Архів новин

Наші німці | Газета 7 Днів

Наші німці

10.08.2017 09:10
Переглядів:694

Отаке несподіване визначення для цієї європейської нації мені довелося почути минулої суботи на кладовищі в селі Мочулки Рівненського району від місцевих людей. На кладовищі звучала німецька й українська мова, люду було багато, як у провідну неділю, а все тому, що до рідних могил знов приїхали німці, яких у Мочулках називають своїми, нашими.

Житель німецького міста Квітлінбург Вальтер Манц – людина для мене вже знайома. Під час попереднього візиту до Рівного і Мочулок на чолі делегації своїх земляків – нащадків німецьких колоністів – він розповів мені, чому в Німеччині вирішили створити організацію, яка дружить з невеличким селом біля Рівного. А все тому, що в 1940 році звідси вивезли до Німеччини 150 німецьких сімей. Вони поїхали на свою історичну Батьківщину з батьками і дітьми, з усім домашнім скарбом, який можна було прихопити. Але прах їхніх предків залишився на кладовищі – на узліссі за околицею села. Тому вони вже вдесяте за останні два десятиріччя і долають шлях від Німеччини до України, щоби вклонитися цьому праху та пом’янути рідних.

Щоб увічнити пам’ять про своїх предків, що назавжди залишилися в Мочулках, вони створили громадську організацію та вже спільно спорудили пам’ятний знак при в’їзді до села, де двома мовами викарбовано зворушливі слова: «На згадку про чудове спільне мирне життя німецьких колоністів зі своїми українськими сусідами в період з 1860 до 1940 року». А на пам’ятній стелі, яку вони спорудили на кладовищі, є довгий перелік німецьких прізвищ тих колоністів, які не дожили до 1940-го року і були поховані в цьому українському селі.

Цього разу в делегації було багато нових людей – нащадків німецьких колоністів з різних куточків колишньої Великої Волині. Тому Вальтер був у Мочулках практично єдиним «своїм» німцем. Адже в нього на цьому кладовищі похована прабабця. Раніше він приїжджав сюди зі своєю матір’ю – фрау Лізою. Вона у Мочулках народилась, і тут її досі пам’ятають двоє її ровесників, які ходили разом з німецькою дівчинкою Лізою до школи. Тепер же Ліза Манц через стан здоров’я не наважилася вирушити в далеку дорогу.

Вальтер Манц, голова громадської організації «Спілка друзів села Мочулки»:

– Мочулки – це символічне місце, яке представляє всі інші німецькі колонії тут, на Волині. Наші пращури приїхали сюди понад 150 років тому. Вони викорчовували ліс, будували хати, школи, церкви. Вони жили в мирі й злагоді зі своїми сусідами – українцями, чехами, поляками, євреями. Вони нам показали приклад, як можна мирно жити плече до плеча представникам різних національностей. Та дехто цьому так і не навчився… Коли в 1940 році наші пращури мусили залишити Волинь, до них прийшло усвідомлення, що це була їхня Батьківщина тільки на короткий термін. Та для тих, хто тут народився, як-от моя мама, це – батьківщина назавжди. Ми, їхні нащадки, завжди з радістю приїжджаємо в ці місця, де вони жили, і де їх ще згадують. Спілці друзів села Мочулки, важливо, щоб зв’язок між українцями і німцями не загубився. Коли я приїхав сюди вперше у 2008 році, то пообіцяв Марії Кирилівні, мамі мого українського друга Володимира Мельника, яка попросила : «Будь ласка, не забудьте нас», що ніколи не забуду дорогу сюди. Я сьогодні знову повторюю цю обіцянку, хоч її вже нема серед живих. Саме на цьому місці, де похована моя прабабуся (Вальтер ледь стримує сльози, – ред.) я знов обіцяю це…

Вальтер Манц також виконав важливе доручення, яке йому дав у Німеччині ще один виходець з Мочулок – Ерхард Беткер. Це він вперше проклав шлях до села, де народився. Було це в 1989 році. Чоловік уже постарів, утратив сили, щоб знову долати цю дорогу. Та рідні Мочулки не забув. Вальтер розповів, що був у Ерхарда Беткера на дні народження. Старий того дня зібрав усі подаровані йому гроші та й доручив Вальтеру передати їх у Мочулки для справи догляду за меморіалом німецьких колоністів. Вальтер прилюдно вручив той дорогоцінний конверт з 1000 євро своєму українському другові Володимиру Мельнику.

