Архів новин

Зустрічі зі зміями налякали до півсмерті | Газета 7 Днів

Зустрічі зі зміями налякали до півсмерті

23.05.2019 15:12
Переглядів:486

Цьогорічні погодні умови сприятливі для розмноження плазунів, які полюбляють вологі затінені місця. Як ми вже інформували, з приходом тепла сталося два випадки укусу зміями на Рівненщині. Іноді, як стверджує наша колега, через нашестя плазунів доходило до казусів.

Кілька років тому жителів Володимирецького району спіткало небачене нашестя плазунів. Це пояснювалося тим, що стояло спекотне літо і плазуни шукали вологу й тінь. Як пояснити «захоплення території» в населених пунктах біля магазинів, шкіл, де найбільше отаборилося вужів та ящірок? Навіть враховуючи те, що ці плазуни – санітари і корисні для людини, бо полюють на мишиних, люди змій недолюблюють. Бо як може повести себе бабуся, зайшовши в свою квартиру на вулиці Чкалова (центр Володимирця) і побачити внучку, яка стоїть високо на спинці дивана, а на підлозі хазяйнує великий… вуж?

Весняного дня житель Володимирця Сергій Ісакович, який мешкає на вулиці Грушевського, виводив із хліва коня. Коли дивиться: виходить кінь, а за ним виповзає великих розмірів вуж.

Можна сказати, що плазуни водяться там, де багато зілля і некошена трава. Але як вони з’явилися на голому асфальті, в полі, на новій вулиці на місці колишнього аеродрому, де цілий виводок вужів угледіла Надія М.? Було це під вечір. Жінка пішла босоніж поливати капусту і помідори. Полила. Захотілось їй подивитися, чи є вже огірочки. Підбирає огудиння, вибирає огірки, коли «холодна огудина» поповзла з рук. Глянула і з криком вискочила з грядки: огудина-вуж впала на клубок вуженят, і вони заворушилися.

Розповідає водій самоскида:

– Працювали ми на вивозці щебеню. Три машини. Я, як старший, забрав «тормозки» у хлопців, щоб разом пообідати. Вони поїхали ще завантажуватися, а я з’їхав з траси, поставив машину і приліг в її тіні. Коли чую: колесо моє шипить. Спересердя випалив: «Людям – обід, а ти – колесо бортіруй». Думаю, вже не буду вставати, хай-но хлопці під’їдуть… Коли чую – і переднє колесо сичить. «А то що за біда? – гадаю.– Де міг аж два колеса пробити?» Тільки-но почав підніматися, як переді мною зашипіло. Як я глянув, то охолов. Довкіл мене з десяток гадюк, і всі різні: і риженькі, і темні, і темно-коричневі. Мене наче током ударило. Вскочив у кабіну, завів машину – і на трасу. З тиждень ті гадюки перед очима стояли.

Коли по лісі не ходять

Ходять у нашому краї перекази про зміїв. То той, то інший бачив щось таке, що його злякало. Живе байка і про Цар-вужа, і про Велику гадину. І в кожному селі стрінете співрозмовника, який повідає свою історію зустрічі з повзучими істотами. Та я розкажу свою. Моєму батькові було 14 років. Він працював у білогвардійського генерала Козела, який мав маєток між Чаквою і Нетребою. У нього були велика бібліотека, колекція картин, багато вишуканої і дорогої зброї, речі «царського вжитку».  У нього були дуже гарні корови і коні. Мого батька він любив і часто давав йому дарунки та відпускав додому в село Новаки. А було це на Спління. Проситься Арсен: мовляв, відпустіть та відпустіть додому, а генерал – ні в яку.

– Завтра підеш,– каже,– сьогодні не можна…

– Мені треба сьогодні…

– Сьогодні по лісі не ходять, не наш день,– твердить генерал.

Та Арсен стоїть на своєму. 

І таки впросив та й побіг додому. Коли він перетнув колійку і дійшов до меж помістя Раковського, щось у кущах зашуміло, зашаруділо, а потім і засвистіло. І тут на дорогу перед хлопцем виповзає не бачена досі сиво-голуба, з такою лускою, як у риби, зміюка. Голова у неї – як добрий кулак, а завтовшки – як рука. Де-не-де на ній стирчать волосинки, мов вуса у кота. А на голові – наче в півня гребінь, але таких два гребені, як корона, там, де мають бути брови. Тільки гребені ці жовтогарячого кольору. До півметра піднялася ця змія над землею, туди-сюди голову повертає і повзе. Арсен остовпів з переляку. Він добре знав ліс, бо при лісі виріс. А такого довгого вужа чи полоза видів уперше. А змія повзла і повзла. Видно, досить довгою була. Відтоді на рокові свята ніколи сам до лісу не ходив і нас не пускав. А ще батько розповідав, що бачив, як гадюка народжувала своїх дитинчат, зачепившись за гілля. Останніх, хто не встиг утекти, хапала і сама їх їла.

Як пан дівчину врятував

Розповідала мені моя мачуха Наталка Жало, що її батьки служили у пана Макса Шольца, котрий мав маєток там, де було старе Воронківське лісництво. У нього робили люди із Половель, Зелениці, Андруги, Воронок, Радижева, Печонок, Добрині (було таке село між Воронками і Хиночами).

