Рівненський довгожитель у свій 101 рік не знає, які в нього аналізи і навіщо вони треба | Газета 7 Днів
Рівненський довгожитель у свій 101 рік не знає, які в нього аналізи і навіщо вони треба
А все тому, що цей поважного віку чоловік ні разу не хворів і не лежав у лікарні. Досі має власні зуби, гарний апетит, чіпку пам’ять і ясний зір. Звичний харч усіх стариків – каші - він не визнає і називає кашу свинячою їжею. А коли виходить у двір, то дивується, чому з ним не вітаються. Єдина проблема: щоб розпитати дідуся про все, що він пережив, треба кричати йому просто у вухо, бо слух – це одна з небагатьох його втрат.
Цього унікального, як на його вік, чоловіка звати Григорій Олександрович Яковук. Взагалі-то все його життя пройшло в селі на Волині. І тільки в 90-річному віці після смерті дружини він перебрався в місто до дітей. Тепер живе у наймолодшого сина Івана на дев’ятому поверсі багатоповерхівки в мікрорайоні Північний.
Григорій Олександрович – мовчун. Дивиться довкола своїми ясними очима і усміхається. Так проявляється його доброзичлива натура. Син з нагоди батькового Дня народження нажарив гору котлет, натушив капусточки з м’ясом, наварив молодої картоплі, відкоркував дві пляшки червоного вина. Чому дві? – здивувалися ми. «Бо батько сухого не п’є, він сипле в нього цукор, то я спеціально для нього купую солодке вино, – каже син. – А котлети жарю, бо батько не визнає дієт. Він не любить каші. Каже: нехай їх кури їдять. Чи свині. Подавай йому жирне, жарене, гостре, сало. Я час від часу даю йому панкреатин, але це, швидше, для профілактики, ніж від потреби».
Аж коли дідусь випив чарочку червоного вина, то трохи розговорився. Ми помалу довідались його біографію. Про війну: його встигли мобілізувати у 1941-у. Відправили під Ковель, дали обмундирування, рушницю. Але вона не дуже знадобилась, бо відступали такими швидкими темпами, що стріляти було ніколи. Під Сарнами їх німці оточили, взяли в полон. Але Григорій з полону втік і повернувся в рідне село. А там його у 1942-у забрали на примусові роботи до Німеччини.
Той період дідусь згадує без нарікань, бо потрапив на роботу до хорошого господаря. Той оцінив працьовитого хлопця з волинського села, ставився до нього добре, то Григорій Олександрович там і поправився, і навіть хотів одружитися на німецькій дівчині. Та коли війна закінчилась, його загітували радянські солдати повертатися додому. Він і сам загорівся: треба їхати, там же рідний край, рідні люди. Заскучав. Та завезли його не в рідний край, а на крайню Північ – в Ухту. Ото де набідувався! Багато його побратимів там загинули, а він намучився і так схуд, що після повернення додому його багато хто не зміг впізнати. Проте та дівчина Надійка, якій він запав у серце ще до війни, його дочекалася і впізнала і пішла за нього заміж. Обоє працювали в колгоспі, ростили дітей.
– А коли найкраще вам жилося, тату? – кричить у вухо батькові своє запитання син, хоч і знає на нього відповідь. Просто хоче, щоб ми почули це з перших вуст.
– За поляків, – не вагаючись відказує старий. – Було в мене тоді все своє. Корови, свині, поле. Порядок був.
Син переповів нам ще детальніші спогади батька про ті часи. Десь там у повіті сидів один урядник, але порядок тримався. Треба було поправити дорогу чи розчистити канави після зими, то всі в селі виходили і робили ці громадські роботи. І суд був справедливий. Ось був випадок у селі, що наймит судився з паном за зарплату й виграв суд. Хіба тепер у панів виграєш?
Секрет батькового довголіття син відкрив для себе давно і окреслив для нас одним словом: рух. «Він постійно десь ішов та щось робив, – каже Іван Григорович, – не було в нього ніколи бажання прилягти після обіду, як оце дехто любить». А ще син розповів, що єдиний раз, коли батько потрапив у руки до лікарів, то це був випадок, коли він застудився і дістав запалення легенів. Але з лікарні Григорій Олександрович втік і більше ніколи там не бував. Ніколи ніяких медоглядів не проходив, ні аналізів не здавав, ні ліків не пив і не п’є. І навіть міряти тиск йому потреби нема. Тому досі він лягає тільки тоді, коли приходить час спати, і охоче ходить гуляти на вулицю. Тільки коли спускається у двір, то дивується: чому це люди з ним не вітаються.
На ФОТО: Привітати рівненського довгожителя з 101-річчям прийшли начальник управління праці і соцзахисту Віра Мельник та начальник відділу цього управління Олена Петрик і принесли дідусеві вітання від міського голови, квіти, солодощі та 1000 гривень у конверті.
7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.