Гріх у кожній хаті

Сусідка Ліда зайшла до Наталки, коли в неї саме гості були – її старшокласники. Говорили про ЗНО, про випускний, про те, хто в що одягатиметься. І як останній день провести у школі так, щоб він став незабутнім. А тут сусідка складає руки на грудях і каже: «Пробач мені, Наталко (подружку чи рівню знайшла?! – авт.), пробач. Коли ти возила дітей в санаторій, я з твоїм чоловіком спала…»

Ліда почала, як по писаному, розповідати, коли це було, як і де, і як вона в домі Наталки господарювала, прибирала. Чоловік утік до кімнати. Наталці стало гірко і так недобре, що вона присіла й оніміла. Не знала, що робити і що казати. Юні гості вчительки один за одним швиденько піднялися і пішли. Хтось у дверях крикнув: «Наталю Іванівно, женіть її в шию! Це ж сука, а не людина! Вона ще прощення просить!..»

Що було потім, краще не переказувати. Наталія Іванівна не з’ясовувала стосунки з чоловіком. Вона закрилася в кімнаті і довго плакала. Жінка дуже переживала, що діти рознесуть почуте по селу, думала, що скажуть завтра сусіди, колеги по роботі. Та діти виявилися найрозумнішими. Ніхто й словом не обмовився про те, що почув у чужій хаті. Чоловік Наталі Іванівни інтересу для села теж не являв: то він їздив на заробітки і там довго був, то повертався до дружини і дітей. Вона йому завжди «прощала». А він на цьому конику виїжджав… Цього разу став на коліна і твердив, що «це було тільки разочок, і то по п’янці».

В понеділок Наталя Іванівна йшла на роботу з тривогою. Біля магазину стояли жінки і кума. Кума покликала і розповіла «комедію», як Ліда зайшла до Галини, далі – до колишньої головихи та тітки Мирослави. 

У кожної із жінок просила «прощення», бо вона йде на «генеральну сповідь», і всім розповідала про свою грішну любов з їхніми чоловіками.

Ця «праведниця» набралася нахабства і засунулася до баби Ольки. І давай у тої пробачення і прощення просити, описуючи в подробицях, як колись «з її дідом спала, коли його 70-річчя святкували» (от і запроси таку гадину в хату!).

Діда село підняло на сміх, почали й молоді підколювати. Він ходив з високо піднятою головою до обіду, а від обіду до вечора тинявся від магазину до автобусної зупинки, бо баба Олька його в хату не пустила. Син і дочка нагнівалися. Але куток гуде – село сміється. Всі жінки сердиті. 

У кожній хаті – допит: «Може, й ти до тієї… ходив? Може, завтра з церкви ще й до нас в хату ввалиться – “прощення” просити? То я так напрошу, що мало вам не буде!»

Але це були не всі гріхи, які обнародувала про себе жінка. Вона ще розповіла, як із сестриним чоловіком у молодої сім’ї віруючих, що почала будувалися, покрали дошки. 

Виплив наверх і той факт, що вони з Іваном спіймали породистого півня сусідки, що живе через чотири хати, зарубали, обпатрали, зварили і з’їли. А «півняча хазяйка» все село перетрясла і в покражі дорогого півня звинуватила сусіда, що живе під боком. Аж тепер з’ясувалося, що він не винен.

Ця «праведна» пані просила «прощення» не в одному селі. Вона поїхала до сестри в інше село і ще там рідню пересварила. Більшість людей перемовчали, хто ж стане з хати таке сміття викидати. Та й тема якась слизька і неприємна…

І ось дзвонить мені одна жінка й повідомляє, що Ліда «здала в сусідній церкві генеральну сповідь». І де ви, думаєте, вона тепер? У віруючі поїхала поступати!

– Хай їде, – відповідаю. – Там зустрінеться з тими, у кого дошки крала. Хай ще там покається.

– Що ви кажете! Кому такі «каяття» і «прощення» треба?

– Але ж зараз у вашому селі тихо?

– Тихо. І всі роблять вигляд, що нічого не сталося, мовчать. Бо згадаєш – і до тебе таке чудо в хату ввалиться, хай Бог не доводить. Ліда весь світ нам перевернула. Після того всі, хто до мене звернувся зі словами «може, я вас обідила чи слово не так про вас сказала, простіть», у мене викликали підозру. Як ти нічого не маєш за душею, то чого просиш прощення? Розумію і знаю, що треба сказати «Хай Бог прощає», але ще думаю: кому такі відкриті сповіді і прощення треба?

– Що сказати? Кожен по-своєму розуміє настанову «Ізвєді із тємніци душу свою». Всякі є, і всякі треба. Для нас усіх – урок.

Галина ШТЕРН