Архів новин

Життя – як жіночий роман | Газета 7 Днів

Життя – як жіночий роман

03.03.2016 12:38
Переглядів:314
«Скільки пам’ятаю себе – я щаслива безмежно», – каже про себе голова обласної організації УТОС, мама, бабуся, прабабуся, чудова дружина, уважна донька, ще не так давно успішний підприємець і захоплений садівник Любов БОРОВСЬКА . У неї багато титулів, та все ж не вважає своє життя якимось особливим. Коли більше дізнаєшся про долю цієї людини, складається враження, що читаєш захопливий жіночий роман.
 

Вийшла заміж у Сибір

Любочка зростала звичайною дівчинкою. Найстарша донечка в батьків, тому й обов’язків мала чимало. У селі інакше не буває: і мамі на городі треба допомогти, і в хаті прибрати – все робила залюбки. Ті часи пригадує з усмішкою:

– Народилася я в чудовому місці – у селі Буща Здолбунівського району. Природа в нас дуже гарна, мабуть, тому і досі тижня не можу прожити без рідних місць – тягне до них, до землі, до квітів… Тільки от у дитинстві я мала хороший зір: все було чітким, яскравим. Не те, що зараз.

Коли настав час обирати професію, Люба вагалася: вступати до одного з рівненських вишів чи їхати до тітки, яка настійливо кликала до себе у Володимир-Волинський.

– Ми з нею дуже схожі: і за характером, і зовні, – продовжує Любов Володимирівна. – До того ж тітка не мала своїх дітей, дуже мене любила, то я й поїхала до неї, без проблем вступила до гідромеліоративного технікуму, успішно його закінчила, отримала фах бухгалтера. Там же зустріла своє перше кохання. Мій перший чоловік родом із Росії, а у Володимирі-Волинському проходив службу в армії. Познайомились, одружились. Він мене й переконав перебратися до нього на батьківщину – в місто Ісилькуль, неподалік Омська. Так і опинилася за багато кілометрів від рідного дому.

Місця там теж дуже гарні, це правда. І хоча наше спільне життя з першим чоловіком не склалося, не жалкую, що побувала в тих краях. Лісостеп – гриби, екзотична для нас морошка. На місцевому чорноземі виростали величезні помідори і картопля. Щоправда, томати доводилося зривати зеленими, а червоніли вони вже в хаті. Жарке й коротке літо і довга, студена – до 40 градусів морозу – зима. Узимку всі, без винятку, ходили в пімах – інакше замерзнеш. Якийсь час я працювала секретаркою в райкомі, а потім народилися сини, то про роботу довелося забути. Вистачало її вдома. Тоді ж почала стрімко втрачати зір…

Українські яблука в Сибіру наче мандарини

Спочатку лікарі поставили Любі діагноз короткозорість. Після народження первістка застерігали: не варто народжувати другу дитину, бо зір тільки погіршуватиметься. Не послухала, хоча лікарі виявилися праві.

– Я була молода, здавалося, що все ще відновиться. Більше турбувало інше: дуже сумувала за рідними. Бо там було не так, як у нас: і люди, і звички інші, навіть яблуні не росли. Коли мама надсилала посилку з нашими українськими яблуками, за мною бігли діти з усієї вулиці. Для них вони були не те щоб екзотикою – в магазини їх привозили, а чимось дуже смачним та бажаним, наче для нас мандарини. От і для мене ці яблука стали символом України – дуже бажаним, але якийсь час недоступним плодом.

Люба таки вмовила чоловіка переїхати в Україну. Михайло швидко знайшов роботу в Квасилові на Рівнесільмаші, а вона влаштувалася нянею в дитсадок, щоб бути поряд із дітьми. Отримали квартиру, батьки допомагали чим могли, молоді й самі заробляли пристойно – живи та радій. Але на те воно й життя, щоб розставляти все на свої місця. Ні сини, ні молода красуня-дружина не змогли втримати чоловіка, – він також сумував за просторами рідного краю.