– Так от цей пан кормив гадюк, вужів, все, що повзає,– розказувала Наталя Семенівна.– Як ми запарюємо комбікорм свиням, так моя мати, ще були люди, запарювали муку, викидали в такі довгі коритця. Пан виходить, свистить. Ми вже знали, що всяке буде повзти, то вилазили на стовпчики, дерева і ще на щось високе. А вужаки, всяке гаддя приповзає. Понаїдаються і поперевалюються – так їм добре. Були такі, що билися між собою, одне одного від корита відганяло. То пан Шольц на них сварився і вони його слухалися.

А одного разу привезли до нього із Зарічненського району таку дівчину, як гора, опухлу. Лежить вона на возі, гарна така. А коса у неї довга-довга, як прач, ще й із воза спускається. Вийшов пан, оглянув дівчину, щось там пробурмотів, руками поводив, а потім каже: «Ви ще добре справилися. Якби сонце сіло – її вже не було б. Сказати вам, хто це зробив? Приходили до вас свати, а ви їм відмовили. То вони вужа наслали, щоб “як не нам, то й не вам, і нікому”. Я вам зараз його покажу».

Свиснув пан, і почало гаддя збиратися. А ми на стовпчиках сидимо, за цим всім наглядаємо: що ж то далі буде? Всі плазуни до коритця позбиралися. І ось останній повзе. Вуж. І пан давай на нього всяко сваритися. Батіжком по землі б’є і ганить вужа: «Як ти посмів поганих людей послухати! Що це ти натворив?» І тим батіжком раз по землі, два – по вужу. А вуж скрутився в калачик, голову виставив, наче визнає, що винний.

Пан Шольц був сильним знахарем і обдарованою та цивілізованою людиною. Його дружина-англійка народила йому двох синів. Шольц першим проклав тверду дорогу до своїх володінь. Першим він мав радіо, бінокля, робив людям уколи, дивився і досліджував птахів і плазунів. Перед 1939 роком купив автомобіль і ним їздив аж до Сарн. Коли прийшли «перші совєти», червоноармійці не знали, як керувати таким небаченим транспортом: запрягли коней і потягли «агліцький автомобіль» на Володимирець.

Уже минули десятиліття, а лісничі й досі розповідають, що там, де стояло старе Воронківське лісництво, де ще збереглися льохи, досі часто стрічається багато вужів і гадюк. Казали, що той Шольц з гаддя отруту брав і возив фармацевтам.

Помста вужихи

Багато історій переповідають і про вужів. Одну з них розказали електрики РЕМу. Коли вони проводили світло на хуторах Застир’я, зайшли в одну хату: діти на долівці сидять і з одної миски затірку з молоком їдять. Аж раптом до них вужі повзуть і – в… миску. Діти ложками б’ють по лобах вужів, а вони все одно на запах молока лізуть.

Або ж іще такий переказ. У Володимирці, на Бурках, де Титькова хата стояла, то там вужі повзали і жили з людьми, як свійські тварини. Вуж мав «таку совість» забратися на канапу і вилягтися на випраній білизні перед вікном, щоб на нього сонце било. Або виповзе і вляжеться на ту колоду, на якій баба дрова рубала. Господарі тримали корову, то молоко наливали собаці, коту і ще… вужику. Одного разу господиня пішла в льох, там старі гумові чоботи стояли. Коли дивиться, а один чобіт повен білих шариків. То вужиха яєць наклала. Переважно вужі відкладають яйця в розорах і на смітниках. Хазяйка взяла ті чоботи і винесла, а вужині яйця поскидала в кучку. Коли приходить знову в льох, дивиться, а у неї всі глечики з молоком перевернуті, на землі валяються. То вужі глечики з молоком поперевертали.

Свідок зміїного весілля

Найцікавіший випадок стався із колишнім лісником, який ні в що не вірив. Він так справно стеріг ліс, що міг при болоті лягти й заснути. Словом, нічого й нікого не боявся. А це було саме в червні. Олексій чатував одного браконьєра. І потрапив у лісок неподалік від центральних очисних споруд. Іде, під ноги не дивиться (він же хазяїн). Коли чує: щось шурчить. Попереду – шурчить, позаду – шурчить, з боків – теж шурчить. Коли глянь – море гадюк! І всі одна з одною, як сплетений вінок, поскручувалися. Лісник не розгубився, але й очам своїм не повірив: знав, що змії кублами збираються восени, коли ідуть на зиму спати. А тут… літо! Скажи, що потрапив на гадюче весілля, ніхто не повірить. Це й справді було зміїне весілля. Таке відбувається не часто, а раз на два-три роки. Зазвичай з Ісакія, тобто з 12 червня по 12 липня, змії скупчуються і справді вирушають «поїздом» на свої гуляння. Не кожній людині вдається бачити гру цих мудрих плазунів, які виношують своє потомство довше за людину. В такий час змії дуже небезпечні. Вони можуть утворювати декілька кіл. Потім ці кола все звужуються і звужуються. Там обирається самка-королева. І, що цікаво, на такому зміїному весіллі можна побачити гадюччя найрізноманітнішого забарвлення і розмірів.

Що відлякує гадів

Народ зібрав багато рецептів щодо відлякування повзучих. Наприклад, якщо папороть чи листя ясена покласти у взуття, змії втікають. Жене гадюк і мар’їн корінь. А корінь любистку і кінського щавлю допомагає витягнути отруту змії після укусу, як і квіти ожини та потовчений корінь медуниці.

Галина ТЄТЄНЄВА

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
2 + 3 =
More information?

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?