Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
1
2
 
Червень 2019
 

Життя, наче піаніно | Газета 7 Днів

Життя, наче піаніно

07.06.2019 10:34
Переглядів:791

Був період, коли рівнянці Наталії Пашинській здавалося, що її лебедина пісня вже відзвучала.

Умить вона втратила все, що, з погляду землян, потрібно для справжнього щастя: сім’ю, бізнес, друзів. Мабуть, Господь тієї миті натис на чорну клавішу її піаніно, але хтось відволік його чимось надзвичайно важливим, і він вирішував нагальні питання, не відпускаючи пальцем клавіші. Це тривало лише кілька секунд, але ж не варто забувати, що час на небі та Землі – зовсім різні поняття. 

У період мінорного звучання чорної смужечки Наталя пізнала, що таке глибока депресія та як тяжко вибратися з провалля самотності, а також зробила чимало відкриттів для самої себе про людей, які оточували її. Однак згодом чорну клавішу змінила біла, і піаніно зазвучало інакше. Не краще, не гірше, а просто по-іншому.

– Відбулася переоцінка духовних і матеріальних цінностей. Я зрозуміла, що треба жити далі, адже життя – це найцінніше, що ми маємо. І саме тоді почала писати есе, новели, оповідання. Спочатку то була просто нагода виплеснути свій біль на папір. Але з часом творчість повністю заполонила моє єство. Це було схоже на пробудження від тривалого сну,– ділиться спогадами Наталія Пашинська.– Мої персонажі – постаті автобіографічні, і я сподіваюся, що описані в творах ситуації знайдуть відгуки в людських серцях.

До речі, пані Наталя – активна дописувачка журналів «Коліжанка» та «Найкращі жіночі історії». Водночас вона встигає займатися волонтерською діяльністю й спільно з Фундацією імені князів-благодійників Острозьких втілює в життя проект лікування хворих з вадами психічного здоров’я в групі взаємодопомоги ГО «Фенікс» за допомогою творчості.

– Семирічний досвід благочинної діяльності у «Ротарі Інтернешнл» «Клубу Ротарі Рівне» дав мені колосальний досвід у служінні суспільству, залучаючи кошти з власного бізнесу для реалізації проектів для спільноти. Прерогативою для мене була робота з дитячими будинками та притулками разом із дружніми клубами України, Польщі та Канади,– розповідає Наталя.

А ще Наталя любить грати на своєму антикварному піаніно, в якому поєднано сім порід дерев, пити зелений чай та слухати дощ…

В оточуючих цінує людяність, щирість і незрадливість. Вона – сильна жінка, бо зуміла зберегти свою жіночність і не побоялася почати все спочатку.

Валентина РОМАНЮК

Сповідь пійманої пташки

ГАННА поглянула на годинник. Була десята вечора. Скільки часу проминуло, як за матір’ю зачинилися двері? Поруч на ліжку тихенько примостилася втомлена школою дитина. Ганна все дослухалася до її дихання, в очікуванні на те, що та вже заснула. Донька не мала ані чути, ані бачити, що вона робитиме. А те, що у неї немає іншого шляху, Ганна не сумнівалася. Заплакані очі без упину проливали сльози відчаю. У вухах і досі звучали грізні материні слова про те, що вона «сама винна, цим усе й мало закінчитися! Вигнала з хати, ось і знайшовся тепер у ліжку подружки! Хотіла добре жити та чоловіка мати – треба було глядіти, десь і перемовчати, стерпіти! Це ж треба було додуматися ще й фірму на нього переписати! Ось і сиди тепер з дитиною, голим задом та без грошей!»

Болючі ті слова били її просто в серце, збільшуючи до неймовірних розмірів страх та відчай, котрі так давно там оселилися.

І як вона могла пропустити цей вмомент, коли депресія заволоділа її єством настільки, що зміни в житті та свідомості покотилися сніжним клубком з піку щастя та любові у безодню пекельної муки? У короткі проміжки між нападами нервового та фізичного виснаження Ганна робила спроби повернутись у «свій» світ – той, у котрому Він та Вона були одним цілим. Їм не потрібен був перекладач. Вони завжди раніше розуміли одне одного. Між ними існувала довіра, котрій могла б позаздрити будь-яка сімейна пара. Разом у бізнесі, разом у житті. У кожного за плечима по шлюбу. Знали, що таке втрачати. Тож і берегли, що надбали.

Так думала вона. І думала, що так думає і Він. Що ж, і справді, часом, щоб дізнатись гірку правду, треба першій зробити важкий крок. Вона його зробила. Коли пристрасті в стосунках перевершили її фізичні можливості, іншого шляху не знайшла – вигнала. 

А Він назад не попросився… Хоча саме на це вона у своїй душі надіялася. Здавалося, залишиться без неї та доньки, поза затишною квартирою, і оцінить, що втрачає.

Та Він уже давно залишив їх. Мабуть, ще раніше, ніж підозри про розлучницю поселилися в Ганниному серці. Воно навіть стукати почало по-іншому, так, наче у пійманої пташки.

А фірма… Хіба вона думала, що Він, її рідний та коханий, з котрим ділили усі радощі, а ще більше купу негараздів у найгірші часи, виявиться здатним на те, щоб привласнити собі все, що належало обом, що стільки років кропітливо будували, набували завдяки довірі партнерів до їхньої пари? 

