Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 
Вересень 2012
 

Ми караємо дітей за ті помилки, які допустили в їх вихованні | Газета 7 Днів

Ми караємо дітей за ті помилки, які допустили в їх вихованні

27.09.2012 00:00
Переглядів:556

Діти – це те, що нас найбільше радує, але найбільше й тривожить. Світ настав такий, що нам усе тяжче зрозуміти своїх дітей. Чим вони живуть? До чого прагнуть? Яких ідолів шукають у моніторах своїх комп’ютерів, сидячи перед ними годинами? Чому їм хочеться відгородитися від цього світу навушниками своїх плеєрів, щоб нікого й нічого не чути? Чому віртуальні співрозмовники їм, бува, ближчі, ніж мама й тато? Чому прірва між поко­ліннями усе росте й росте, а сімейні конфлікти все частіше штовхають дітей на крайні кроки – піти з дому чи й взагалі із життя…

Усі ці питання, на які не тільки дітям, а й дорослим буває тяжко знайти відповіді, спонукали журналістів нашої газети звернутися до вічної теми батьків і дітей надовго і всерйоз. Отже, рубрика «Батьківські збори» буде в нашій газеті постійною стільки, скільки викликатиме у читачів інтерес і бажання дискутувати на тему батьків і дітей.

А розпочати цю глобальну проблему ми вирішили із засідання за редакційним круглим столом. Аби обговорити тему «Як зрозуміти і почути одне одного, ліквідувати прірву між поколіннями», ми запросили до редакції дитячого психіатра Василя Галябара, практичного психолога Рівненської української гімназії Світлану Баранюк, директора сімнадцятої школи Галину Грищенко, а також батьків Наталію Руденко, Наталію Заєць та Олександру Козярчук. Ось короткий виклад тієї дискусії, яка відбулася в редакції.

Ми – різні, і це добре

Кореспондент:

– Час нині дуже стрімкий і очевидно, що нечуваними досі темпами розвиваються не тільки технології, а й людські відносини. Коли підростали ми, тобто покоління, якому нині 40-50-60 років, було аксі­омою, що батьків потрібно слухати в усьому. А нинішні діти примусу не визнають. Вони знають, що мають права, цитують Конвенцію з прав дитини, неохоче поступаються своїми інтересами і ведуть себе настільки незалежно, що це часто провокує конфлікти. Як їх уникнути, як навчитись мирно уживатися у сім’ї людям різних поколінь?

Василь Галябар:

– Я вважаю нормальним явищем, коли в сім’ї трапляються конфлікти. Адже ми всі різні, отже, дитина має, як і дорослий, право висловлювати свою думку. Було б добре, якби ці конфлікти вирішувалися з мінімальною втратою для членів сім’ї. Але без втрат узагалі не буває. Чому? Тому, що і в сім’ї є броненосець «Потьомкін» чи танк, а також ті, що падають під гусениці. Тобто дуже важливо, щоб був паритет сили. Якщо ми в чомусь перегинаємо, то за законом з’єднаних судин обов’язково десь воно вилазить боком.

Коли батьки приходять до мене на прийом, я їм розповідаю казочку про двох цапів, які не можуть розминутися на маленькому місточку, та й питаю, хто кому повинен дати дорогу. Дехто вибирає за принципом білий-чорний цап. Я ж їм кажу, що уступити має розумніший, бо він знає, який наслідок: обоє впадуть у воду. Тоді батьки й починають думати, що немає чого тягнути дитину до психіатра.

Важливе правило, яке повинні враховувати батьки, що всі ми різні. І добре, що так є. Простіше кажучи: розумна людина при нормальному ставленні веде себе нормально. Якщо ж дитина розумна і здорова (її не душили при пологах, вона не має дистонії, не задихається від астми), а вдома тато о третій годині ночі не питає маму, чому суп не гарячий, то в тій сім’ї має бути все гаразд.

