Архів новин

У голодному 1933-му було не до весіль | Газета 7 Днів

У голодному 1933-му було не до весіль

31.03.2016 15:12
Переглядів:228
Як зустрілися і покохали одне одного ваші батьки? Напишіть історії їхнього кохання і подайте на конкурс нашої газети «Мама + тато = любов», приурочений до Міжнародного дня сім’ї, що відзначається 15 травня. Історії обсягом до 1,5 сторінки 14-им шрифтом надсилайте до редакції нашої газети з поміткою «На конкурс». Переможець отримає цінний приз – ювелірну прикрасу – від спонсора конкурсу – депутата Рівнеради Тамари Тимощук.

Мати моя народилася в Шевченківському краї. Тому й не дивно, що все життя знала і декламувала на пам’ять поему «Катерина». Мама була гарною дівчиною. На вечорницях, коли дівчата гадали, нагадала собі судженого на ім’я Федот. Був у селі парубок з таким ім’ям, але він їй був зовсім не до вподоби. Мама зі страхом думала: «Невже це моя доля?» Росла в багатодітній сім’ї з вітчимом. Дуже важко працювали, бо любили землю. І тільки тому, що хата була під бляхою, їх розкуркулили, забрали все, залишили семеро дітей під відкритим небом. Вітчим не витримав такої наруги, укоротив собі життя. «А ми розлізлися між людьми, мов мишенята», – цитувала мама Шевченкові слова щодо своєї долі. Дуже їй хотілося вчитися далі, але вітчим і багатодітна сім’я – то були непереборні обставини, які не дозволили цій мрії стати реальністю.

Подруга покликала її на роботу в Одеську область. Там вона й зу-стріла свою долю, мого тата, на ім’я Федір. Потім мама казала, сміючись: «Федот, да не тот». Біля кіоску, де вона працювала, він витоптав добрячу ямку. А потім взяв її на руки, і пішли вони разом по життю. Це був 1933 рік. Тільки Господь Бог дав їм сили вижити в той страшний голодомор. У 1936 та 1940 роках народилися в них донечки. Батьки згодом дали їм вищу освіту і завжди пишалися ними.

Інше важке випробування, яке випало на їхню долю, – Друга світова війна. Батько на фронті завжди мав біля серця іконку Божої Матері і фото діток. Він вважав, що це допомогло йому вернутися з війни хоча й важко пораненим, але живим. Мати з двома малими дітками залишилась в окупованому місті. Зберегла чоловікові вірність і врешті дочекалась свого коханого. Психологічної реабілітації після тої війни, як нині після АТО, не було. Самі думали, як прогодувати сім’ю в голодні повоєнні роки.

Батьки були трудоголіками. Поступово життя налагоджувалось. Не було великих застіль, але молодість брала своє: спілкування з друзями, сусідами, походи в кіно, театр. Бога не цуралися. Діти радували своїх батьків прагненням вчитися.

Але втрутилася в сім’ю вчителька-розлучниця. Тільки завдяки мудрості і терпінню матері тато не залишив сім’ю. Любов між ними переросла з палкого кохання в нову, більш міцну стадію – турботу, ніжність. Дочекалися внуків.

У них не було весілля, то діти мріяли зробити їм свято – золоте весілля. Та не судилося. Батько пішов з життя рано – у 68 років. Він не любив розповідати про війну, але вона залишила в його свідомості важку психологічну травму. Останні його слова в агонії були: «В бой, в бой!» Біля ліжка вмираючого в лікарні в Одесі була до останнього його вірна подруга, кохана дружина.

Їхні душі з’єднались через 24 роки. Мама померла в той самий день, що й тато. Всі одинокі роки мати жила в доньки у Рівному, але щороку їздила в Одеську область, аби тільки вклонитися чоловіковій могилі.

Валентина МАТКОВСЬКА, ветеран праці, конкурсант № 6

 

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
3 + 1 =
More information?

Шість підказок про наші біди і відступництво від Бога

... Далі

І відкрилася правда, куди вели Україну всі наші вожді

 

... Далі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?