Життя непередбачуване. Хто знав, що з цієї упряжі вона першою впаде, виснажена стресами та непростим режимом бізнесу. Адже Ганна, як і Він, народилася в Рік Коня. Чому ж їй ніхто вчасно не підказав, що вона не двожильна? Куди поділися її життєрадісність, енергійність та жага до життя? 

І хіба міг Він довго бути поруч, коли навколо вирувало життя, зав’язувалися нові знайомства, дарували свої посмішки чужі та нічийні жінки? Хто його осудить? Мати казала, що Бог. Ліпше б Всевишній допоміг їй повернутися до самої себе… Бо саме ту її Він полюбив, називав своєю королівною, пестив до ранку та осипав квітами. 

А слаба вона йому, успішному бізнесменові, навіщо? Таку не гріх і зрадити. Лікарі ж різне говорять. Та й люди теж. Недарма існує приказка: «Чоловікові жінка потрібна здорова, а братові багата». Зрештою, обидва чоловічої статі… Хоча життя має і інші приклади. 

ЧОМУ їй так часто сняться всни, де вона здорова та повна сил? Почуття щастя і впевненості у собі, втрачене в реальному світі, вночі бентежило її тіло, і тим болючіше було пробудження. Сон був для неї, хворої на безсоння, втечею, втечею від депресії, від не притаманного їй ритму життя, з яким не хотіли примиритися розум та серце.

«Загнаних коней пристрілюють»… І не лишень через жорстокість, а ще й з милосердя. Материнські слова того вечора прозвучали для Ганни як постріл. Гарматний. Жодної гавані – ані своєї сім’ї, ані батьківської. Нікому не потрібна. А дитині, що й так увесь час між жорнами у сімейному вирі, може і легше стане. І родина не залишить, і Він сироти не образить. 

Ганна тихенько піднялася вз ліжка, взяла з аптечки сильнодіючі ліки. Коли ставало край важко терпіти безсоння, вона телефонувала своєму лікарю до Львова, і він завжди радив їй приймати їх періодично. Після них Ганна на ранок не пам’ятала, коли й засинала. Ліки подіяли досить швидко. Уважно прочитала анотацію, впевнилася, що були смертельні випадки при перевищуванні дози, і тихенько повернулася у ліжко до дитини. Попереду чекали лишень печаль та німа тривога. Дорога майбутнього без Нього вела в Нікуди… І там її чекає лишень безрадісна самотня старість. І всі її мрії про променади в парку удвох з тісно переплетеними старечими пальчиками залишилися далеко у минулому. А можливо, перекочували в його щасливе майбутнє?..

Половина життєвого шляху минула, як сон, у радощах та печалях, в очікуванні заслуженого щастя. Чому ж так пече багаж суєтності та втрат? На що розміняла почуття, витратила молодість? Кому тепер потрібна? А головне, хто їй потрібен поруч?

Колись, за першого розлучення, її дитина була тим якорем, що втримав її у гавані життя. 

А зараз вона боялася бути непотрібним баластом п’ятнадцятирічній дочці.

Стрілка годинника доходила дванадцяти. Ганна висипала з пакетика пігулки та по черзі, запиваючи водою, прийняла. Невідомість чекала на неї, немов страшні чорні двері. Та майбутнє малювалося ще страшнішим. Вона думала про те, що земля так само буде кружляти довкола, без неї. Так само співатимуть весною пташки, чий спів уже давно не торкає її серця. І лишень те, що вона більше не побачить своєї дитини, рвало її душу. Душу, що заблукала на цій Землі у пошуках «втраченого сміху» та власного шляху. А з горем її дитяті не має бути по дорозі…

Страшні чорні двері зачинилися непомітно. Ліки, як завжди, подіяли швидко. 

ЛИШЕНЬ через рік Ганна розвпитала у подруги про хронологію того, що відбулося далі. У перші хвилини після того, як опритомніла, їй було байдуже. Їй ще довго було байдуже.

Не було нікого з рідних, коли прокинулася. Першою прилетіла та ж подруга з приятелем. Саме вони знайшли її міцно сплячою пізнього ранку. На сполох забила невістка, котра завітала по обіді. Слова домогосподарки, що «Ганна ще не вставала», видалися їй підозрілими. Спроби розбудити були марними, а з рота вже пішла піна. Реанімація, психіатрія, діагностичний центр… 

Вона повернулася. Та вже іншою. «Туди» її не прийняли. Вона не відчула «того» буття, не летіла чорним коридором на світло. Але відчуття повного небуття себе вабило бажаним контрастом. Тут вона теж не живе, а існує. Що чекає на неї далі? Кажуть, суїцид – великий гріх. То чому ж тоді існує у світі евтаназія?

Запитання, запитання… Скільки їх ще ставитиме їй життя. 

І скільки відповідей на них ще доведеться дати. І не лишень собі. 

А й дитині. Бо не раз після того випадку з її вуст злітало та в очах читалося: «Чи ти, мамо, знову щось не надумала?» А Ганні й відповісти нічого. 

Бо ніхто з нас не знає свого майбутнього.

Воно таки, напевно, лишень у віданні Святої канцелярії...

Наталя ПАШИНСЬКА (ЧЕРВУК)

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
4 + 2 =
More information?

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?