідки їду, і питаю, скільки це коштує. Перекладач каже, що 20 гривень, от я й даю 20 гривень. Але, думаю, подібне відбувається і в Італії.

– Тобто ви навчились обходити наші маленькі хитрощі?

– Так.

– Як швидко вам вдалось адаптуватися до тутешнього життя і чи є в ньому щось таке, до чого неможливо адаптуватися?

– У мене не було проблем з адаптацією. Мені тут добре.

– Окрема тема – харчування. Де ви харчуєтесь: у ресторанах чи готуєте собі самі?

– Десь на 80-85 відсотків готую сам. Бо для мене українська кухня надто жирна.

– Але є якась страва, котра вам подобається?

– Тяжко сказати. Я не пам’ятаю назви страв. Подобається мені шашлик в одному ресторані в центрі неподалік ринку. Але важливо, щоб він був не із свинини.

– Після роботи люди, які працюють поруч із вами, ідуть додому в сім’ю. А що робите після роботи ви? Як проводите своє дозвілля в Рівному?

– Донедавна, доки мені дозволяло здоров’я, я грав у пінг-понг, тобто настільний теніс. Дуже ­люблю теніс і грав би в нього безконечно. Також я добре танцюю і ходжу танцювати на дискотеку для молодих. Усі молоді оточують мене і танцюють навколо, бо бачать, що я гарно танцюю, то хочуть навчитися. Я там почуваюсь, як риба у воді. Або ще граю на дозвіллі в боулінг, бо ця гра мені подобається, і це в мене також виходить добре.

– Я знаю, що ви мали сер­йозні проблеми зі здоров’ям, бо інфаркт – то таки серйозна проблема. Вас ставили на ноги в нашій міській лікарні. Як, на вашу думку, наші лікарі справились із цим завданням? Бачу, що ви досить швидко стали на ноги і гарно виглядаєте…

– Перше враження – тутешні лікарі роблять свою роботу добре і є професіоналами. Але найголовніше з вражень, які я виніс із цієї ситуації, таке: тут неможливо кудись рухатись, якщо у вас немає грошей.

Вважаю, що в деяких ситуаціях економічний аспект мав би відійти на другий план. Мені пощастило: у той момент. коли в мене виникла потреба лікуватися, я мав таку можливість. А якби не мав? Це дуже важка проблема.

В Італії є спеціальна соціальна служба на зразок українського соцстраху, яка дає можливість бідним людям лікуватися. А тут, якщо у вас немає грошей, вас виставляють за поріг без допомоги. Це дуже страшно.

– У якому віці італійські чоловіки йдуть на пенсію?

– У 66 років.

– А як вплине на вашу пенсію та обставина, що ви працювали за кордоном?

– Важливо мати не тільки пенсій­ний вік 66 років, а й трудовий стаж – 42 роки. Щоб ці 42 роки працівник робив відрахування до пенсійного фонду. Перші чотири роки я такі відрахування не робив, отже, втратив 4 роки. Якби не допустив цю помилку в молодості, то вже мав би пенсію. А де ти здобуваєш стаж, це не має значення. Працюючи за кордоном і в Колумбії, і в Еквадорі, і тут, в Україні, я весь час платив і плачу внески до пенсійного фонду добровільно.

– Що вам в Україні подобається: природа, архітектура, жінки, товари? Що тут гарне для вас?

– Про дівчат говорити не будемо, бо це на першому місці, і такі питання просто не задаються. Дівчата українські мені подобаються. Мені також подобається відвідувати тут музеї. Подобається культура. Подобається просто ходити містом, бо це також культура, історія.

– Синьйоре Антоніо, якими ви бачите перспективи підпри­ємства, на якому нині працюєте? Скільки часу потрібно, щоб воно розвинулось так, як те виробництво у Колумбії?

– Дуже важливою, на мій погляд, обставиною є та, що власник цієї фабрики має гарні ідеї та наміри розширяти виробництво, покращувати якість продукції, вчити людей. Коли людина, яка керує, має такий кругозір, таку культуру і наміри, то не треба багато часу.

– А як ви оцінюєте людей, які працюють поруч із вами? Швидко вони вчаться?

– Так, вони набувають знань доволі швидко. Я кажу про людей, які керують. А ось деякі рядові робітники працюють «від і до»: аби зробити свою роботу й піти. Відробив, а там трава не рости. Завжди намагаюся пояснити таким, що ця фабрика – не тільки синьйора Казимировича. Це фабрика всіх. Казимирович інвестує, заробляє, але ми, працюючи тут, також заробляємо.

У кожного з нас різні функції, але всі ми беремо для себе звідси. Тому кожен у цю спільну справу повинен і покласти свою маленьку піщинку, щоб ця фабрика виросла. Кожен повинен жити з відчуттям, що це моя фабрика. Якщо дивитись у корінь, то наше життя – на цій фабриці, отже вона – усіх нас.

– У нас великий прошарок суспільства керується принципом «жираф большой, ему видней», а від мене одного, вважає українець, нічого не залежить. Відробив свої вісім годин, вийшов за прохідну і викинув з голови роботу…

– Ні, так не можна. Кожен повинен мати відповідальність за загальну справу. В соціальному устрої кожен має свою позицію. За людину ніхто не повинен думати. Для того вона й людина, щоб працювала, думаючи.

– На вас під час роботи пос­тійно біла чи чорна бездоганно випрасувана сорочка і такі ж бездоганні чорні брюки. Що це? Італійська мода? Виклик оточуючим? Ваш особистий імідж?

– Це смак. Мені подобаються білі і чорні сорочки. Маю їх у шафі 20 білих і 20 чорних. Це мені подобається. Щодня – свіжа сорочка. А коли виходжу ввечері, то обов’язково одягаю іншу. Переодягаюся двічі на день, миюся двічі на день, два рази на день мию голову. У мене обов’язково має бути манікюр. Це моя звичка, моя культура, властивість моєї особистості, яка може бути й помилковою. Але я такий.

– Синьйоре Антоніо, дуже дякую вам за цю змістовну розмову. І хочу вам запропонувати: можливо, є щось таке, що б ви хотіли сказати зі своїх особистих вражень про Рівне, Україну чи українців, а я вас про це не запитала.

– Було б дуже добре, якби українці мали більші фінансові можливості, щоб відвідати країни Європи, котрі нині попереду України. Коли ти на власні очі бачиш, як живуть інші, це допомагає людям відкритися і розвиватися.

Економічний аспект в українців – найслабший. Бідних тут багато, а багатих мало. А я впевнений, що якраз багатою країну роблять не багаті, а бідні. Дай бідному трошки грошей – він їх потратить і цим принесе благо для держави. Коли так зроблять багато бідних людей, то це буде велике благо.

–  Ну, про це писав ще Карл Маркс…

– Але це й моя особиста економічна філософія, і це правда.

Розпитувала Людмила МОШНЯГА

P.S. Автор вдячна перекладачці Людмилі Мельничук, яка допомогла нам у цьому спілкуванні.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
3 + 5 =
More information?

Шість підказок про наші біди і відступництво від Бога

... Далі

І відкрилася правда, куди вели Україну всі наші вожді

 

... Далі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?