Андрій КУЗЬМИЧ: «Я не чекаю, коли люди прийдуть до мене, а сам іду до них» | Газета 7 Днів
Андрій КУЗЬМИЧ: «Я не чекаю, коли люди прийдуть до мене, а сам іду до них»
Перефразовуючи відому приказку, можна було б сказати, що депутатом не народжуються, а ним стають. Точніше – його обирають. Утім, аби сповна реалізувати себе на цьому, як і на будь-якому іншому, поприщі, людина повинна мати бодай якусь іскру Божу.
Те, що у заступника директора з навчально-виховної роботи Рівненського центру професійно-технічної освіти сервісу та дизайну Андрія Кузьмича є незаперечне покликання допомагати людям, свідчить довіра виборців, які делегували його представляти їхні інтереси у Рівнераді. Адже активну громадську позицію (і це підтвердять ті, хто його давно знає) він займав ще задовго до того, як прийняв рішення балотуватися до міської ради. Як він почуває себе у кріслі міського обранця? З цього запитання розпочалося інтерв’ю з Андрієм Кузьмичем.
– Якщо маєте на увазі те, що мене рідко можна побачити на телеекранах, різних офіційних заходах, біля мікрофону в сесійній залі, то це ще аж ніяк не говорить про те, що я почуваю себе не на своєму місці. Так, я мало виставляю себе напоказ, але стараюся сумлінно виконувати свої депутатські обов’язки. Йдеться не тільки про роботу в сесійній залі та постійній комісії з питань бюджету, фінансів та управління комунальною власністю. Моїм форпостом, якщо можна так сказати, є мій виборчий округ. Там я себе почуваю, як риба у воді. Мені подобається зустрічатися з людьми, спілкуватися, буває, деколи й посперечатися. Бо лише під час живої бесіди можна достеменно дізнатися чим живуть люди, чим вони переймається, що їх найбільше турбує. А вже звідси плануєш свою депутатську роботу, визначаєш пріоритети.
– Як часто зустрічаєтеся зі своїми виборцями?
– Раз на раз не випадає. Буває, що раз на тиждень, інколи по два, а то й три рази. Я не чекаю, коли люди прийдуть до мене, а сам іду до них. Вважаю, що міський депутат має бути зв’язковим між виборцями і місцевими виконавчими органами. Якщо він свій на своєму виборчому округу, то завжди бажаний і затребуваний. Його будуть кликати не тільки для того, щоб видати черговий наряд на вирішення тієї чи іншої проблеми, а й щоб разом розділити радість якоїсь приємної події (наприклад, відкриття нового дитячого майданчика).
Люди часто запрошують мене на збори, аби порадив їм, як бути в тій чи іншій ситуації. Ось буквально у вівторок побував на зустрічі з мешканцями багатоповерхівки на вулиці Шухевича, 6, на якій обговорювали питання про встановлення, відповідно до підписаного Президентом закону, загальнобудинкового лічильника на гарячу воду. У людей завжди знайдеться маса питань, на які вони хотіли б отримати вичерпні відповіді. А ще більше – доручень і особистих прохань.
– Як часто вам вдається виконувати дані обіцянки?
– Я ж не всемогутній, отож не все встигаю, не все в моїх силах. Зрештою, реально оцінюю свої можливості.
А головне, вважаю, краще менше пообіцяти, але більше зробити, аніж навпаки.
Минулий рік був більш плідний, хоча й нині нема чого Бога гнівити. Торік на окрузі було встановлено шість дитячих майданчиків, цього року вони з’являться у тих дворах, де їх не було взагалі. На стадії завершення – освітлення території поблизу багатоповерхівок на Коновальця, 7, Шухевича, 8 і ДНЗ № 52. Планується освітлення дворів на вулиці Генерала Безручка, 2/20, 6–10 і до ДНЗ № 12. Масштабні роботи ведуться в парку Просвіти, але не буду за це вішати собі ордени на груди, бо благоустрій зони відпочинку в Північному – це передусім заслуга міського голови Володимира Хомка.
Хоча (не сприйміть це як самовихваляння) на моєму рахунку теж є добрі справи. Наприклад, власними силами завіз землю для клумби біля будинку на Шухевича, 8 і пісок для вихованців ДНЗ №№ 52 і 12. Самотужки споруджую футбольний майданчик для дітей у дворі будинків 1а і 1б на вулиці Генерала Безручка. Там уже вирівняна територія, бо був кут нахилу, і завезено майже 50 тонн відсіву. Невдовзі встановимо футбольні ворота.
Завершено спорудження підпори між будинками на Шухевича, 4 і Коновальця, 7, де існує великий кут нахилу. А в найближчих планах – встановлення нових огорож для сміттєвих баків на Шухевича, 20 і Коновальця, 7. Є й інші наміри, але про них не буду говорити, бо ще не знайшов шляху їхньої реалізації.
– Що із зробленого вами принесло вам найбільшу втіху?
– Навіть не знаю, чи варто про це розповідати. А зрештою, чому б не розказати, якщо такий зворушливий випадок був у моїй депутатській діяльності.
На моєму окрузі живе одна сім’я з хлопцем-інвалідом. Так от, одного разу до нас в училище прийшла його мама і попросила дозволу, щоб син ходив займатися на нашому гарно обладнаному спортивному майданчику. Звичайно, йому дозволили. А за якийсь час, коли я пішов глянути, чим можу допомогти з ремонтом малозабезпеченій сім’ї, випадково знову зустрів ту ж маму. Побачивши мене, вона розплакалася і попросила допомогти обладнати для її сина спортивну шведську стінку. Того дня я їй нічого не пообіцяв, а подзвонив до знайомих із проханням зварити спортивне знаряддя. Кульмінацією цієї історії стала мить, коли мама хлопчика зі слізьми на очах дякувала за цю шведську стінку з перекладиною для підтягування. У мене самого тоді в серці защеміло.
– Чи бувають у вашій депутатській діяльності розчарування?
– Швидше бувають миті відчаю, ніж розчарування. Та й то тоді, коли трапляються невдачі. Це стосується не лише депутатства, а й життя в цілому. Але час минає, і все забувається. Людині притаманно забувати як поразки, так і перемоги. Головне – ніколи не опускати руки і далі робити добрі справи. Бо якщо потрапиш у трясовину розчарування, важко вибратися з того болота. А добрі справи завжди добром повертаються. Мені приємно навіть те, коли люди зі мною вітаються. Не кажу вже, коли тобі подякували.
Словом, не шкодую, що пішов у депутати. Видно, така воля Божа, щоб я допомагав іншим. Але це для мене не тягар, а робота, яка приносить моральне задоволення.
Спілкувався
Василь БУСЬКО
7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.