Студентський роман

Він, п’ятикурсник, майже інженер, побачив її, зовсім юну першокурсницю, на сцені і зрозумів: це саме та, з якою він хоче бути разом.

Вона грала невеличку роль у спектаклі, але він її помітив. Щоправда, познайомитися не вдавалося, хоча навчалися вони на одному факультеті, ходили, здавалося, одними й тими ж стежками і коридорами. Він працював над дипломом, вона ходила на пари. Летіли дні, тижні, а їхні дороги не сходилися. Вони ніби йшли паралельним курсом. А паралелі, як відомо, ніколи не перетинаються.

Настав червень, останній місяць у його студентському житті. 

У нього на носі захист диплома, вона здавала сесію. Побачив її знову з вікна гуртожитської кімнати. Вона йшла зі своєю подругою в гуртожиток. Катерину, подругу, він знав, адже вона жила трьома поверхами вище. І зрозумів: іншого моменту для знайомства може й не бути. 

Він уже знав, що після отримання диплома поїде працювати з Рівного в Новоград-Волинський. Тож рішуче пішов у той блок, де жила Катерина. Дівчина готувала на кухні обід. Світлани (він тоді вже знав, що її так звати) поряд не було. Ніби між іншим почав розпитувати Катю про дівчину, з якою вона йшла. З’ясувалося, що Світлана, як справжній товариш, прийшла допомогти своєму одногрупникові з кресленням. У того стосунки із цим предметом складалися непросто… Тож Микола, користуючись гостинністю Катерини, вирішив обов’язково дочекатися Світлану.

Дочекався. А потім утрьох їли смачний гречаний суп і розмовляли про студентське життя-буття, навчання і навіть про тодішню антиалкогольну кампанію. За розмовами час сплив швидко, і Світлана зібралася додому. А він так і не наважився запропонувати її провести… 

Минув тиждень. Одного дня, який був для нього вдалим, адже вистояв шестигодинну чергу і таки придбав для себе і друзів квитки на півфінал юніорського чемпіонату Європи зі спідвею, підбадьорений успіхом Микола вирішив спробувати запросити Світлану на побачення. Видихнув і набрав заповітні п’ять цифр на телефоні – 2-83-14 (роздобув їх ще за декілька днів до того). На другому кінці відповів знайомий голос. Спочатку Микола говорив з нею нібито ні про що, а наприкінці розмови запропонував піти погуляти. Світлана погодилася.

Теплим, гарним червневим вечором вони довго гуляли вулицями і скверами Рівного. Він розповідав про студентське життя, про спідвей і ще багато про що. Вона слухала і лише наприкінці зустрічі наважилася запитати його ім’я… Як з’ясувалося, вона не дуже й запам’ятала того п’ятикурсника, з яким її знайомила Катерина.

А далі був майже рік швидкоплинних зустрічей (адже жили в різних містах), листувань і телефонних дзвінків. Весною наступного року вони одружилися. І ось уже 30 років Микола і Світлана, мої тато і мама, разом.

Микола ПІКУЛА (молодший), рівнянин, конкурсант № 3