Ганна Янчук: Не можу сидіти без діла

У тодішній обласній газеті «Червоний прапор» Ганна прочитала, що на околиці Рівного буде побудований промисловий гігант – льонокомбінат. Під нього відкривалось училище, куди разом із багатьма своїми ровесниками поїхала й вона, хуторянка з-під Тучина Гощанського району. 

– І ось випуск. Комбінат відкрили, – згадує Ганна Григорівна. – Встановлювали обладнання, то ми ще мили деталі, всіляко допомагали. 

У похилому віці, з ноткою гумору каже жінка, «назбирала болячок не букет, а цілий букетище, то третина і більше моєї пенсії іде в аптеку». Ось уже рік Ганна Янчук користується послугами Територіального центру соціального обслуговування. Там знаходить однодумців для душевного спілкування. Туди час від часу її запрошують на благодійні обіди. Якщо ж потрібно щось із одягу чи взуття підправити, несе туди ж у швейну чи взуттєву майстерні. Соціальні працівники завжди стають у поміч: і на ринок сходять, і в аптеку, допоможуть у квартирі прибрати. На лікувальні процедури вона більше полюбляє їздити в терцентр, а не в поліклініку. Відволікатися від болячок жінці допомагають також улюблені заняття – вишивання і догляд за вазонами. 

А головне – завдяки турботі соціальних працівників жінка не почувається одинокою. Бо їй, наголошує, не настільки буває важко фізично, навіть спуститися і піднятися, а мешкає на четвертому поверсі хрущовки, як дуже бракує щирого спілкування. Тим паче що майже все життя працювала з молоддю: була майстром виробничого навчання в рідному училищі, готувала прядильниць. Здебільшого то були діти із села. Їм потрібно було не тільки дати загальну і фахову освіту, а й навчити елементарним речам. 

– Це теперішня молодь має доступ до всього. А ми, діти війни, нічого не чули й не бачили, окрім свого хутора, – розповідає про свої життєві університети Ганна Янчук. – У нас навіть радіо не було. Коли вже вчилась і працювала в Рівному, то на хуторі ще не було електрики, жили при гасовій лампі. Як збиралися з колишніми однокласниками на 50-річчя, а потім і на 55-річчя після закінчення школи, то згадували, як босі до школи ходили, з полотняними торбинками замість рюкзаків. Перше зимове пальто я купила собі в кредит, коли мені було більш як 20 років, а доти ходили в простих куфайках. То тепер нічого нарікати: борщу з лободи, як це було в нашому дитинстві, не варимо і мерзлу картоплю не їмо. Просто в усьому треба знати міру.