Недавно я прочитав дослідження ізраїльських соціологів про конфлікти в сім’ях. Виявляється, у 85 відсотків сімей конфлікт між дітьми та батьками є (це вічна тема), проте в більшості сімей після випробування конфліктами все стає нормально без втручання фахівця. Я дуже цим втішений, бо справді, якщо по-людськи ставитися одне до одного, то все, що сприймалось як конфлікт, виявляється з’ясуванням позицій та інтересів. І це дає ріст у стосунках. А де немає конфлікту – немає росту.

Кого ж вважати здоровими, нормальними членами того спілкування, яке потім може вирости у сварку або конфлікт? Для мене здорова дитина це та, яка вранці радісно каже: «Ура, я вже встала», а ввечері каже, що завтра вона знову десь піде чи щось зробить. А мати дасть їй їсти, скільки очі бачать.

Тобто здорова дитина та, яка тішиться життям. У дітей зовсім інші інтереси, ніж у дорослих. Це нормально. Проте ненормальним буде, якщо ми на нормальну для віку дітей поведінку накладаємо своє кліше. Тоді дитина й стає ненормальною. Завжди потрібно пам’ятати, що з віком кожна хвороба в дітей одягає нову одежину.

«Мамо, на добраніч!»

Кореспондент:

– Тобто, коли з дитиною щось ненормально, то треба питати з матері?

Наталія Руденко:

– І згадати, що було в нашому дитинстві. Нам здається, що наші діти повинні бути кращими за нас. А чи нам подобалося, коли наші батьки робили нам зауваження? Що гучно лунає музика. Що ми пізно приходили додому. Ми забули, якими були стосунки між нами і нашими батьками. І часто їх переносимо на своїх дітей. Вважаю, що батьки повинні більше довіряти своїм дітям. Треба пам’ятати, що вони дорослішають, отже, мають право на власну думку і самовизначення.

Кореспондент:

– Мабуть, ви пережили це на власному досвіді…

Наталія Руденко:

– Коли я стала надмірно контролювати сина, він мене чемно вислуховував і завжди казав одну й ту ж фразу: «Мамо, на добраніч!», одягав навушники й ішов у свою кімнату. Я зробила висновок, що тисну на нього як на особистість. Отож коли батьки відчувають, що набридають своїм дітям, потрібно зупинитися, зробити паузу, більше їм довіряти.

Галина Грищенко:

– Дивлячись на сім’ї, батьків, які приводять дітей до школи, бачиш, що потрібно працювати над підвищенням педагогічної культури саме батьків. Бо діти – це завжди особистості, тільки треба вміти працювати з ними. На жаль, батьки не завжди знають свою дитину. Навіть не завжди хочуть знати, не прислухаються до того, що їм кажуть учителі, психологи.

Наприклад, днями в нашу школу прийшла мати, дитина якої залишилася на другий рік у першому класі. Вона не хотіла чути, які в неї проблеми. Дитина набила іншу дитину – хіба це проблема? Ось прийде він додому – я його нашльопаю. Мати поставила стіну між собою й педагогами й не хотіла чути їхні підказки, поради, як вийти з такої ситуації.

Наталія Заєць:

– Є батьки, які не тільки не вміють слухати своїх дітей, а й навіть не розмовляють із ними. Кажуть: «Відчепись, я зайнята, вчи уроки». І дитина сідає за комп’ютер, щось там цікаве знаходить, притому часто не те, що їй треба, а те, що їй краще не знати. Тоді виникають інші, серйозніші проблеми.

Світлана Баранюк:

– Думаю, треба звернутися до наших можновладців, щоб матерям скоротили робочий день, аби вони більше займалися з дітьми. Ми ж, практичні психологи, пробуємо змінювати акценти і в дітей, і в батьків. Адже конфлікт – це не лише негативізм, а й поштовх до розширення свого досвіду, підказка, як діяти далі. У школах потрібно змінювати стиль проведення батьківських зборів.

