Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
Березень 2014
 

Повідомлення про помилку

Deprecated function: The each() function is deprecated. This message will be suppressed on further calls в menu_set_active_trail() (рядок 2405 із /home/dnivrvua/domains/7d.rv.ua/includes/menu.inc).×

Жінка, яку беззаперечно слухаються чоловіки | Газета 7 Днів

Жінка, яку беззаперечно слухаються чоловіки

13.03.2014 00:00
Переглядів:606

– Це, напевно, найбільш відповідальний працівник на нашому підприємстві і єдина, мабуть, на всю Західну Україну жінка-майстер дорожніх робіт. Працює вона дуже якісно. Коли котрась із будівельних фірм замовляє в ШЕУ ділянку дороги, то завжди ставлять як умову, щоб майстром була Людмила Іванівна. Інших майстрів не визнають.

Ось так стисло охарактеризував ділові якості свого найкращого дорожнього майстра Людмили Наконечної начальник Рівненського міського ШЕУ Віктор Климук. І хоча він завжди з головою в роботі (бо ремонт і прибирання кількасот кілометрів далеких, здебільшого, від ідеалу міських вулиць, тротуарів і дворів – то ланцюг нескінченних проблем), але дуже зрадів, що наша редакція, на межі двох свят – жіночого і Дня комунальника, запропонувала познайомити рівнян саме з цією його працівницею.

Про гендерні особливості будівництва

Будівельники – люди небагатослівні. Та вже як кажуть слово, то точно й упевнено, немов кладуть цеглину в стіну.

– У роботі немає різниці, чоловік чи жінка майстер, – здивувався нашому інтересу до «гендерного» питання начальник дільниці Володимир Бобрик. – Людмила Іванівна – фахівець, яких мало, ще й з неоціненним досвідом. І організатор вона унікальний. Чоловіки – і її підлеглі дорожники, й механізатори та машиністи, яких кожного дня прикріпляють до її бригади, слухаються майстра беззаперечно. Це – талант, їй для цього нічого й робити не треба: просто вона з усіма завжди знаходить спільну мову. Товариська, тиха. Люди бачать, що Наконечна вимоглива в першу чергу до себе, то й самі стараються її не підвести. У нас на шляховій дільниці вона – єдина жінка. Та поблажок в роботі порівняно з чоловіками вона не має.

Поставили на роботу, то треба працювати

За будь-яких інших обставин нелегко було б упізнати в Людмилі Іванівні дорожнього майстра. Людину цієї професії я уявляв міцною, різкою, навіть грубуватою. А в нашої героїні погляд уважний і… добрий.

– Ви краще напишіть про наших двірників: от хто працює – то працює. А я… Мене життя колись поставило на цю роботу. Керівниця викликала до себе в кабінет і прямо з порогу заявила: «У мене є для тебе нова робота. Ти будеш майстром у шляховиків. Приймай людей, наказ я підписала».

Ось така історія. Людмила Іванівна не встигла ще захистити диплом диспетчера-транспортника в автодорожньому технікумі, працювала за спеціальністю в обласному дорожньо-ремонтному будівельному управлінні – найпотужнішому на Рівненщині за радянських часів підприємстві галузі. І ось так, в одну секунду, потрапила ніби в окріп! Але вибору вона не мала – то були вісімдесяті роки, в країні йшли зміни, а на підприємствах – скорочення. Був ризик втратити роботу. А молодій одинокій матері потрібно було що­дня годувати й одягати свою донечку.

– Я добре креслила, ­проекти читала з ходу. І підприємство було сильним, мала в кого вчитися. У шляховиках тоді ходили майже всі жінки. Директорка – Оксана Насіковська. Начальник моєї дільниці – Ніна Грушко, заслужений будівельник України. Тоді багато будували: одна бригада колишніми маленькими асфальтоукладачами у день вкладала двісті й більше тонн асфальту. Суботи теж були робочими: по черзі працювали я і виконроб. То досвід прийшов дуже швидко. Й платили дуже непогано: щороку не тільки тринадцяту, а й чотирнадцяту зарплату отримували. От лише донечку майже до восьми років рідко коли і бачила – бо працювала практично до ночі.