Володимир Мельник, співголова Спілки друзів села Мочулки з українського боку:

Ерхард Беткер народився в Мочулках 1935 року. Він першим відвідав Мочулки з делегацією і відтоді ці приїзди стали системними. Він дуже добрий і людяний. Завжди каже: «Я тут народився, то це моя Батьківщина».

Багато років приймала німецькі делегації в своїй хаті моя мама. Якось наші німці приїхали на Великдень, то вона кожному гостю навіть пасочку спекла. Я радий, що саме моя мама була в осередку цієї справи. То символічно, що вона й похована поруч з німецьким меморіалом.

Потім усі разом, німці й українці, на пропозицію учасниці делегації Мехтхільд Вальцдорф прочитали біля меморіалу відому для всіх молитву «Отче наш». Було дивно чути, як вона звучить на українському кладовищі німецькою мовою. Але ж хіба не дивно, що на цьому лютеранському цвинтарі, який колись служив останнім прихистком тільки для мочулківських німців, тепер поруч лежать поховані і православні, й лютерани, зауважила Мехтхільд Вальцдорф. Вони дружили за життя, то, тим більше, що вже їм ділити тепер?

Ми поволі йшли з кладовища і слухали спогади стариків, навіяні зворушливою церемонією біля могил. Батько Володимира Мельника – 89-річний дід Петро, згадав свою однокласницю Лізу Манц та прізвища інших своїх ровесників – Вагнер, Гайзлер, Гейцман, Охман. «Настоящі були люди. На таких пісках вони зуміли добре жить», – сказав про німців дід Петро. А його рідна сестра, 87-літня баба Ліда, навіть прочитала віршик німецькою мовою, який вчила у школі.

Ненабагато за неї молодший член німецької делегації Іван Августович Шльонцегора розповів, що йому було три роки, коли він з батьками покинув рідне село Городище на Волині. Сім’я спочатку осіла в Польщі – звідси й прізвище на польський манер – Шльонцегора («сонячна гора»), а потім перебралася до Німеччини, де дід Іван усе життя пропрацював доярем. А його внуки Андрій та Генрі, які взялися супроводжувати діда в Україну, мають прізвище вже на німецький манер – Зонненберг (у перекладі з німецької – та сама «сонячна гора»).

Подружжя пенсіонерів з містечка Рехау, Іраїда та Ріхард Цісмани, розповіли, що поїдуть з Рівного, де зупинилася делегація, в Новоград-Волинський район Житомирської області. Там колись було село Балярка, в якому жили німецькі колоністи, і серед них предки пана Ріхарда. Села давно нема, та вони хочуть побачити хоч те місце, де воно було.

У кожного з них за плечима, у пам’яті чи в спогадах їхніх предків своя зворушлива історія. Можливо, ці історії колись зберуть воєдино, доки є кому згадувати, та видадуть спогади книжкою. Щоб нащадки пам’ятали, як це було.

До речі

Тетяна Кухарець, голова правління громадської організації «Німецький дім»: 

– У 2011 році я раптом отримала дзвінок з Німеччини від незнайомої мені на той час людини – пана Вальтера Манца, який знайшов наш сайт в інтернеті та попросив про сприяння. Це було напередодні приїзду очолюваної ним групи в Україну. Коли ця група приїхала і ми стали знайомитись, з’ясувалося, що всі ці люди мають інтерес до села Мочулки. А я родом з Цумані, яка поруч. І мої предки добре пам’ятають німців, які жили у німецьких колоніях в навколишніх селах. Було таке враження, що ти знайшов свою родину. Після того ми й співпрацюємо і маємо велику історію спілкування і в соціальних мережах, і під час зустрічей: чи тут, в Україні, чи в Німеччині. Цього разу нащадки волинських німців приїхали ще й з гуманітарною місією: вони привезли до нас більш як півтисячі дитячих книг німецькою мовою, а також подарунки для дітей, що виховуються в інтернаті в Олександрії, одяг для людей похилого віку та ліки для військового госпіталю.

Більше фото тут.

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
6 + 5 =
More information?

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?