Я часто чую від батьків про кризу старшого віку. Але це криза не дітей, а батьків, бо вони не вміють спілкуватися з дітьми, не завжди їх розуміють.

Нестандартна ситуація

Кореспондент:

– Але часто буває тяжко їх зрозуміти. Не кожен готовий переступити через свої амбіції, тому скажіть, як повинна діяти вчителька, яку учень буквально «послав» матюком на уроці? У нашій пошті було таке запитання.

Світлана Баранюк:

– У той момент вона повинна сказати, що не готова при такому його емоційному стані спілкуватися. Повинна запропонувати поговорити про це на перерві, а урок продовжити далі. Але думаю, що багатьом учителям це зробити ­тяжко. Ще і їх потрібно учити.

Василь Галябар:

– Мене це лякає. Те, що ви кажете, – страшний сон. Урок треба зупинити й викликати дільничного інспектора, бо це грубе хуліганство. Цю дитину не потрібно допускати до навчання з місяць, тримати її в притулку. Як можна людину при владі ображати? За образу міліціонера карають. А вчитель на уроці – це для учня влада. Якщо ми хоч раз попустимо ганебну поведінку, то така ситуація буде повторюватись, і ми упустимо свої права. Думаю, можна пожертвувати уроком, щоб учень зрозумів до кінця своїх днів, що образа вчителя обернеться каталажкою.

Світлана Баранюк:

– Ви зараз говорите про авторитарний підхід, а ми – про відновний. При вашому баченні ситуації можна відновити стосунки?

Наталія Заєць:

– А якщо це спровокувала вчителька?

Василь Галябар:

– Учительку за це звільнити не можна, але її можна переатестувати. Страшно, коли ми допускаємо, що можна матюкатися, бити матір, убивати. Немає такої хвороби, щоб це робити. Це все має бути табу, прищеплене дитині на рівні сім’ї.

Бити чи не бити?

Олександра Козярчук:

– Двоє моїх синів закінчили гімназію, а один ще вчиться там. Мені було нелегко, бо мої діти пройшли кілька шкіл, поки не потрапили в гімназію. Вважаю, що багато залежить від учительського колективу. У попередній школі в сина стався конфлікт із учителем. У сина була травма голови, а вчитель ударив його по голові класним журналом. Я не конфліктна мати, але з тієї школи дитину забрала.

Нині я спокійна: в укра­їнській гімназії є психологи, хороші вчителі. Якщо дитини півгодини немає на уроці, вони вже телефонують батькам. З дітьми працює психолог. Вона запрошує на батьківські збори Василя Галябара. І він завжди розказує нам такі речі, ніби був у моїй сім’ї і чув  наше спілкування на власні вуха.

Чому діти в підлітковому віці бояться говорити батькам про свої проблеми у спілкуванні з учителями чи з однокласниками? Бо мати побіжить у школу й зробить скандал, а дитина стане серед учнів відлюдником. У моїй сім’ї такого немає. Сини знають, що я – їхній адвокат і завжди зумію захистити свою дитину. Тому вони мені все розказують. Коли одного разу стався конфлікт, я поговорила про нього з психологом гімназії і вчителем. То вони зіграли з дітьми такий спектакль, що ті, хто ображав мого сина, залишилися з ним друзями до випускного вечора.

Зі старшим моїм хлопчиком була така історія. Він був трохи затурканий, мав занижену самооцінку, отже, півроку вчителі взагалі не чули його на уроках.  Хоча, коли його питали, то давав правильну відповідь. Психолог і педагоги запросили мене до гімназії й розповіли, що дитину роз­крили і взагалі почули аж через півроку. Вони взялися підвищити його самооцінку, навіть влаштували персональну виставку графіки сина. Дуже завдячую їм за це.