Дев’яності без зарплати

Велике, потужне й розгалужене підприємство виявилося занадто громіздким й не витримало «кооперативних» дев’яностих. Людмилу Іванівну покликали в ШЕУ. Тодішній його керівник Василь Нідзельський сам зателефонував і запропонував ту саму роботу – дорожнього майстра. Був час, коли й тут платили через раз. Колеги один за одним подавались у бізнес, але Людмила Іва­нівна на непевні хліби підприємництва не пішла. Батьки у селі підтримали, то якось перебула безгрошів’я.

– Можливо, і дарма, – розмірковує вона тепер. – Робота з асфальтом здоров’я не прибавляє. Тоді за шкідливі умови жінок відряджали на пенсію в п’ятдесят, тепер, як і всіх, у шістдесят. І те, що я майстром працюю, вважаю, нормально. А підприємством керувати чи бути головним бухгалтером, думаєте, легше? Жінки навіть у космос літали. Робота важка, але хтось її мусить робити. Бо їздити по гарних вулицях хочемо…

IMG_4587Керівник складається з… підлеглих

Не знаємо, як кому, а нам цікаво було подивитися зі сторони, як у перший день після зимової перерви працювала бригада дорожників на ямковому ремонті на вулиці Князя Володимира. Не кваплячись, майже без слів, хлопці підкидали асфальт у підготовлені до ремонту вибоїни, розрівнювали гладилками, а машиніст прокатував ділянки котком. Майстриня ледь кинула оком у бік кузова самоскида, і на дорогу відразу полетіло ще кілька шухоль асфальту.

До речі, у ШЕУ нам розповідали, що за своїх людей Людмила Наконечна стоїть горою: щоб ті мали вищий розряд, щоб їх премією не обділяли. Робити, всі це кажуть, з нею добре.

– У мене хлопці всі хороші, – хвалиться Людмила Іванівна. – Розумні, молоді, старанні. Усі сільські: з роботи ще йдуть на город, то втомлюються. Багато хто – з вищою освітою, але робити й заробляти треба, отож працюють. Зате, коли мені потрібно позайматись документами, їх не страшно залишити з бригадиром: все буде добре.

– А що то за історія з вином?

– Та це було ще на старій роботі. Дивлюся, йдуть на обід двоє «моїх», у кишенях – вино, пляшок десять. Покликала у свій вагончик і те вино позабирала. Вони й не скиглили, повиставляли пляшки мовчки. Після роботи, звісно, віддала. А як би ви зробили? Навколо техніка, машини, це ж дорога. Хильнуть – недовго до біди. То якось після того проблеми і не стало. Самі розуміли, що робота і випивка – несумісні.

Не дороги погані, а гроші малі

– Я чув, що вас за якість хвалять. А як самі вважаєте: чи добрі в нас дороги?

– Стараємось. Самі тут будемо ходити і їздити. Здається, мало не лягаємо на ту дорогу, по планці видивляємось. І все одно, бува, будуємо калюжі. Але куди з такою технікою. Дали б нам «Катерпіллери» і технології дорожчі, щоб починати будувати від основи. Бо то вода, колишні русла, а то – навантаження на полотно велике. Тим часом усі впевнені: шляховики й так зроблять. А потім кажуть, що дороги в нас погані. Це – гроші в нас мізерні. Дахи, будинки, труби – такі самі. Їх тільки менше бачать. Я, хоч проста людина, розумію: не може стати вже назавтра добре, що б хто не обіцяв на виборах. До кращого життя – терпіння треба. Його потрібно збудувати по цеглині. Не нам, то дітям буде…

Час швидко плине. Вікторія, дочка Людмили Іванівни, давно вже виросла, ­вивчилась у виші, вийшла заміж. Івана, зятя, теща любить і шанує. А три з половиною роки тому у Людмили Наконечної з’явилася нова, найголовніша тепер у світі людина – онук.

– Живемо всі разом, родиною, дружно. Яке то щастя, коли щодня підходиш до порогу і чуєш через двері: «Бабо! Бабо!» Це – головне в житті. Ну, а дороги ми побудуємо колись. Такі, як у Європі. Бо руки в українців теж не гірші.

Сергій СНІСАРЕНКО

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
1 + 18 =
More information?

Шість підказок про наші біди і відступництво від Бога

... Далі

І відкрилася правда, куди вели Україну всі наші вожді

 

... Далі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?