– Коли ми розлучилися, старшому синові було вісім років, молодшому – п’ять, – повертається думками в минуле Люба. – На той час я вже ходила в окулярах, але навіть не думала, що згодом мені дадуть групу інвалідності по зору. Будувала далекі плани. Мріяла стати журналістом, навіть почала дописувати в районну газету «Слово правди». Мене помітили і запропонували роботу секретаря у виданні. Дуже зраділа, бо зявилася можливість навчатися за фахом. Та вчасно зрозуміла, що з двома дітьми, без підтримки міцного чоловічого плеча це навряд чи вдасться. Але працювала в газеті з радістю – це були дуже щасливі, наповнені сторінки мого життя.

Коли переживаєш втрати, гостріше радієш життю

Збігав час. Підростали сини – В’ячеслав та Олександр. Сподіваючись, що зір якщо не відновиться, то хоча б збережеться на тому ж рівні, завжди заклопотана Люба не дуже зважала на свої проблеми. Проте робота секретаря в газеті вимагала великого зорового напруження, тому довелося від неї відмовитись. До того ж трапилася посада секретаря в обласній організації УТОС – перейшла туди. Лікарська комісія встановила погіршення зору, що відповідало третій групі інвалідності. Через рік уже була на другій. І знову зміни: із другою групою інвалідності по зору працювати секретарем, нести матеріальну відповідальність не можна було. Перейшла на рівненське підприємство для сліпих, у цех.

Люди мене жаліють, кажуть, як це важко – бути практично незрячою. А я живу і радію.

Це були далекі вже нині вісімдесяті. Любов Володимирівна, життя якої на той час набуло свого спокійного ритму, мала час і на роботу, і на громадську діяльність, і на творчість. Активно працювала у профспілці, захопилася художнім читанням, бо мала хорошу дикцію і добре поставлений голос, вела концерти. Коли ж на підприємстві почалася криза, разом зі старшим сином відкрила свій невеличкий бізнес.

А в 2004-му її обрали головою УТОСу. Бізнес, щоправда, довелося повністю передоручити синові, бо нова робота вимагала немало сил та часу. І от уже дванадцять років вона живе проблемами незрячих. Знає всі їхні біди і досягнення, відвідує хворих, шукає для їх лікування і підтримки спонсорів, відкриває таланти та допомагає їх розвитку.

– Ми працюємо з нелегкою категорією людей. У кожного з них непростий характер: зазвичай нестримний, запальний, вразливий. Водночас це дуже сильні, прямі і чесні особистості, – ділиться думками Любов Боровська. – У будь-якому випадку маємо згладжувати конфлікти, знаходити з усіма спільну мову. Такі організації, як наша, мабуть, уже нікому не потрібні, крім нас, інвалідів, бо держава нам майже не допомагає. Добре, що міська влада не забуває про нас і знаходяться спонсори, які підтримують на плаву. Та рук не складаємо, працюємо далі й віримо, що все буде добре.

Тут же, в УТОСІ, Любов Володимирівна познайомилася зі своїм теперішнім чоловіком – до неї прийшло й таке давноочікуване жіноче щастя, а ще – відчуття захищеності, міцного чоловічого плеча.

– Степан на той час був удівцем, і познайомились ми випадково, – очі пані Люби тепліють. – Тепер уже не уявляю свого життя без нього. Адже ми однодумці в усьому і все робимо разом: і на дачі працюємо, і вдома їсти разом готуємо, і в УТОСі я без нього як без рук. Приміщення в нас зовсім стареньке, і всі дрібні ремонти він робить сам.

Скільки пам’ятаю себе – з дитинства і до сьогодні – я щаслива безмежно.

Інколи мене жаліють, кажуть, як це важко – бути майже незрячою. Але коли втрачаєш зір, загострюються інші відчуття. Я живу і радію. Радію тому, що поруч зі мною коханий чоловік: чуйний, добрий, розумний, працьовитий, життєрадісний. Що жива моя матуся, яка, незважаючи на свої дев’яносто, завжди в русі. Що маю таких хороших синів і невісток. Коли ж зявилися внуки, здавалося, саме я найщасливіша бабуся на світі, а коли рік тому отримала статус прабабусі, то моєму щастю вже не було меж.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
1 + 5 =
More information?

Шість підказок про наші біди і відступництво від Бога

... Далі

І відкрилася правда, куди вели Україну всі наші вожді

 

... Далі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?