Кореспондент:

–  Яким має бути ступінь тиску на дитину, щоб змусити її щось робити? Бити чи не бити? Це питання нині стоїть перед багатьма батьками. Діти знають свої права і лякають батьків тим, що підуть із дому чи під поїзд, стрибнуть із даху. Де межа у засобах впливу, яку не можна переступати?

Василь Галябар:

– Світовий досвід каже, що дітям, зокрема в Англії, можна рвати зуби чи аденоїди тоді, коли дитина дає на це згоду або пояснить, чому не дає згоди, усвідомлюючи наслідки своєї проблеми. Таке усвідомлення в середньому настає у 10 років. Чому в такому віці?

У тій же Англії провели дослідження і дізналися, що 10% десятирічних англійців мають депресію. Тобто вже в цьому віці до них доходить, що з ними робиться. Якщо нормальна людина в нормальному світі починає страждати, то не такий уже той світ досконалий. У десять років, коли дитина може пояснити й переказати конвенцію, бити не можна. Але коли дитина ще цього довести не може, то я кажу батькам своїх пацієнтів, що бити можна й потрібно. Принаймні у випадках, коли дитина не вивчила декількох табу: електрика, висота, гострий ніж і бити матір. Негайно треба бити по руці чи по попі, коли вона не чує слово. І на п’ятому разі у здорової дитини від трьох до чотирьох років виробляється павловський рефлекс, що не можна на матір піднімати руку. Також не можна пхати пальці в розетку. Таким чином ми вберігаємо дитину від травмпункту, опікового центру. За це бити треба, але саме в той момент, коли дитина пхає руку в розетку.

У педіатрії є приказка, що ми завжди караємо дітей за ті помилки, які допустили в їх вихованні. Бити можна, але тоді, коли вона голос розуму не чує.

Дитину можна зіпсувати і любов’ю

Кореспондент:

– Кажуть, що любов’ю дитину також можна зіпсувати. Мій дід, який мав 12 дітей, навчав, що дітей треба любити так, щоб вони про це не знали.

Наталія Заєць:

– Дивлячись, що вважати любов’ю. Мати може дозволяти дитяті роботи все, і воно почне хамити. Треба мати в усьому міру.

Наталія Руденко:

– Моїй доньці було сім років, коли я відчула, що від моєї любові вона сідає мені на голову. Я з нею поговорила один раз, сказавши, що вона мною маніпулює. І це подіяло!

Наталія Заєць:

– Є такі діти, які дорікають батькам, що вони їх не люблять, бо не купили ту річ, яку вони хочуть. Потрібно більше говорити з дітьми, щоб вони були в курсі проблем дорослих, тоді такі ситуації не виникатимуть.

Василь Галябар:

– Розумна людина може полюбити, як безумна, але не як дурень. Тобто любов не може бути погана, просто до неї часто приєднується вигода, маніпулювання. У такому разі це не любов. Адже любов – почуття альтруїстичне. Ми віддаємо їм себе, але коли від дитини чекаємо, що за любов треба добре вчити уроки, то це – маніпулювання любов’ю. Ми посягаємо на святе – прив’язаність дитини до матері. Більшого морального насильства над дитиною я не знаю. Питання на засипку: навіщо ти мене народила, якщо хочеш від мене плату за це?

Кореспондент:

– Батьки хочуть знати і любити своїх дітей. Що зробити, щоб батьківство не стало кошмаром і тягарем, а дитинство – чергою образ і принижень? У нашій розмові ми постаралися  витягнути на поверхню конфлікти поколінь, щоб сум­ніви батьків не повторювалися з покоління в покоління, щоб кожна дитина прийшла на цю землю і зреалізувала на ній свій шанс на щастя.

Круглий стіл провели Людмила МОШНЯГА і Валентина ПОГОНСЬКА

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
1 + 1 =
More information?

Шість підказок про наші біди і відступництво від Бога

... Далі

І відкрилася правда, куди вели Україну всі наші вожді

 

... Далі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?