Цезар Донат – солдат залізниці, з 44-го й донині

У 1941-му йому було 15. Війна селом Демидівкою Жмеринського району Вінниччини пройшла на схід через місяць від її початку. Село ніхто не боронив. Спочатку в обмотках, спотикаючись, відходила центральною дорогою піхота й червона кавалерія. На наших страшно було дивитися: обпалені, обдерті, зранені і виснажені, з потертими старезними гвинтівками на плечах. Зрідка колоні у кінній упряжі везли якусь гармату. А німці йшли через село неначе урочистим маршем: колони танків і мотоциклів. Мотоциклісти в нових мундирах, ситі і пихаті дивились на селян, як на комах.

Колгосп у Демидівці гітлерівці не розігнали. Він їм підходив: населення організовано працює, а все отримане з полів і ферм відразу забирали. Щоправда, тим, хто працював, за трудодень нацисти давали в декілька разів більше, аніж колгоспникам до окупації. Та хліб то був гіркий:

– Вони на нас дивилися, як на худобу, всіх називали Ваньками, й пристрелити могли в будь-який момент за просто так, – зітхає Цезар Станіславович. – Мене хотіли вивезти на каторжні роботи до Німеччини, я втік з ешелону й переховувався, аж доки наші не прийшли. Тому Червоній армії радів, але водночас і боявся її: а раптом скажуть: «Ти навіщо працював на німців?!» А що було, померти з голоду?

Село звільняла армія вже зовсім інша: піхота їхала на новеньких американських «Студебекерах». Солдати з автоматами, штани і гімнастерки – з англійського сукна. Над головами раз по разу пропливали літаки із зірками – бомбити німців. Коли темніло, поїхали «Катюші» – їх у 44-му було вже багато. Розповідали, що фашисти, тільки засвистить у небі реактивний залп, тікали, все кидаючи, в тваринному жаху.

– Фашисти відступали методично, планово, – розповідає ветеран. – Порядок в них у крові. То все, що могло бути використане нашими військами, було підірвано й знищено. Найперше – залізниця, бо це найбільш потужний шлях для забезпечення наступу військ. Щоб руйнувати колію, вони використовували спеціальний потяг. Два зчеплені локомотиви тягнули за собою на платформі пристрій – величезний залізний гак, що опускався, заривався в землю і, як гігантський плуг, рвав шпали, а при цьому гнулись рейки. То перше, що у звільненій і більше ніж наполовину знищеній вузловій станції Жмеринка зробив військкомат – набрав загони залізничних військ для відновлення мостів і колії.

В один із таких спецзагонів призвали й Цезаря Доната – йому саме виповнилося 18. Вкладали нову колію вдень і вночі. Техніки майже не було, то майже все робили вручну. Спочатку розкладали дерев’яні шпали, на кілометр їх треба було більш як тисячу. По насипах з платформ носили важелезні рейки – по двадцять чоловік, на межі людських сил. Кувалдами (здебільшого на залізниці роблять так і досі) вганяли костилі, і знову й знову шпали, рейки, костилі. Щоправда, на той час військових залізничників хоч годували досита: консервів «другий фронт» давав скільки з’їси. Так само хліба, каші. Та це був зовсім не «стройбат» – військова служба під зосередженим прицілом ворога.

– Коли мене призвали, то батьки раділи, що потрапив не під кулі. А виявилося, що все навпаки, бо залізничників обстрілювали з важкої артилерії й бомбили з літаків сильніше, ніж окопи на передовій. Зенітники нас прикривали. Стріляли добре: як наліт, то хоч в один німецький літак влучали майже щоразу. Ми дуже цим пишалися: виходило, що нам доручено велику справу. Збудуємо ділянку колії, й по ній відразу йшли на фронт ешелони з танками, гарматами, снарядами.

Вісімнадцятирічний Цезар добре плавав, бо виріс коло річки. Тому й визвався на бойове завдання: врятувати від круків люфтваффе новий міст. Удень над ним кружляв розвідник-«рама», то вночі чекали «бомбовозів». Підготувалися: метрів за двісті вниз по течії побудували імітацію моста: кілька понтонів, з’єднаних колодами і прикріплених до берегів канатами. Донат і з ним ще двоє відчайдухів чекали на понтонах на ворожу бомбову атаку. Коли почули низький рев моторів, підвелись і стали вимахувати гасовими ліхтарями. Пілоти «повелися», скинули на ті понтони весь свій смертельний вантаж. Солдати врятувалися і міст врятували. Уранці перед строєм командир оголосив хоробрій трійці подяку і пообіцяв представити до нагород. Та хто тоді про нагороди думав: хотілося одного – вижити.

– Згодом нас перевели у Жмеринку: відновлювати стратегічний залізничний вузол. Там нас бомбили вже настільки щільно і затято, що Жмеринка здавалася пеклом.

…Чотири місяці війни, ще й не на фронті. Солдатові-залізничнику Цезареві Донату їх вистачило, щоб побачити межу життя і смерті. Це диво, що та кількасоткілограмова авіаційна бомба, яка розірвалася метрах у п’ятнадцяти від окопу, де рятувалися військові залізничники, поставила в його житті три крапки замість однієї.

– Опритомнів у лікарні, – згадує. – Усе боліло: не поворухнутись, не дихнути. Тяжка контузія. Та молодий був, то вижив, став на ноги. У 18 років отримав статус ветерана й інваліда війни. Куди йти, як жити далі? Улітку 1945-го вступив у залізничний технікум у Чернівцях, закінчив його. Направили до Жмеринки бригадиром депо, ремонтувати паровози. Тоді кар’єрний зріст на залізниці відбувався стрімко: з’явилася діра, її тобою затикають, кидають, наче в ополонку: «Давай-давай-давай!»

У Рівному залишилося 144 фронтовики, солдати Перемоги.

95 рівнян підтримували армію в прифронтовій смузі у складі спеціальних формувань – зв’язку, залізниці, військових шпиталів.

Ще 2618 рівнян шанують як учасників війни, працівників трудового фронту. 67 з них нагороджені медалями за доблесний труд під час Великої вітчизняної.

 

З державного бюджету для забезпечення грошової допомоги ветеранам до Дня перемоги в Рівному виділили 6 мільйонів 300 тисяч гривень.

Так він став майстром, інженером з ремонту паровозів, головним інженером Жмеринського паровозного депо, заступником начальника Жмеринської ділянки залізниці. Заочно закінчив у Харкові інститут залізничного транспорту, бо треба було знати тепловози. А потім перекинули в Здолбунів – начальником депо, налагодити справу. Пенсійну книжку видали в Рівному в 1986-му. Але на пенсію не відпустили: ще до 2000-го працював у Здолбунові інструктором із безпеки руху. Виходить, стажу в нього 72 роки, два ордени: за працю – «Знак Пошани», а за війну – «За мужність», й десятки два медалей: радянських, українських, іноземних. І наслідки контузії.

– Колись мені неймовірно пощастило з лікарем, то й живий залишився, досі на ногах, – хвалиться ветеран. – Квартира є, онуки – самостійні люди. І пенсія – нема чого жалітися.

– Але ж у вас за вікнами гуркіт день і ніч: від колії сто мерів, може, й менше. Не заважає спати залізниця? – запитую ветерана.

– Ні, я той гуркіт і не помічаю, – посміхається Цезар Станіславович, чудово розуміючи, до чого я веду. – Звик за життя! Мені цей гуркіт, наче пісня. Залізниця працює, значить життя триває.